Тристороння польсько-українсько-німецька група працює над рекомендаціями щодо спільного підручника з історії. Для його підготовки будуть використані досвід Польщі та Німеччини, набутий під час роботи над спільним польсько-німецьким підручником «Європа. Наша історія» (Europa. Nasza historia). «Якщо Польщі й Україні не вдасться написати спільний підручник з історії, знайдуться ті, хто візьметься за це. І це будуть не ті, хто підтримує польсько-українське примирення», – застерігає німецький педагог, історик і політолог, співавтор підручника Марцін В’ятр в інтерв’ю польському журналістові Ауреліушові Пендзіволю для видання Nowa Europa Wschodnia.
– Поговорімо про польсько-український підручник з історії для польських та українських шкіл.
– Наразі існує тристоронній, німецько-польсько-український проєкт, який має на меті написання рекомендацій щодо спільного підручника. Його ініціатором є Польсько-німецька комісія з підручників, яка багато років працювала над спільним польсько-німецьким підручником. Тож вона має чималий досвід – і позитивний, і негативний – та може надати ноу-хау.
– Отже, у проєкті беруть участь також німці. Яка їхня роль?
– Ми відомі своїм об’єктивним, аналітичним підходом. Це дуже важливий елемент німецької наукової традиції. Але я вважаю, що в сучасному, сповненому емоцій світі цього замало. А тут є шанс поєднати те, що німецьке, польське й українське. Тому ми, німці, також беремо участь у цьому проєкті. Адже й самі можемо багато чого з нього навчитися.
– Нагадаємо, що ти теж німець, хоча маєш польське ім’я та прізвище.
– Так, я мав той привілей народитися в Польщі, на територіях, які дісталися їй після 1945 року внаслідок війни, спричиненої Третім Райхом. Я залишив польське звучання імені та прізвища, бо це частина історії моєї родини. Я німець, але сформований у такому географічному й соціологічному просторі, що моє розуміння викликів сучасного світу близьке до польського, українського чи литовського, для яких, окрім історичних знань, важлива також уява.
– Якої, можливо, бракує німцям, вихованим у Німеччині, як я розумію. Які виклики ставить цей проєкт?
– З одного боку, це рекомендації щодо спільного підручника. З іншого ж – паралельна підготовка навчальних матеріалів до обраних тем уроків. Цей проєкт відрізняється від польсько-німецького тим, що ми починаємо в іншій ситуації. У нас війна. А оскільки це стосується суспільств, які мають дуже схожий підхід до історії, масштаб емоцій більший.
– У рамках цього проєкту ти щойно взяв участь у семінарі в Берліні. Чи була це перша така зустріч?
– Перша наживо. Але як команда ми налагоджуємо контакти вже кілька місяців. У Берліні було близько двадцяти осіб, переважно з Польщі й України, бо саме вони тут є головними дійовими особами. З німецької сторони нас менше.
– Є ще один актор, який намагається замутити воду.
– Безумовно, про нього теж треба пам’ятати. Росія буде саботувати цей підручник. Вона вже, до речі, саботувала польсько-німецький підручник, про що знає дуже мало хто. Вона намагалася переконати німецьку сторону, що такий підручник треба писати разом з нею. Однак німці вирішили, що з Росією цього не робитимуть.
– І тому польсько-німецький підручник став другим таким спільним проєктом у світі, після німецько-французького підручника. Чи є вже якісь інші?
– Ні. Хоча на багатьох конференціях наводяться різні приклади – ізраїльсько-палестинський підручник чи навіть китайсько-японсько-корейський – але це не те саме. Адже це допоміжні навчальні матеріали, що не ґрунтуються на навчальних програмах. Польсько-німецький підручник відповідає цим вимогам, причому це не підручник з історії польсько-німецьких відносин, а із загальної історії, розказаної з польської й німецької перспектив. Навіть німецько-французький підручник не має такої широкої перспективи.
– Тож польсько-український підручник може стати третім у світі. Якими будуть наступні кроки?
– Зараз ми будемо розробляти методологічні основи. Польсько-німецька підручникова комісія, а також Інститут Ґеорга Екерта в Брауншвайґу, що займається дослідженням підручників, та Центр історичних досліджень (Centrum Badań Historycznych – CBH) Польської академії наук у Берліні передадуть накопичений протягом багатьох років досвід іншим партнерам проєкту.
– Тобто кому?
– У Варшаві це Інститут політичних досліджень (Instytut Studiów Politycznych – ISP) Польської академії наук та Польсько-українська комісія з підручників, а в Києві – Національний університет «Києво-Могилянська академія».
– Польсько-німецька комісія з підручників, створена 1972 року, через чотири роки опублікувала рекомендації щодо національних підручників, що використовуються в Польщі та Німеччині. Рекомендації щодо майбутнього спільного підручника з’явилися лише після 2008 року: перший том було опубліковано вісім років потому, а останній, четвертий, — у 2020-му. Чи з Україною це також триватиме так довго?
– Ні, бо в нас набагато менше часу. Я б навіть волів, щоб певні процеси дозрівали, але ми перебуваємо в дуже небезпечному моменті. Не тільки Україна, а й Польща, Німеччина та Європа. Тому потрібно не менше, а більше спільних знань. А це вимагає іншого обсягу й темпу дій.
– Що це означає?
– Ми починаємо із соціологічних досліджень; хочемо дізнатися про суспільні очікування. Ми розмовлятимемо з українською меншиною в Польщі, польською меншиною в Україні, з українськими біженцями в Німеччині та Польщі. Ми хочемо дізнатися про їхній досвід і зрозуміти їхні очікування.
Наступним кроком буде масштабний аналіз дискурсу, тобто оцінка того, як Україна з’являється в політичних, культурних, світоглядних і медійних повідомленнях у Польщі та Німеччині. А також – наскільки і в якому контексті вона присутня в польських та німецьких підручниках, бо це для нас такий сейсмограф, що вказує, де є прогалини.
Під цей підручник маємо створити підґрунтя, бо поле польсько-українських відносин дуже сильно заросло. Із польсько-німецьким підручником було інакше: це поле постійно оброблялося.
– Як довго триватиме етап визначення рекомендацій?
– Дуже коротко. Уже в листопаді, на конференції в Берліні, ми представимо перші висновки, зокрема попередні результати соціологічних досліджень.
Наступного року ми зустрінемося у Варшаві, де презентуємо основні напрями, у яких могли б розвиватися ці рекомендації щодо спільного польсько-українського підручника.
А у 2028 році ми хотіли б організувати конференцію в Києві. Гадаю, там їх можна буде опублікувати.
– А коли з’явиться підручник?
– Якщо ці перші два роки будуть добре використані, то, можливо, невдовзі після 2030 року матимемо перший том. Це був би великий успіх не лише Польщі й України, а й Європи загалом.
– Тобто, порівняно з польсько-німецьким підручником, темп має бути блискавичним.
– Бо ми живемо в інші часи і маємо інші інструменти. Ми можемо проводити відеоконференції, користуватися інструментами генеративного штучного інтелекту. Це вже не буде марафон, а біг на коротку дистанцію. А ми вже стартували. Звісно, треба вміти озирнутися назад, перевірити, чи не занадто ми звертаємо ліворуч або праворуч. Можливо, нам доведеться пригальмувати, а то й зупинитися.
Однак найголовніше – не збитися з курсу, бо від хаосу найбільше виграє Росія. Але люди, які над цим працюють, знаються на цьому, і можна бути впевненим, що вони цього не допустять. І це найголовніше.
– Чи можете ви назвати імена учасників проєкту?
– Його координаторами з польської сторони є професор Томаш Стриєк з Інституту соціальних досліджень та Університету Civitas, який займається політикою пам’яті країн Центрально-Східної Європи, особливо України, та я з німецької сторони. Німеччину також представляє славістка Юдіт Рьош, яка співпрацює, зокрема, з Міжнародним будинком зустрічей молоді в Кшижовій, де збираються не лише молоді люди з Німеччини та Польщі, а й з України.
Інші учасники з Польщі – це соціологи Барбара Марковська-Марчак з Університету Civitas, Ґжеґож Демель з ISP та Йоанна Конечна-Саламатин із Варшавського університету, а також історик Дагмара Москва з ISP. Партнером проєкту є також берлінський CBH, представлений його директором, професором Ігорем Каколевським, колишнім координатором проєкту польсько-німецького підручника з польської сторони, а також перекладачем та істориком Якубом Савіцьким та соціологом і політологом Марціном Фронею.
З української сторони соціологічним аспектом проєкту займаються Анна Прохорова, Оксана Хом’як та Анна Іванова з Київсько-Могилянської академії. Із цим навчальним закладом ми ведемо переговори щодо розширення складу команди істориками, запропонованими українською стороною. У складі команди також є історик Роман Романцов із Харкова, який працює в Центрі «Брама Гродзька – Театр НН» у Любліні.
Без усіх цих партнерів такий проєкт був би фактично неможливим.
– Скільки шкіл у Німеччині вже користуються спільним польсько-німецьким підручником «Європа. Наша історія»? Скільки примірників вони замовили?
– Близько 40 тисяч примірників. Окрім індивідуальних покупців, підручник придбали для своїх шкіл три землі: Гессен, Бранденбург та Мекленбург – Передня Померанія. Однак це сталося не відразу після виходу підручника, а поступово, особливо після вторгнення Росії в Україну.
Це про щось свідчить. Це показує необхідність заповнити прогалини в німецькому викладанні історії. Навіть якщо вони не такі великі, як стверджує Фримарк, ми, також як Комісія, згодні з тим, що в них занадто мало про німецьку окупацію в Польщі, про Варшавське повстання чи про втрати, яких зазнала Польща.
Ці прогалини заповнює польсько-німецький підручник. Саме для цього він і був створений. А також для того, щоб доповнити знання, які ми маємо один про одного. Парадокс полягає в тому, що обидва уряди, замість того щоб включити цей підручник до свого порядку денного, вирішили, що, оскільки він уже існує, його можна відкласти на полицю.
– І так це виглядає сьогодні?
– Агресія Росії проти України спричинила істотну зміну мислення, зокрема щодо цього підручника. Згадаю лише, що німецькі солдати, перш ніж приєднатися до бригади, що формується Бундесвером у Литві, користуються ним, готуючись до цього завдання. Це про щось свідчить.
– Півтора року тому про четверту частину підручника, присвячену новітній історії з 1939 року, розлогий текст на шпальтах Gazety Wyborczej написав Пьотр Ґлуховський. Він запитав Анджея Дусевича з Видавництва шкільних та педагогічних підручників, скільки шкіл замовило «Європу. Нашу історію» після допуску цього тому до освітнього процесу. У відповідь він почув: «Наразі жодна». Чи щось змінилося з того часу?
– У Польщі — навряд чи. У Німеччині змінилося.
– Що із цим робити? Адже це якась поразка.
– Це не поразка підручника. З його якістю немає проблем. Проблемою є постійні зміни в освіті. Це поразка політичної еліти. Освіта, на жаль, постійно є предметом політичних суперечок. Це велика помилка.
– Яких заходів ти б очікував?
– Можливо, варто подумати про підготовку вчителів до роботи із цим підручником? І в Німеччині, і в Польщі. Можливо, варто призначити координаторів таких заходів і в німецьких землях, і в польських воєводствах? Політики часто й охоче згадують великі ювілеї, адже це дуже привабливо для ЗМІ. Як, наприклад, у 2014 та 2018 роках, коли всюди відзначали сторіччя початку й закінчення Першої світової війни.
У червні ми відзначатимемо тридцятип’ятиріччя підписання польсько-німецького договору про добросусідство 1991 року. Це був політичний рубіж, але він не створив жодних стабільних інституційних рамок співпраці у сфері історичної освіти, які, наприклад, існують між Німеччиною та Францією. І наслідком цього є те, що навіть успішні проєкти залежні від короткострокових дотацій, політичної кон’юнктури та зміни урядів.
Через тридцять п’ять років після укладення договору і через два десятиліття після вступу Польщі до Європейської Унії у сфері дидактики й викладання історії ми ще не маємо спільних інструментів. Зараз нам потрібні конкретні кроки, а не символічні жести. І тут є шанс вдихнути в цей договір новий дух. Це могла б бути співпраця у сфері історичної освіти. Її рушійною силою вже десятиліттями є Польсько-німецька комісія з підручників, яка, однак, не має у своєму розпорядженні ресурсів, співмірних масштабам таких заходів.
– І перед нею стоїть нове завдання: участь у підготовці польсько-українського підручника.
– Якщо поляки й українці не напишуть спільного підручника з історії, то знайдуться ті, хто зробить це за них. І це будуть не ті, хто підтримує польсько-українське примирення чи Україну, що бореться проти вторгнення, а ті, хто зацікавлений у її розпаді. Тобто Росія.
Переклад з польської
Текст опубліковано в межах проєкту співпраці між ZAXID.NET і польським часописом Nowa Europa Wschodnia. Оригінальна назва статті: Polacy i Ukraińcy napiszą wspólny podręcznik