Днями у Театрі ім. Марії Заньковецької представили етнодійство за Гнатом Хоткевичем «Гуцульський рік» (на головному фото). Прем’єра відбулася в переддень 60-річчя Вадима Сікорського.
Аби гідно вшанувати ювіляра, колеги навіть влаштували «Листопад Сікорського», підготувавши для показу низку вистав Вадима Івановича. В афіші – «Небилиці про Івана», «Ханума», «Голий король», «Ревізор» та, звісно ж, «Гуцульський рік».
Варто, напевно, нагадати, що за плечима у Сікорського блискуча акторська кар’єра.
Він був затребуваний у театрі, мав любов залу, також, що дуже важливо, – схвальні рецензії театрознавців. Попри це, 1984-го вступив на режисерський факультет Київського театрального інституту ім. І. Карпенка-Карого (курс Сергія Данченка), після закінчення якого (1989-го) повернувся до рідного театру – вже як режисер.
Вадим Сікорський
«Міру смаку, правду і віру, запропоновані сценічні обставини, які були притаманні Сікорському-актору, він переніс на роботу з акторами вже як режисер», – розповідає лауреат Національної премії ім. Шевченка, народний артист України, актор, режисер, педагог Богдан Козак. І додає, що у Сікорського – своєрідна манера роботи: «Він довго не сидить за столом, не виснажує акторів читками тексту, а намагається якнайшвидше розпочати роботу на сценічному майданчику. У нього є добре відчуття сьогоднішнього, сучасного театру. Його театр не перевантажений важкими метафорами й ускладненими ходами – він добре відчуває концепцію автора, уміє знайти цікаві акценти у матеріалі і вибудувати через розподіл ролей випуклі і гарні характери».
Розмова з Вадимом Сікорським відбулася у переддень його 60-річчя, і йшлося у ній про ювілей, екс-акторство, рідний театр, громадянську позицію і не тільки…
Прем’єра, «Гуцульський рік», яка за ліком вистава? І чи рахував, скільки загалом було у тебе постановок?
Аж так спеціально не рахував, але думаю, що Хоткевич у мене – п'ятдесятий.
Як сприймаєш ювілей?
Ну, поминок я не робитиму. А святкувати буду!.. Знаєш, колись давно-давно до мене прийшов приятель в недоброму гуморі, у депресії. Я в нього спитав: «В чому справа?». Він мені тоді відповів: «От буде тобі сорок, зрозумієш!». Я чекав-чекав… І сорок мені минуло. І п’ятдесят. Тепер-от – шістдесят… І що? Вік – не трагедія!
«Історія коня»
Ти починав як актор. І був дуже добрим актором. Завдяки Данченку, став режисером. Не шкодуєш, що стільки років уже не виходиш на сцену як актор? Бо ж досі…
Я знаю, що ти хочеш сказати: «Досі згадують геніального Сікорського-актора!». Якщо чесно, не можу собі на це питання відповісти. Інша справа, що акторство подарувало мені театр, подарувало мені партнерів, причому таких партнерів, яких мало хто мав. Говорю, зокрема, про Романицького, Доценко, Гринька, а потім вже і про Стригуна, Литвиненко, Ступку, Максименка, Коха…
Можливо, когось не назвав, але майже у всіх зірок українського театру, театральних «олімпійців», я був партнером. З великою любов'ю згадую Театр Франка, де у мене були дуже щасливі роки. Також акторство подарувало мені неймовірні подорожі – де я тільки не був! Людям потрібні великі гроші, щоби подивитися світ. А я подивився світ гастролюючи! Й отримав світ безконечного свята, котрий дарований саме професією актора. Щодо режисури, то це був свідомий вибір.
Ми колись говорили з тобою, що професія актора є дуже залежною. А як щодо режисури?
Це також залежна професія, але менше.
«Троє товаришів»
А кайф від отієї різниці ти отримав? Чи ні?
Звичайно! Це питання також доречно ставити людям, котрі були футболістами. А потім стали тренерами. Тут виникає питання тільки в одному: чи благополучно відбувся отакий перехід? У мене він відбувся легко. Чому? Може, це сталося завдяки Сергію Володимировичу Данченку. Мої перші спроби, перші постановки проходили під його крилом. Сам Данченко мені про це не казав. Але мені здається, що мої перші спроби у режисурі були контрольовані ним.
Кожна серйозна дата – це привід подякувати комусь за те, що добре склалося. Кому б ти дякував?
В першу чергу – Театрові Заньковецької, тому що якби не цей театр, то ми зараз з тобою ні про що і не говорили б. Говорю й про закоханість у театр, про закон, за яким живе театр, також – етику, естетику, загальну культуру, виконавство й те, що відбувається за кулісами. Все це – моє!
«Небилиці про Івана»
Моє серце належить навіть не мені – Театру Заньковецької. І більше нікому! Моє серце – в Театрі Заньковецької, біля нього, над ним, під ним… Багато хто мріяв потрапити до Театру Заньковецької, і не вдалося! А я працюю тут 40 років. Чи хотів би я піти в інший театр? Ні, не хотів би. Хоча можливості були. Чому не хотів йти в інший театр? Тому що такого іншого я не знаю, знаючи багато театрів. Хіба це не щастя? Щастя. Звичайно, часом було нелегко. Але більше траплялося приємного, щасливого, класного.
Звісно, що всі твої вистави – як твої діти. Але чи можеш сказати, що якась дитина більше люблена, інша – менше? І чому?
Є така. І це, скоріше, не мій вибір – моїх колег, друзів. Це було дуже давно. І це був матеріал, який зараз називають «антреприза». Це був достойний, якісний матеріал, достойна література – угорська п'єса. Тоді в театрі бракувало комедій, легкого жанру, от тому я її і поставив. Ні за чим не шкодую – просто знаю, що можна би було цього не робити.
«Хелемські мудреці»
Серед отих півсотні вистав, що ти поставив, чи є довгожительки?
Багато років витримали (навіть і не віриться мені в оце!) «Політ над гніздом зозулі», «Хелемські мудреці» і «Рисове зерно». Також – «Ханума», і я навіть не пам’ятаю, скільки їй років. До минулого року був у репертуарі й «Амадей».
Що поза театром? Футбол, книжки, друзі?
Футбол лишається – нікуди він не дінеться. Книжки – само собою. Щодо іншого… Я почав більше ставити за межами нашого театру. Є пропозиції в Києві, Вінниці, Чернівцях, Тернополі. Також – у Львові. Мої вистави поїхали у Польщу, Румунію, Молдову, Іспанію. Також – у Штати і Канаду.
Колись говорив ти мені, що любиш гуляти Львовом, причому дивишся догори, бо там завжди можна побачити щось цікавеньке. Чи надибав цікавеньке останнім часом?
Є таке. Ще не ходив, але хочу піти. Виявляється, на Стефаника у будинку з двома арками є приміщення, в якому був театр на 300 місць. Дізнався про це з Інтернету. От хочу піти подивитися. Мені цікаво.
Що це цікавого?
Наразі нічого. А от претензії маю.
До кого і до чого?
До львів’ян, котрі терплять ятки біля Оперного театру. Мені дивно, що люди, котрі живуть у Львові і люблять Львів, можуть спокійно ставитися до постійного ярмаркування. Ну, як на мене, на тлі нашого досконалого Оперного і ті ятки, і їхнє наповнення виглядають щонайменше дивно.
«Політ над гніздом зозулі»
А якби це «наповнення» відбувалося не на тлі Оперного, ти так не обурювався б?
Заберіть це, щоби я не бачив! Тому що людина, яка любить Львів, його архітектуру, культуру і все те, з чого він зібраний, не може на це спокійно дивитися!
Ну, як на мене, після того, як туристичний кластер визнаний пріоритетним у Львові, львів'янам у ньому лишилося надто мало місця…
Це правда. Тому мали б туристичну галузь у нас розвивати розумно, виважено, із залученням добрих консультантів, які є носіями культури. То питайте, консультуйтеся, а вже потім робіть! Повертаючись до вище сказаного… Чому біля театру отаке базарище? Це проблема не театру, навіть – не керівництва міста! Це – проблема львів’ян!
А ти свою оцю позицію десь висловлював?
Безумовно!
Де?
На телебаченні. І от зараз тобі кажу про це. І перед тим… І найбільше мене обурює, коли чую: «Ми звикли до цього». Оце аргумент! «Ми звикли»!!! А я не звик!
А чим вгамовуєш своє незадоволення?
Ставлю виставу!
Багато працюю з творчими людьми і дуже часто чую про відсутність професійних критиків в Україні. Чи важлива тобі отака критика?
Звичайно! Йдеться, напевно, навіть не про те, що її в Україні нема. Йдеться про заангажованість. Вона є різною – фінансовою, товариською, територіальною,світоглядною… І вона є тотальною. Й оце – біда. Тому що нейтральної роботи з приводу побаченого нема. Тобто критика є суб’єктивною.
А як ти ставишся до негативної оцінки, хай від недобросовісної людини?
Я це сприймаю важко. Бо маю амбіцію, гордість, через що болісно на недоброзичливців реагую. Я – жива людина. Я ж не маю кнопок чи тумблера, щоби відгородитися від негативу… Це тяжко! Можливо, не показую того, бо знаю, що не треба показувати. Ну, але… Караван далі йде, а собаки гавкають…
А чи є в твоєму оточенні настільки авторитетна людина, щоби ти міг спитати, порадитися в разі чого?
З ким можу говорити безконечно про театр, то це Толя Хостікоєв. У нас однакові смаки щодо театру, літератури театральної, об’єднання, роз’єднання… Ми однаково розуміємо, що є театри різних напрямів, є різнокультурні театри, є театри, котрі, припустимо, не можуть займатися тим, чим займаються інші театри. Й об’єктивно ми знаємо, чому, а не тому, що хтось засуджує чи не засуджує.
П'ять років перебуваємо у стані війни. І не раз мені доводилося чути від людей мистецтва загалом, і від людей театру зокрема, що війна – це вислід відсутності культурного діалогу між Сходом і Заходом України. А ти як би про це сказав?
Відсутність культурного діалогу – це тільки один з пазлів. Я вважаю, що оцей, культурний, поділ – наслідок того, що сталося 350 років тому. З різних причин це відбулося.
Інша річ, що буде далі. А я знаю, що все буде добре. Тому що навіть те коротке життя, яке я прожив, вже перетекло зі століття у століття, з тисячоліття в тисячоліття, з імперії в маленьку дитинку – незалежну країну, яка вчилася сидіти, ходити, говорити і далі зараз чогось вчиться.
Як і кожна дитина, Україна має перехворіти. А ще – з дитиною треба займатися. Так, з нею займаються. Але, напевно, часом не так, як треба би було. І попри це… Все, що пережито мною, говорить про те, що все йде до кращого. Єдине, в чому проблема… Я можу цього не побачити, бо життя коротке. Але те, що воно долізе до гарного, зрозумілого, рівного з нормальними народами, які пройшли раніше це все, – точно! Тобто у мене в цьому сумнівів нема. Звісно, хотілося би те побачити!
Як творча людина, котра перегортає ювілейну сторінку, чи можеш сказати, чого хочеш найбільше?
Хочу якомога більше людей у залі і щоби вони мені аплодували.
Фото: Театр ім. М. Заньковецької