Поїзди не їздять там, де літають кулі

Колонка Ірини Подоляк

11:18, 6 червня 2019

Війна, яка на початку була справою всього народу, перетворилась на приватну справу тих, хто в ній воює і тих, хто допомагає. Новини про загибель солдат на фронті стали буденністю, рядком в новинній стрічці. Відколи завершилась остання мобілізація і лінія фронту застигла витворилася нова «гібридна реальність».

В ній російські маріонетки прекрасно себе почувають в українській політиці, бізнес без крихти сорому торгує з ворогом, а ворог з нами. Звичайні люди їздять собі в Москву на заробітки або в гості. Здавалось би, майже всім так жити зручно. Майже всім. Окрім тих, завдяки кому Україна досі існує. Окрім українських вояків і добровольців. Вони виконують свій обов’язок попри те, що їм котрий рік кажуть, що в цій війні перемогти неможливо, попри те, що всі навколо живуть так, ніби ніякої війни ніколи й не було.

Вже екс-президент Порошенко на форумі від «Крут до Брюсселя» сказав, що люди втомилися від війни, тому потрібен холодний, але мир з Росією. Його наступник, наче розвиваючи цю тезу, відправив політичного пенсіонера Кучму домовлятися з російськими блазнями в мундирах про відновлення торгівлі і щоб сторони «не стріляли у відповідь».

Виправдання таким ідеям лунають давно. Кажуть, що ми зазнаємо великих збитків від розриву торгових зв’язків з Донецьком та Луганськом, а мешканці окупованих територій дуже страждають через економічну блокаду. Чомусь непоміченим залишається те, що зв’язки решти України з частиною Донбасу розірвані не указом президента, а російським вторгненням, жителі окупованих територій страждають не через припинення торгівлі, а тому, що їх окупував ворог.

В результаті з жертви роблять винуватця, вимагають каятись і йти на компроміси, навіть попри те, що агресор насититься ними лише тоді, коли Україна перестане існувати.

Не треба мати ілюзій. В чотирнадцятому році Росія прийшла не по Крим, і не по Донбас, а по всю Україну і буде домагатися свого всіма доступними засобами від танків і градів до «компромісів» і мирних переговорів.

Від нас в цій ситуації залежить чого ж ми насправді хочемо. Будь-якого миру, чи тяжкої, але свободи? Обираючи перший варіант варто пам’ятати, що ми вже мали з Росією і холодний мир ГУЛАГу, і голодний мир 33-го.

Нічим кращим нас не нагородять за пацифізм і цього разу. Щоб вижити, маємо визнати прості речі: Росія – ворог, Крим та частина Донбасу – нею окуповані. Поступки агресору не компроміс, а колабораціонізм, за нього винагороджують не голосами на виборах, а тюремними строками.

Доки з нашої землі не зник останній російський солдат, а останній колаборант не склав зброю, не може бути й мови про відновлення торгівлі.

Поїзди не їздять там, де літають кулі. Українські солдати мають знищувати ворога, а не мовчки гинути під обстрілами, Президент має захищати країну, а не думати як здатися.