Львівська співачка Уляна Горбачевська відома своїми дослідженнями традиційної пісні та багатьма проектами-колабораціями з іншими музикантами, де ця народна музика набуває, наприклад, джазових чи класичних рис. Один з її проектів, «Мозаїка», присвячений Різдву і його мелодіям.
Саме у межах цього проекту 14 січня у Львові виступили юні колядники зі Станиці Луганської, які заспівали разом із львівським дитячим хором «Жайвір». Тож ZAXID.NET поспілкувався із співачкою, аби дізнатись більше про українську традиційну пісню загалом - і колядки зокрема.
Пісня має щось змінити у просторі
Ніщо так про нас не говорить, як пісня – якщо її правильно подати.
Автентична пісня, в тому числі коляда, з її природнього середовища щезає – оскільки саме село трансформується у дещо маргінальну структуру. Це дивно, бо колись село – це була потуга; воно було тим, що творило і тримало. Майже всі видатні люди були родом з села. Селянство було цільово знищене, бо воно було джерелом культури – не місто давало видатних художників чи письменників.
Зараз традиційне село щезає. А якщо зникає середовище, зникає безпосередня потреба – зникає й пісня. Де ти тепер заспіваєш обжинкову пісню? Або купальську? Ось я їжджу до села, на прадідову хату, під Львовом, так Купала там якщо й стається, то лиш коли я приїду з міста і привезу їм назад цю традицію. Навіть весільні ритуали щезають, які донедавна ще були у Карпатах чи на Поліссі.
Ритуальні старі пісні були дуже прикладними. Вони були не так для краси, як супроводжували щось, допомагали: як пекли коровай на весілля, то співали одне, а як заплітали наречену - інше. Ці ритуали із промовлянням сягають ще язичницьких часів. Потім християнство вже ці пісні адаптувало. Оскільки зараз практична потреба в таких піснях щезла, то вони лишились у підвішеному стані. Вони є записані у архівах, є деякі осередки, де бабці ще співають – але вони вже останні, хто це робить. Наприклад, у Крячківці, у Полтавській області, куди я їжджу, бабці кажуть, що вони би передали ці пісні далі – але їхні діти вже у містах.
Знаменитим село Крячківка зробив його ансамбль «Древо»
Часто коли співають автентичну пісню, то беруть від неї тільки форму. Імітують інтонації і текст, а вона не жива. Адже бабусі, коли співають, то крім пісні ще роблять певну внутрішню роботу. Вони співають не просто для того, щоб показати пісню. Коли біля них сидиш, то відчуваєш, як вони співом моментально творять іншу реальність. Вони фактично є перформерами – причому зрозуміло, що вони про це не замислюються.
Пісня співається для того, щоб прибувало життя, щоб всім за столом було добре – і щоб відбувся ритуал. Пісня має щось змінити у просторі, переплавити людей. Пісня є засобом відновлення свого зв’язку з землею та небом. Ми не є такі природні, як ті бабці – тож нам треба зробити певну роботу над собою, аби дійти до такого стану.
Справжня народна пісня немає нічого спільного із розхлябаністю
Я не збираю пісні – а швидше вчу їх. Я стараюсь, не руйнуючи серцевини пісні, робити сучасні проекти із традиційною музикою. Мені важливо створити якісне обрамлення пісні, не вичавивши з неї суті – і таким чином дати їй нове звучання. Справжня народна пісня немає нічого спільного із розхлябаністю; це глибоке, вертикальне звучання – а не крик. З академічним звучанням традиційна пісня може звучати навіть як реквієм; її можна поєднувати як з джазом, так і з електронікою.
У нас нема живого відношення до традиції. Кажуть: «Це моя традиція». Вона така ж твоя, як і моєї бабці. З традицією треба працювати як з живою тканиною, і мати сміливість творити щось нове.
«Я не збираю пісні – а швидше вчу їх». (фото Тараса Партики)
Якщо залишити тільки церковні щедрівки, то не буде повного Різдва
Вертеп – це взагалі середньовічна штука, яка прийшла до нас з Європи. Є католицька традиція, що була у середньовіччі - влаштовувати театральне дійство в храмі, аби доступно і ефектно розказати історії з Біблії. А ось ходити віншувати, сіяти чи козу водити – це дуже язичницька традиція, і вона в Європі теж була.
Для мене різдвяна тема страшенно мозаїчна. Разом із суто біблійними сюжетами про народження Христа чи про Ірода до нас дожили щедрівки, які до християнства не мають жодного відношення.
Найдревнішні пісні називались «боярські». Вони не були колись колядами, це були пісні, які виспівували ватагу молодиків: які їдуть в поле, полюють, добувають собі дівчину чи їдуть воювати. Ці боярські пісні перейшли частково в весільні пісні, а частково – в коляди. «Ой там за горою князь Володимир коника сідлає», такого типу. Оці сюжети, коли кінь розмовляє зі своїм господарем: «А як за нами турки-татари гнали, а ми втікали», або у весільних: «Та ти не журися, та осідлай коника». Це дуже древні пісні. І меланкові, звісно – які взагалі є сюрреалістичним карнавалом.
Для актора чи співака таке розмаїття дуже цікаве. Як у мозаїці: різну смальту кладуть – і раптом з’являється цілий образ. Так і Різдво: якщо залишити тільки церковні щедрівки і відкинути коляди з язичницькими темами, то не буде такого повного Різдва, яке до нас дійшло. А якщо відкинути смішні віншування? «Бігла теличка та й з березничка, та й в дядьків двір – дайте пиріг, на всю лопату, щоб не вліз ні в сіни, ні в хату».
Люди пам’ятали, що вони святкують народження Христа. Але, звичайно, як будь-яке народне свято, Різдво переростає в карнавал, в гумор, в здорову забаву. Для мене це абсолютно природньо поєднується. Це як люди спершу на Різдво йдуть до церкви, а потім йдуть з вертепом.
Уляна Горбачевська на виступі у Львові: під її керівництвом львівський дитячий хор «Жайвір» заспівав з дітьми, що приїхали зі Станиці Луганської (фото Інни Шинкаренко)
Це твоя прабабця чує ці колядки
Коляди існують по всій території України, це досить таки потужний пласт традиційної культури. У різних регіонах сюжети колядок дуже подібні. Власне, це і є об’єднуючим елементом, це як міти чи архетипи. У щедрівках це можуть бути такі «дівчачі» теми, про жіночу красу: «Чия це панночка? Цього хазяїна, гарна як зірочка»; «По двору ходить, як зірочка горить, коску заплітає» тощо. Інший міт – про хлопця, повного сил та звитяги – як він турків чи татарів переміг і свій двір відвоював. Про рай: «Рай розвився»; «На тому дворі древо стоїть, з того древа срібло крапало, з того срібла церква стала» і так далі. Про церкву з трьома престолами і трьома куполами – ще один міт. Є багато таких сюжетів, які перегукуються – їх можна знайти і на Донеччині, і в Карпатах. А вже мелодика дуже відрізняється і залежить від ландшафту. Якщо це степ, то це триголосся, широкі й розлогі розспіви. Якщо це Карпати, то це переважно дуже ритмічна мелодія. Гострі верхівки гір спонукають до іншого творення музики.
Можна сісти і написати колядку – ось як Тарас Чубай з року в рік співає «Миколай бородатий», і всім це додає настрою. Як і Микола Леонтович написав «Щедрика» - це авторська колядка. Але Леонтович був добре обізнаний в народній музиці, і ця пісня глибоко сидіть в традиції щедрівок. І тому вона така живуча. І тому вона підкорила весь світ.
Композиторські колядки можуть бути. Але тільки якщо вони зіпруться в народне, то зможуть стати довготривалим проектом. Тоді вони відгукнуться в більшій кількості людей. Коли ти чуєш народну музику, то на неї відгукується твоє нутро. Це твоя прабабця чує ці колядки.
Тиха радість коляди
Коли я була дитиною, то мій хресний тато, який був директором музичної фабрики, брав мене, сестру і нашу двоюрідну сестру – і ми їздили по його знайомих, по перевірених адресах, колядувати. Це завжди була така тиха радість: дзвонили в дзвіночок, всередині вже могла бути купа гостей, які чекали. Ми були у старих вишитих сорочках, сестра грала на скрипці – і ми колядували. Офіційно цього не було. У Львові, навіть із ризиком для себе, завжди ця традиція була.
Зараз колядують п’ять-шість одних і тих самих коляд, по колу. «Бог ся рождає», «Небо і земля», «Бог предвічний», «Нова радість стала», «Во Вифлеємі», «На небі зірка» і «Пречиста Діва по світу ходила». І все.
Я з року в рік роблю вертеп, вже 16 років. І я дітей завжди вчила старих пісень, щоб у них не було коломийкою одне й те саме, всім відоме. Щороку додаю одну-дві нові колядки. А якщо у вертепі двадцять дітей, то вони потім навчать інших – нехай у них в голові і збережеться лише чотири-п’ять коляд. Вже буде якась мережа.
Пісня – живуча річ
Я вірю, що пісня – дуже живуча річ. Може, це звучатиме дещо метафізично, але пісня має в собі настільки потужну енергетику, що вона продовжує існувати навіть без середовища.
Як я послухаю радіо, то є класні блюзові чи поп-обробки автентичних пісень. Мені здається, це добре: а як молодь ти заставиш слухати автентичні архівні записи? Ніяк. Але якщо на противагу цьому не буде якісних, високого рівня продуктів, які зроблені на базі традиційної музики, тоді ми дійсно втратимо якийсь скарб; щось, що притаманне тільки нам. Якщо ми не будемо робити таких якісних продуктів (а вони переважно більше коштують і потребують державної підтримки), то за що ми тоді воюємо?
На думку Уляни Горбачевської, традиційна пісня може поєднуватись як з академічною, так і з джазовою музикою
Треба поважати людей і вірити, що вони потребують розумнішого продукту, ніж тільки попсові колядки. Якщо не боятись давати серйозніші виміри, то люди на це добре відреагують. Тільки у нас мало відважних.