Останніми місяцями згоду Зеленського на присвоєння одній із частин Сил спеціальних операцій назви «Герої УПА» тлумачили як елемент зближення України з Німеччиною. У цьому вбачали ляпас на адресу Польщі, який мав спровокувати Варшаву на різку реакцію, що нібито мало послужити пересічному українцеві поясненням, чому Київ починає орієнтуватися на Німеччину. У провокуванні напруженості у відносинах з Польщею вбачали ціну за можливість укладення нібито німецько-українського союзу. Річ у тім, що ці теорії мають серйозні прогалини.
Сім абсурдів «німецько-української» теорії змови
У польському наративі про нібито змову Берліна й Києва можна знайти сім абсурдів, які не завжди висловлюються прямо, але уважний спостерігач може їх швидко зауважити. Першим є переконання, що Україна, обираючи партнерів у зовнішній політиці, повинна враховувати польські історичні емоції. Оскільки Польща має травматичний досвід відносин з Німеччиною, то й Україна також повинна ставитися до цієї країни насамперед як до історичного супротивника. Таке очікування є абсолютно нереалістичним. Україна оцінює Німеччину не крізь призму польської політики пам’яті, а з огляду на те, що Берлін може їй запропонувати зараз. А йдеться тут про питання, що визначають життя пересічних українців – і навіть існування української держави. Нещодавно Німеччина передала українським військам 50 тисяч ударних дронів, а 8 вересня міністр оборони ФРН Борис Пісторіус оголосив, що із запасів Бундесверу Україна отримає протиповітряні ракети для систем Patriot, німецьких IRIS T-SLS та IRIS T-SLM, а також ракети «повітря-повітря» AIM-9. Підтримка з боку Німеччини також охоплює фінансову допомогу й лобіювання деяких українських інтересів у ЄУ. Держава, що перебуває в стані війни, не відмовляється від одного з найпотужніших європейських партнерів лише тому, що польська громадськість (а точніше, її частина) має з ним історичні суперечності.
З вищезазначеного абсурду випливає інший – переконання, що будь-який факт співпраці з Німеччиною варто розглядати як антипольський акт. Це класична помилка гри з нульовою сумою, у якій польські політики через вузькі світоглядні рамки де-факто позиціонують Польщу в опозиції до України… без логічної причини. Насправді триває процес формування німецько-українського стратегічного партнерства, яке не надто відрізняється від контактів Берліна з Варшавою. У квітні 2026 року Німеччина й Україна оголосили про поглиблення співпраці, що охоплює сфери безпеки, оборонної промисловості, енергетики, відбудови, підготовки до членства в ЄУ, місцевого самоврядування й боротьби з корупцією. Зокрема, передбачено відкриття представництва української оборонної промисловості в Берліні та виділення до 233 млн євро нових коштів на співпрацю в галузі розвитку. У цій угоді Німеччина надає капітал, технології та політичний вплив, а Україна – бойовий досвід, розвинений сектор безпілотників, промисловий потенціал та геостратегічне значення. У Польщі частина громадськості вбачає в цьому, однак, міфічне «захоплення України Берліном», що треба вважати третім абсурдом. Він певним чином пов’язаний із першим – частина поляків досі не може або не хоче зрозуміти, що Україна є суверенною і незалежною державою, а не лише територією чи васалом, який завжди має перебувати під чиїмось контролем чи протекторатом.
Не пропустіть найважливіше Додайте ZAXID.NET у вибрані в GoogleПо-четверте, на це накладається стереотип про українця, який вічно шукає союзу з німцем проти поляка, підкріплений історичними прикладами й багаторічною пропагандою (чи то «Національної демократії», чи то комуністів у період ПНР). Особи, які не симпатизують обом сусідам, охоче наводять вирвані з контексту приклади: Брестський мирний договір 1918 року, нісенітниці про нібито підтримку австрійцями галицьких українців у листопаді 1918 року чи українську колаборацію з Третім Райхом. Проблема такого способу мислення й інтерпретації реальності полягає в тому, що він ґрунтується на емоціях і вибірковому підборі аргументів, а не на розсудливому аналізі. Небагато польських коментаторів готові визнати, що поворот у бік Берліна відбувся саме тоді, коли Німеччина почала суттєво змінювати своє ставлення до України й посилювати підтримку цієї країни, а наближенню до стратегічного партнерства сприяла перемога на виборах християнських демократів (додамо, що вони прихильні до Польщі) та вступ на посаду канцлера Фрідріха Мерца. Деякі поляки також забули про те, що сучасна Німеччина – це не Другий чи Третій Райх з їхніми імперіалістичними чи гегемоністськими намірами.
Оскільки вже йдеться про історичні питання, варто зазначити, що під час останньої суперечки між Варшавою і Києвом щодо назви одного з військових підрозділів на честь «Героїв УПА» німці не стали однозначно на бік України. А вони мали б це зробити – принаймні згідно з логікою прихильників конспірологічної теорії про антипольський німецько-український союз. Хоча, звісно, більшість німецьких політиків не поділяла поглядів своїх польських колег, вказуючи на те, що виклики сьогодення є важливішими за минуле, марно було також шукати підтримки рішення українських військовиків і його схвалення з боку Зеленського. Міхаель Ґалєр, євродепутат від ХДС, під час дебатів у Європейському парламенті назвав цей крок «політичною помилкою». Думки німецької преси також розділилися, про що я згадував в одній зі своїх останніх статей. Наприклад, Frankfurter Allgemeine Zeitung визнала обурення поляків обґрунтованим і розкритикувала символічну політику Києва.
П’ятою абсурдною тезою є переконання, що Київ має виявляти до Польщі особливу вдячність, незалежно від поточної політики Варшави. Це означає, що від українців очікують беззастережної лояльності навіть тоді, коли польські політики почнуть цинічно грати під час виборчої кампанії на антиукраїнських фобіях і стереотипах або навіть навмисно діяти на шкоду державі над Дніпром. Польська допомога у 2022–2023 роках була величезною і мала стратегічне значення. Однак з цього не випливає, що Україна має надати Польщі постійне право першості у своїй зовнішній політиці. Міждержавна допомога не є довічним моральним кредитом. Чого не вистачило більшості польських еліт, так це здатності проводити довгострокову політику щодо російсько-української війни. На практиці це означало відсутність багатьох важливих елементів: терпіння, точної оцінки ситуації, волі та здатності представити українцям нові пропозиції, інвестиції – хоча б у формі обіцянок – а також достатньо компетентної дипломатії. Якщо одна держава обмежує свою залученість, а інша (наприклад, Німеччина) її збільшує, відносне значення обох країн змінюється. Тому ми не можемо говорити про «невдячність» (а тим більше про «зраду») з боку Києва, а лише про елементарні принципи дії та логіку міжнародної політики.
Шостою абсурдною тезою польського наративу про Україну є твердження, що поляки скористаються з повоєнних інвестиціях над Дніпром так само, як свого часу на відбудові Іраку, а більшість контрактів отримають німці. Не враховуючи нічим не підкріплені міфи про те, що найпривабливіші угоди Київ підпише з німецькими компаніями, ці замовлення не варто розглядати як нагороду за добрі вчинки 2022 року. Їх отримають підприємства й консорціуми, що мають у своєму розпорядженні капітал, технології, численні кадри, досвід, доведену здатність реалізовувати великі проєкти (особливо інфраструктурні) та банківську підтримку. Значення має також присутність на українському ринку. Польща має великі логістичні й географічні переваги. За даними польського уряду, близько 90 відсотків військової техніки, призначеної для України, транспортується польськими автошляхами й залізницями. Крім того, на потенціал Польщі також мають впливати відносна культурна близькість та знання ринку на берегах Дніпра. Водночас офіційні польські дані свідчать, що вартість наших інвестицій в Україні становить близько 780 млн доларів, що забезпечує нам десяте місце серед іноземних інвесторів. Отже, ми бачимо парадокс: Польща має стратегічне розташування, але досі не перетворила його на порівнянну за масштабами капітальну і промислову присутність.
Сьомим абсурдом є хибне переконання, що Україна відмовляється від Центрально-Східної Європи на користь «старої Європи», тобто переважно Німеччини і Франції. Тільки от Україна не зацікавлена в такому виборі. Їй одночасно потрібні Польща і Румунія як логістичні хаби й коридори, Скандинавія – як постачальник сучасного озброєння, балтійські країни – як лояльні речники, Велика Британія – як військовий партнер, а Франція – як союзник, що володіє ядерною зброєю та має вагомий голос у Європейській Унії. Київ також пам’ятає про Чехію, її ініціативу щодо боєприпасів, співпрацю в галузі озброєння (зокрема, передачу технологій) та проукраїнську позицію президента Петра Павела. Тим часом Німеччина відіграє в цій комбінації роль джерела фінансування й виробництва, одного з провідних захисників інтересів України в ЄУ, а нині також одного з головних постачальників озброєння.
Зміна на посаді «захисника» України?
Цікаво, що критичні голоси, сповнені згаданих вище абсурдів, почали лунати саме тоді, коли польська влада досягла межі своїх можливостей щодо військової підтримки України. Запаси техніки, що залишилися від армії ПНР, та боєприпасів до пострадянських систем озброєння вичерпувалися, а тим часом підтримка з боку Німеччини (а також інших західних країн) зростала – і кількісно, і якісно. Берлін передав українцям, серед іншого, сучасні системи протиповітряної оборони ближнього й середнього радіусу дії, радари, дрони типу middle strike та боєприпаси. Зростання підтримки України з боку Німеччини частина польських коментаторів і правих інфлюенсерів у соціальних мережах почала сприймати негативно. Вважалося, що українці дали себе підкупити німцям і «зрадили» Польщу. Питання в тому, чи хвилювало їх те, що завдяки німецькому спорядженню – хоча б системам протиповітряної оборони – українська армія могла рятувати своїх співвітчизників, жінок і дітей?
Польська допомога часто полягала у швидких поставках обладнання з власних запасів, особливо на першому етапі війни. Німеччина має більші можливості фінансувати замовлення, що виробляються промисловістю, у перспективі кількох років. Це має величезне значення для України: військові дії неможливо планувати на основі випадкових пакетів допомоги й одноразових пожертв. Тим часом Німеччина посилила своє значення, оскільки почала пропонувати Україні військову, фінансову, промислову й політичну допомогу в обсягах, яких Польща вже не в змозі (а частково й не хоче) забезпечити. Берлін також пропонує свій вплив у ЄС. Німецькі політики можуть впливати на санкційну політику щодо Росії, бюджет ЄУ, питання розширення Унії, а також на фінансування відбудови зруйнованих війною регіонів. Крім того, партнерство з Німеччиною відкриває українцям доступ до технологій і промислових можливостей, які з політичних причин десятиліттями були недоступні для Києва. Це доступ до електроніки подвійного призначення, машин, продукції оборонної промисловості (наприклад, Rheinmetall) та екологічних технологій. Крім того, для України важливими є вже не лише поставки готового обладнання, а й спільне виробництво і його розміщення на березі Дніпра. Українські підприємства розраховують, що стануть ланкою в європейських ланцюгах постачання.
Не можна також не згадати про гуманітарну допомогу. Як і в Польщі та Чехії, у Німеччині також знайшли притулок численні українські біженці. На початку 2026 року їх там мало бути понад мільйон. З 2024 року фіксувався відтік українців з Польщі до інших країн, зокрема до Чехії та Німеччини. При цьому Берлін готовий запровадити обмеження на перебування на території республіки українських чоловіків призовного віку. Уряд Мерца усвідомлює потреби Збройних Сил України в поповненні особового складу, а заодно може хоча б частково пом’якшити міграційні напруження, на тлі яких дедалі більшої популярності набуває проросійська «Альтернатива для Німеччини». Тим часом у Польщі тема українських біженців також стала однією з центральних у публічній дискусії, яку дедалі частіше ведуть у зневажливому тоні щодо українців (як до тих, хто створює проблеми, забирає роботу або живиться за рахунок «соціальних виплат») або щодо української держави (відкриті заяви в соціальних мережах про те, що Польща має стати притулком для дезертирів та ухильників від служби, щоб у такий спосіб послабити Україну та змусити її піти на будь-які поступки).
Самореалізоване пророцтво
Українці тривалий час ставилися до польських побоювань щодо Берліна як до чогось екзотичного й відірваного від реальності, оскільки самі в міжнародній політиці керуються зовсім іншими пріоритетами. Варто додати, що самі німці також критично висловлюються щодо польських марень щодо нібито «німецько-українського союзу». Коли колишній маршал Сейму Шимон Головня заявив, що хоча й розуміє рішення президента Навроцького про позбавлення Зеленського Ордена Білого Орла, але зрештою найбільше цьому радіють у Берліні, адже Німеччина завдяки цьому отримає переваги під час відбудови України коштом Польщі, на його слова швидко відреагував Міґель Берґер, амбасадор Німеччини в Польщі: «Ні, пане Головня, ми не задоволені. Нам потрібна єдність у підтримці України».
Парадокс, однак, полягає в тому, що саме агресивна риторика щодо України й роздмухування антиукраїнських марень можуть прискорити, а то й посилити процес німецько-українського партнерства. У найгіршому випадку це навіть призведе до втілення побоювань частини учасників польської публічної дискусії у вигляді союзу Берліна й Києва, одне з лез якого буде спрямовано проти Варшави.
Про те, що теорії про нібито німецько-українську змову можуть стати самореалізованим пророцтвом, на жаль, свідчить допис одного з українських істориків, Олександра Зінченка. Це дослідник, який добре знає Польщу, а також автор першої української праці про Катинську трагедію. У Facebook він написав, що, оскільки польські політики дедалі охочіше вступають у конфлікт з Україною, аби здобути з цього політичну вигоду, то, можливо, варто – щоб відрадити їх від продовження таких дій – справді почати розвивати співпрацю з Німеччиною і тим самим втілити в життя польські побоювання.
Це якраз приклад самореалізованого пророцтва. Воно полягає не в тому, що Берлін і Київ дійсно планували змову проти Польщі, а в тому, що держави, які діють раціонально, шукають альтернативних партнерів, коли колишні стають дедалі менш передбачуваними.
Польська частина публічної дискусії водночас вимагає обмеження допомоги Україні, наполягає на блокуванні її європейської інтеграції, погрожує закриттям кордону й релятивізує значення українського опору проти Росії, а потім обурюється, що Україна зміцнює співпрацю з державою, яка пропонує їй мільярди євро, протиповітряну оборону, інвестиції та підтримку в ЄУ. Проблема Польщі полягає не в тому, що Україна занадто тісно пов’язалася з Німеччиною. Вона полягає в тому, що частина польської політичної еліти й лідерів громадської думки досі вважає, що вдячність за 2022 рік має замінити стратегію на наступне десятиліття. Можна критикувати історичну політику Києва й водночас розуміти український державний інтерес. Можна вимагати правди про злочини УПА і водночас не вимагати, щоб Україна проводила зовнішню політику відповідно до польських фобій та образ. Держава, яка не здатна розмежувати ці два вектори, поступово втратить вплив на геополітичні процеси.
Переклад з польської
Текст опубліковано в межах проєкту співпраці між ZAXID.NET і польським часописом Nowa Europa Wschodnia.
Оригінальна назва статті: Polska obawia się sojuszu Niemiec i Ukrainy