Харківська офензива – безумовно, явище унікальне у військово-стратегічному плані. Без сумніву, вона увійде в підручники з підготовки майбутніх командирів. Військові аспекти наступальної операції наше видання вже проаналізувало в попередній статті («Унікальність операції Сил оборони. Таємниці успіху харківської офензиви»). Утім не менш важливим є її політичне значення.
Передовсім успіх на Харківщині є важливим для українців. І для тих, хто глибоко вірив у перемогу, і для тих, хто мав сумніви. «Росія надто велика, вона накопичила надто багато зброї, вишколила потужну армію, має безмежні ресурси, тому важко собі уявити, як вдасться її подолати», – так міркували останні.
Ми ледь не в режимі реального часу спостерігали, як російські окупаційні війська методом «вогневого валу» руйнували все на своєму шляху. Артилерія, бронетехніка, авіація не залишали каменя на камені від наших міст і сіл. Нашим воїнам не залишалося нічого іншого, як відступати на ще вцілілі території. Мимоволі виникало побоювання: таким методом окупанти можуть дійти хоч до Дніпра, хоч далі.
Так, нас і раніше надихали успішні операції ЗСУ, як то ліквідація флагмана Чорноморського флоту, крейсера «Москва», інших бойових кораблів та катерів, ураження складів з пальним і боєприпасами, збиття російських літаків нашими колективними «привидами». Утім всього цього було замало для впевненості.
Ми також боялися, що деокупація територій, коли нарешті до неї дійде, вимагатиме величезних жертв. Он як російське командування кидає на смерть «гарматне м'ясо», не зважає на кількість втрат задля реалізації поставленого завдання. То що ж і нас чекає щось подібне, коли прийде час для нашої атаки? Доведеться покласти тисячі життів наших хлопців задля визволення України? Підозрюю, багато хто прокручував у голові ці запитання, які провокували похмурі думки.
Утім харківська офензива довела нам і світу, що воювати можна й по-іншому, не так, як росіяни. Не викладаючи тілами поле бою.
Розуміння цього дало новий ще потужніших заряд ентузіазму українському суспільству. Рівень оптимізму за минулі дні піднявся до максимальної позначки.
Не менше успіхи української армії вплинули на людей, яким не поталанило потрапити в окупацію. Пів року в таких умовах не кожен витримає психологічно. Напевно, у багатьох із них вже виникали думки, що, може, дійсно «Россия тут навсегда», може, варто змиритися й колаборувати. Тепер же ті, хто дозволив собі засумніватися, гонять такі капітулянські думки, як скажених собак.
Тим часом у російському суспільстві відбуваються діаметрально протилежні процеси. Там зростає песимізм і невизначеність. Паніка, що спалахнула в лавах російських окупаційних військ, хвилями пішла територією Росії. Зростають антивоєнні, а за ними й антиурядові настрої. Муніципальні депутати в Москві й Санкт-Петербурзі виступають зі заявами про імпічмент Путіну. А сам кремлівський шеф виглядає чимраз похмуріше. У нього тремтять руки, ноги й голос. Його особа викликає дедалі менше страху й поваги, чимраз більше огиди і презирства. Серед росіян наростають сумніви: а може, таки цар не справжній?
Важко сказати, чи можна очікувати якоїсь революції в Росії чи бодай палацового перевороту. Певним є лише те, що авторитет і популярність центральної російської влади невпинно падає. І от якщо московські правителі таки зважаться на мобілізацію, то тоді вже до бунту буде рукою подати. Саме тому Путін вперто не бажає про це навіть говорити, як і називати війну війною. Він і його оточення, усвідомлюючи кепський розвиток подій, чимраз більше схиляються до перемовин з Україною. Але тепер вже Україна може виставляти умови. І головна з них – цілковита деокупація.
Надзвичайно позитивно успіхи вояків ЗСУ на Харківщині вплинули на суспільства й уряди західних країн. Позитивно саме для України. От візьмемо, наприклад, Німеччину. Досі ми на неї нівроку нарікали, на її неповороткість у питанні військової допомоги. Навіть звинувачували німців ледь не в навмисному зволіканні з наданням важкої зброї. Інколи ці закиди були виправданими, інколи – надмірними. Бо зброю Німеччина нам таки давала, зокрема ті знамениті Panzerhaubitze 2000. Але могла б давати й більше, значно більше. І сподіваємося, тепер даватиме. Навіть більше – впевнені.
Звідки береться ця впевненість? Вона ґрунтується на останніх виступах провідних німецьких політиків, урядовців й експертів, які хором розхвалюють успіхи ЗСУ і навіть прагнуть хоч трішки долучитися до перемоги.
«Всі ми нині стали свідками того, що відбувається, коли армія б'ється так мужньо і має при цьому підтримку. Україна сьогодні існує лише тому, що вона може захищатися завдяки своїй армії», – заявила міністерка оборони Німеччини Крістіне Ламбрехт.
Головний військовий стратег Німеччини, генерал Ебергард Цорн так відгукнувся про Харківську офензиву: «Вони (українські вояки, – ред.) блискуче довели, що вміють діяти активно, із залученням всіх наявних сил і засобів. Включно з відволікаючими маневрами і раптовим зміщенням фокусу, коли українці відволікали на півдні, а сфокусувалися врешті на півночі. Це результат того, що вишкіл українських вояків відбувався як треба».
Наскільки безглуздими виглядають тепер листи німецьких «інтелектуалів», які закликали уряд ФРН не надавати зброю Україні, бо це буцімто лише затягне війну, а перемогти Росію нібито й так не вдасться. Життя довело, що все якраз навпаки, що перемогти таки вдасться, а західна зброя лише прискорить завершення війни.
Харківська офензива спровокувала в німецькому політикумі парад заяв про необхідність стрімко посилювати військову допомогу Україні. Танки, БМП, БТР – уже не табу. Все давати Україні, щоб закріпити її успіх і щоб німці могли сказати: «І ми до цього причетні». Заяви від всіх парламентських партій – урядових і опозиційних, окрім, звісно, двох годованих Кремлем, – Альтернативи для Німеччини й Лівої партії.
От, наприклад, голова комітету Бундестагу з оборони Марі-Аґнес Штрак-Ціммерман (Marie-Agnes Strack-Zimmermann), яка репрезентує Вільну демократичну партію, що входить до урядової коаліції, нещодавно заявила: «Німеччина має негайно зробити свій внесок в успіхи України та поставити броньовані машини, бойові машини піхоти Marder і танки Leopard 2. Німеччина має взяти на себе провідну роль у Європі у боротьбі за демократію. І, звичайно ж, зараз не час для нерішучості та коливань».
Голова Комітету Бундестаґу з міжнародних справ Міхаель Рот також закликав підтримати Україну постачанням нового озброєння. «На цьому новому етапі війни Україна потребує зброї, яка дозволить їй звільнити окуповані Росією території та утримувати їх під контролем. Країни Заходу, особливо США, Німеччина, Франція та Польща, повинні швидко скоординувати свої зусилля та адаптувати свої поставки до нової ситуації. Україна може виграти цю війну як вільна демократична країна, зберігши при цьому свою територіальну цілісність. Це було б неможливо без постачання сучасної західної зброї, зокрема з Німеччини», – заявив він.
Заяви про наміри наростити військову допомогу Україні на тлі успіху наступальної операції на Харківщині лунають і з інших західних столиць. ЗСУ продемонстрували, що здатні розбити хвалену російську армію, здатні проводити ефективні атакувальні дії, звільняти захоплені території, врешті-решт, здатні перемагати. Критики постачання озброєння України втратили останні аргументи.
Дуже вдало ця операція ЗСУ збіглася з черговою, уже п’ятою міжнародною конференцією у форматі «Рамштайн», де вирішуються питання про військову допомогу Україні. Міністр оборони України Олексій Резніков, який брав участь у зустрічі, повернувся з неї сповнений оптимізму. Адже було домовлено, що допомога Україні з точкової перетворюється на постійну й довгострокову. І озброєння для України надходитимуть не з армійських складів, а виготовлятимуться на заводах оборонної промисловості західних країн. Також буде розширено систему підготовки українських вояків у навчальних центрах країн-членів НАТО. Водночас країни – партнери України взялися за справу забезпечення України ешелонованою протиповітряною обороною. Причому вона вже базуватиметься не на старих радянських комплексах ППО, а на новітніх системах, таких як NASAMS та Iris-T.
І запевнення західних лідерів, що вони підтримуватимуть Україну аж до перемоги, вже не видаються лицемірством. Адже обриси перемоги вимальовуються чимраз чіткіше.