Україна виросла з польських уявлень

20 червня президент Кароль Навроцький опублікував відео, у якому пояснював причини позбавлення Зеленського Ордена Білого Орла, пов’язуючи це рішення із вшануванням УПА українським президентом. Хоча водночас він заявив, що його рішення не спрямовано проти українського народу, на берегах Дніпра саме так це й сприйняли. Українці «об’єдналися навколо прапора», про що свідчили не лише тон висловлювань коментаторів та результати опитувань громадської думки, а насамперед реакція колишніх і чинних українських політиків, зокрема тих, хто перебуває в опозиції до Зеленського. Коли президент України оголосив, що повертає Орден Білого Орла поштою, його приклад наслідували колишні президенти: Кучма, Ющенко і навіть його суперник Порошенко. Водночас аналогічно вчинили деякі українські дипломати, а також генерал Кирило Буданов, нинішній керівник Адміністрації президента, який повернув нагороду, присвоєну йому польською владою. У відповідь частина польських політиків, зокрема Ярослав Качинський та Міхал Камінський, повернули свої українські ордени.

Польська «Гра престолів»

Тим часом у Польщі рішення президента Навроцького було сприйнято неоднозначно. Хоча виборці правих і ультраправих сил оцінили його позитивно, прихильники нинішнього уряду та ліві сприйняли це рішення зі змішаними почуттями. Згідно з опитуванням SW Research для порталу Onet, 36,4% опитаних вважають, що крок президента зміцнить позиції Польщі на міжнародній арені, 31,6% дотримуються протилежної думки і аж 32% не висловили своєї позиції із цього питання.

Питання про орден швидко стало також елементом внутрішньопольських політичних суперечок. Міністр Радослав Сікорський звернув увагу на те, що це рішення оплесками сприйняв Дмітрій Мєдвєдєв, колишній президент Російської Федерації. І в польських, і в українських ЗМІ тривалий час наголошувалося, що де-юре Зеленський перестане бути кавалером Ордена Білого Орла лише після того, як польський прем’єр-міністр поставить підпис під президентським розпорядженням, тобто надасть так званий контрпідпис. Це мало б стати для Дональда Туска величезною дилемою. Підтримка рішення Навроцького зміцнила б позиції президента, а на додачу могла б зашкодити іміджу прем’єра на міжнародній арені. Відмова ж негативно позначилася б на рейтингах Туска і його партії. Українці дуже швидко зорієнтувалися в цій ситуації. Ймовірно, саме з цього випливала негайна реакція Зеленського, який повернув Орден Білого Орла. Оскільки він сам відмовився від нього, можна було вважати, що справа вже вирішена, а польський прем’єр, якого на берегах Дніпра сприймають як союзника Києва, більше не мав стояти перед складною дилемою.

Рішення президента Навроцького майже збіглося в часі з конференцією на тему відбудови й модернізації України, що відбувалася 25–26 червня в Гданську. З огляду на те, що серед організаторів був польський уряд, одразу з’явилися спекуляції, що президентський табір хотів саботувати цей захід. Згідно з висновками Onet, однією з головних цілей було спровокувати Зеленського на те, щоб він не приїхав до Гданська, і тим самим оголосити про провал урядової ініціативи. Хоча президент України зрештою і справді не приїхав на конференцію, Київ вирішив надіслати делегацію на чолі з прем’єр-міністром Юлією Свириденко. Таким чином було збережено дипломатичний ранг, рівний польському (присутній був також прем’єр-міністр Туск), а конференцію оцінили як успішну.

Прокляття власної інформаційної бульбашки

Одразу після спалаху польсько-українського скандалу в польському інформаційному просторі, особливо у правих колах, з’явилися обговорення реакції закордонних ЗМІ та політиків. У цьому випадку проявився процес, відомий як cherry picking, тобто вибірковий підхід до збору фактів та інформації. Редактор Міхал Колянко з Rzeczpospolita заявив, що Зеленський спричинив «ефект Стрейзанд», коли спроба заблокувати певну інформацію призводить до протилежних наслідків. Згідно із цією версією, нібито завдяки рішенню Зеленського й реакції Навроцького світ дізнався про злочини українського підпілля і прийняв польську точку зору щодо оцінки цих подій.

Однак загалом у закордонних ЗМІ, які висвітлювали цю справу, переважав інформаційний тон, що нагадував про найважливіші факти та інтерпретації, а польсько-український спір взагалі не потрапляв до переліку головних тем, що обговорювалися останніми тижнями. Наприклад, британська преса та інтернет-портали у своїх матеріалах звертали увагу на деструктивний вплив цієї суперечки на солідарність західних держав у протистоянні з Росією. Такі ЗМІ, як Guardian, зайняли таким чином дещо проукраїнську позицію, не захищаючи при цьому присвоєння підрозділу ЗСУ назви «Героїв УПА». Французькі ЗМІ використовували схожу наративну лінію, наводячи при цьому приклад французько-німецького примирення як гідний наслідування. Більша розбіжність думок спостерігалася в німецькій пресі. Frankfurter Allgemeine Zeitung насамперед критикувала вшанування Зеленським УПА, але Süddeutsche Zeitung звертала увагу читачів на те, що прем’єр-міністр Туск безпідставно віддає ініціативу президентському табору у формуванні відносин з Україною, які стали заручниками внутрішньої політики Польщі.

Тему використання історії у внутрішньополітичній конкуренції в Польщі також порушували аналітики і коментатори західних ЗМІ. На сторінках The Bulwark Далібор Рохац припускає, що дії президента Навроцького мали мало спільного з невдалим підписом Зеленського під пропозицією щодо назви військової частини. Натомість він звертає увагу на попередні рішення польського президента, спрямовані проти України, вважаючи, що той перебуває під впливом протрампівського руху MAGA, який не є доброзичливим до України.

Західні політики уникають втручання в історичні суперечки, зокрема польсько-українські, але коли вже це роблять, то керуються переважно інтересами сьогодення та майбутнього, що не узгоджується з підходом табору польського президента і настроями польської правої партії. Під час навчань, що відбувалися в Литві, міністри оборони Німеччини й Литви, Борис Пісторіус і Робертас Каунас, торкнулися цієї теми. Перший з них запропонував «не дивитися виключно в дзеркало заднього виду», а його литовський колега додав, що «дискусії [про історію] повинні вести історики, а політики мають дивитися в майбутнє». Своєю чергою, 27 червня під час зустрічі в Юраті пропозицію щодо посередництва між Польщею та Україною висунув президент Литви Ґітанас Науседа. Він заявив, що «минуле є важливим, але ще важливішим є сьогодення, особливо коли триває жорстока російська війна проти України». Тим часом прем’єр-міністр Естонії Крістен Міхал, який брав участь у конференції в Гданську, зазначив: «Часто буває так, що навіть найкращі друзі мають різні думки з певних питань. Однак важливо те, на що ми дивимося. Якщо ми зосередимося на розбіжностях, вони нас поглинуть. Адже у нас є спільний ворог – Росія. (…) Відсутність президента [Зеленського] не змінює того факту, що ми всі стоїмо пліч-о-пліч з Києвом (…)».

Неоднозначною є також реакція західних активістів та інтелектуалів. Видатний історик Тімоті Снайдер, хоча й критично поставився до рішення Зеленського щодо вибору імен-покровителів для підрозділу ЗСУ, проте ще гостріше висловився про польських учасників суперечки: «Війна за пам’ять для польських політиків набагато зручніша, ніж справжня війна. Вони можуть говорити: ми праві, ми невинні, ми знаємо історію. Але треба починати з того, що відбувається зараз, а не з пам’яті. Якщо ми це пропустимо, то почнемо з брехні. Оцінювати рішення Зеленського про присвоєння підрозділу імені УПА без урахування контексту майже чотирьох з половиною років війни було б помилкою. (…) Українці сприймають УПА переважно крізь призму третьої фази [її бойового шляху] – боротьби з Червоною армією після 1945 року. Поляки пам’ятають перший етап: 1943 рік, коли УПА вбила десятки тисяч поляків на Волині. Помилкою є забувати про решту історії».

Прихильники України, які мають великий вплив у соціальних мережах, як-от Пекка Калліоніємі, фінський дослідник, що відстежує пропагандистську діяльність прихильників Росії на Заході, розкритикували польського президента за його підтримку проросійського Віктора Орбана під час виборчої кампанії в Угорщині та за суперечливе вето щодо закону про SAFE. На цьому тлі нагадування про те, що серед кавалерів Ордена Білого Орла досі є, зокрема, італійський фашист, російська імператриця та її фельдмаршал, на руках якого кров багатьох тисяч польських цивільних, створює незручний для Навроцького контекст.

Спроби захистити деяких із цих постатей, особливо Муссоліні, з боку прихильників польського президента, використовуючи всілякі логічні та змістовні викрути, лише погіршують ситуацію. Неприйнятним є також аргумент, що російську імператрицю й італійського диктатора не можна позбавити Ордена Білого Орла, оскільки вони вже померли. По-перше, закон цього не забороняє, по-друге – уже існують прецеденти, як-от позбавлення Леоніда Брежнєва, лідера СРСР, ордена Virtuti Militari.

Україна – не лише периферійна територія

У центрі всіх цих проблем лежить спосіб мислення про Україну, який зберігається в польській політичній дискусії з 90-х років. Він ґрунтується на переконанні, що Польща є єдиним посередником між Україною і Заходом, що Україна потребує Польщі більше, ніж Польща України, а Варшава відіграє роль захисника Києва в ЄУ та НАТО.

У цій візії Україна була об’єктом міжнародної політики, який міг перебувати під політичним впливом або Москви, або Заходу – через Польщу. Однак ситуація кардинально змінилася 2014 року під впливом Революції гідності та початку російсько-української війни, а російська інвазія 2022 року прискорила процес суверенізації України.

Парадоксально, але саме війна зробила Україну однією з найважливіших держав Східної Європи. Наразі Україна має найбільшу сухопутну армію на континенті, якщо не брати до уваги Росію. Київ налагодив прямі відносини з Берліном, Парижем, Лондоном і Вашингтоном. Більше того, Україна вміє протистояти партнерам там, де ті переступають її межі, як це було у випадку тиску з боку Дональда Трампа.

Наразі Україну розглядають як партнера майже всі європейські держави, а також впливові геополітичні гравці з інших континентів. Здатність України понад рік протистояти російській агресії без фінансової та матеріально-технічної підтримки з боку США, а також нарощувати власні спроможності щодо завдання ударів по Росії у глибині її території в одних викликає повагу й визнання, а в інших, як засвідчує стан польської публічної дискусії, – заздрість і побоювання.

Уже влітку 2023 року в експертних колах, що спеціалізуються на військових питаннях, можна було почути, що «Україна грає вище своєї ліги». Йшлося про державу, яка відбивала російську агресію і вже пережила першу зиму під обстрілами, що руйнували енергетику. У цій ситуації українці почали розширювати свою присутність в Африці та на Близькому Сході, де намагаються протидіяти російському впливу.

Цього року з’явився новий контекст, адже Україна почала систематично обстрілювати територію Росії, що призвело до паливної кризи в цій країні. Шоком для Заходу стала також операція «Павутина» від 1 червня 2025 року, яка завдала болючих втрат російській стратегічній авіації, що є частиною ядерної тріади. У червні 2026 року Україна висунула семиденний ультиматум союзнику Кремля – Білорусі. Александр Лукашенко, ймовірно, наприкінці терміну ультиматуму наказав вимкнути передавачі, що допомагали в російських повітряних ударах по Україні, а також демонстративно заявив російському послу, що не дозволить втягнути свою країну у війну проти Києва. Такі дії, що здійснюються без узгодження із західними партнерами, додатково підкреслюють суб’єктність України та зміцнюють її політичний капітал.

Серед частини польських політиків та коментаторів з’явилися побоювання, що Україна має амбіції відібрати в Польщі умовний титул «лідера Міжмор’я / Середньо-Східної Європи». Навіть якщо це й так, то цей титул є радше риторичною ілюзією, ніж фактом.

Використання в польських виборчих кампаніях історичних тем, риторики про «невдячність українців» або нібито німецько-українську змову викликає серед багатьох політиків в Україні побоювання щодо довгострокової передбачуваності Польщі як сусіда. Крім того, погрози щодо блокад на кордоні або перекриття транзиту озброєння для Збройних Сил України викликають у пересічних українців гнівні реакції. Важко зрозуміти, у чому полягає сенс і який очікуваний ефект мають подібні погрози, якщо українське суспільство не зламалося навіть після кількох зим під масованим російським обстрілом. Чи може в такому разі зламати його польський шантаж, пов’язаний з реконструкцією аеропорту поблизу Жешува? Це, як мінімум, інфантильне припущення.

Відсутність стратегічного бачення

У польській дискусії можна помітити парадокс, який стає дедалі гострішим. З одного боку, багато політиків говорять про стратегічне значення України. Вона має бути буфером, що відокремлює Польщу від російської загрози й утримує на своїй території військові ресурси Кремля, а заодно – важливим ринком збуту для польських товарів і місцем експансії польського бізнесу. З іншого боку, частина політичної еліти поводиться так, ніби розраховує на повний крах Української держави. Звідси випливало б, що немає сенсу домагатися добрих відносин із Києвом, планувати співпрацю на багато років уперед або дотримуватися укладених угод.

Наслідком цього є відсутність послідовної стратегії. У польській публічній дискусії одночасно переплітаються взаємозаперечні думки щодо одних і тих самих тем. Наприклад, в економічній сфері поширюються гасла про нібито величезну загрозу з боку України для польського сільського господарства – про що свідчать, зокрема, висловлювання Пьотра Згожельського з Польської народної партії, що містять сильно перебільшені твердження про тотальне спустошення країни на Дніпрі та низьку якість української сільськогосподарської продукції. Подібна ситуація спостерігається і в питанні обговорення реальної сили української армії. З одного боку, особливо в соціальних мережах, лунають оцінки, що принижують боєздатність Збройних Сил України, а з іншого – ми можемо дізнатися, що… Україна загрожує Польщі війною.

Не можна також приховати, що провідні польські політичні сили часто поступалися місцем у дискусії про Україну радикальним колам, а також алгоритмам соціальних мереж, які підігрівають сильно негативні емоції. До речі, за частину цієї антиукраїнської діяльності в інтернеті відповідають російські спецслужби. Це призвело до створення антиукраїнського наративу з величезним охопленням, а отже, до формування поглядів значної частини польського суспільства, що в кінцевому підсумку впливає також на електорат політичних партій мейнстріму.

З іншого боку, варто, однак, запитати самого Зеленського і його оточення, як вони бачать майбутні відносини своєї країни з Польщею. Незалежно від намірів, здається очевидним, що згода президента України на присвоєння спецпідрозділу назви «Героїв УПА» викличе скандал у відносинах обох держав.

Кожна чергова суперечка щодо УПА – це не лише суперечка про історію. Насамперед це випробування нашої здатності зрозуміти, що Україна вже не є об’єктом політики інших держав. Вона є самостійним і впевненим гравцем, який керується власними національними інтересами, а насамперед – державою, що намагається вижити у війні з регіональною ядерною потугою. На жаль, як це вже бувало в історії, найбільшу вигоду з усього цього скандалу отримує Кремль. У нас залишається запитання: чи знайдуть у собі волю польські й українські керівники, щоб вийти із цього глухого кута?

Переклад з польської

Текст опубліковано в межах проєкту співпраці між ZAXID.NET і польським часописом Nowa Europa Wschodnia.

Оригінальна назва статті: Ukraina wyrosła z polskich wyobrażeń