"Прекрасний звір у серці" Львова

В українській театральній практиці останніх років повелося так, що прем’єрні покази помічають, якщо вони відбуваються у великих театрах, бажано із максимальною кількістю зірок у залі. Але чи завжди кількість передбачає якість? Чи завжди глядач йде додому із відчуттям того, що в ньому щось змінилось?

Моновистава, створена з поезій  Вінграновського та незвичних пластичних рішень від Олексія Скляренка. «Прекрасний звір у серці» - це приклад того, як гармонійно можуть співіснувати форма і зміст: складна система декорацій, синтез поезії, пластики, музики та відео. У Львові виставу  показали на сцені Театру для дітей та юнацтва. У головній ролі заслужений артист України Євген Нищук. Музичне оформлення Тетяни Шамшетдінової.

Початок історії

Моновистава розповідає про життя Миколи Вінграновського символами, зачіпками, акцентуванням. Ми бачимо початок історії зі своєрідного кокона, в якому лежить герой. Це велика капсула, яка  упродовж вистави відіграє різні ролі:  планети,  в’язниці,  човна.  Вінграновський  проривається на цей світ, звучить поезія  «Прийшла моя пора, ти чуєш море?».  У цій частині вистави безтурботність, дитинство, юність переплітаються із символічним зображенням життєвого шляху. Завдяки уривчастій пластиці, музичним вставкам глядач вловлює легку тривогу, острах довкола героя.

Welcome to USSR

 «Дорога між скіфських могил по старому чумацькому шляху по вулиці Свердлова—чумак?»,- іронізує герой. Це опис дороги в інститут, вступні іспити і, звичайно ж, Довженко,який,  попри нетривале спілкування, на все життя стає вчителем Миколи Вінграновського.

Режисура цього уривку вражає концентрацією думки. Усі монологи, які стосуються Олександра Довженка, звучать між двох довжелезних білих полотен, які то слугують   своєрідними дверми до квартири митця, то створюють фігури, то закривають очі, то Вінграновський постає перед нами, мов зв’язаний цими  білими полотнищами.  

Київ стає столицею віршів для Вінграновського, але водночас -  столицею небезпеки, зла. Ім’я йому— влада.  Драматизм ситуації зростає, на тлі  серйозних віршів звучать дитячі радянські пісеньки.  У цей період глядач, ніби разом із поетом потрапляє у цей світ абсурду, де все справжнє, сміливе вважається «інакомислієм», де немає місця вільній людині.

Напівсфера, яка на початку вистави слугувала коконом, перетворюється то на казан, то на замкнене коло, з якого не вирватись. І на словах «я задихаюся» капсула закривається, ми бачимо ізоляцію героя та ізоляцію простору, в якому багато кому довелося жити.

Звучить вірш «Мій народ», згодом «Душа наїлася і бреше», а  тлом служать знову дитячі радянські пісеньки. Гострота погляду режисера у цих мізансценах особливо сильна. Ми бачимо конфлікт двох реальностей і розуміємо, чому Вінграновський «сів не в той літак», бо він народжений вільним, міг би сам летіти, якби йому не ламали крил.

Алюзії та звернення

 Важливим моментом є також звернення до Шевченка—поєднання часових просторів. Вінграновський стає продовжувачем справи Кобзаря, а глядач свідком і учасником розмови.

Вірш «Мій народ» звучить як звернення до верхівки, то тих, хто вважав себе всесильними, аби виносити у цій державі будь-які рішення.

У спритних руках актора з’являється вже відомий нам з початку вистави дріт. Цього разу  він згинається, ніби стаючи крилами, паралельно звучить вірш «До нас прийшов лелека з косою на плечі..».  Наближення кінця, але не творчості, не слова, а  цієї сліпої боротьби митця із системою.

Вистава заворожує пластичними рішеннями, музичною складовою, точністю і психологічністю сюжету, але на завершення з’являється ще один елемент—відео. Ми бачимо чоловіка у човні, який пливе рікою,кадри транслюються на верхівці сцени. Принцип кільцевого обрамлення, коли герой прийшов зі стихії і знову повертається в неї.  Звучить  колискова.

Напівсфера стає окремою планетою, на ній живе Микола Вінграновський—це його особливий поетичний світ і розуміння життя. Завдяки світлу глядач бачить космічну картину людини і Всесвіту і, як підтвердження, Вінграновський промовляє вірш «На маленькій планеті..».

Звідки звір?

Колись, передивляючись старі записи Миколи  Вінграновського, керівник київського театру «Сузір’я» Олексій Кужельний, знайшов листок, де рукою Вінграновського був написаний рядок : «Прекрасний звір у серці». Нова вистава театру  саме шукала назву для прем’єри. Здавалося, так хотів сам Микола Вінграновський.

Цим віршем закінчується моновистава, залишаючи у глядачів простір для роздумів. За словами Олексія Кужельного, вистава є експериментальною, він і надалі працює над нею, готовий почути нові рішення і елементи, які можна використати. Вистава відбувалася на невеликій сцені Театру для дітей та юнацтва, але вона збурила великі емоції і дискусії. І не тільки серед поціновувачів творчості Миколи Вінграновського, але і серед театральних критиків.  І не тільки у Львові. Вистава отримала схвальні відгуки і збурила цілий шквал вражень  у місті Валка, в Латвії, де відбувся перший прем’єрний показ. Після Львова, моновистава «Прекрасний звір у серці» повернеться до Києва , до рідного театру «Сузір’я», де усі, хто не встиг, зможуть її побачити.

Камерність сцени львівського Театру для дітей і юнацтва уможливила майже приватну сповідь поета через вірші і непрості життєві дороги. Хто зна, можливо на великій сцені сценографія виглядала б змалілою, втратила б свій людський масштаб. Маленькі театри слід любити і плекати. Вони повертають нас до часів  так тепер потрібної практики домашніх театрів.