Підписані понад п’ять років тому й безліч разів критиковані Мінські угоди досі є безальтернативними та загальновизнаними. Але – не закам’янілими, як висловилася канцлерка Німеччини Анґела Меркель за підсумками саміту «нормандської четвірки» в Парижі у грудні 2019 року. Десь відтоді в публічній площині почали обережно говорити, що, в принципі, «Мінськ-2» може бути переглянутим і стати більш гнучким. Адже кожна зі сторін – а найбільше Україна та Росія – читали їх по-своєму і виставляли власні пріоритети.
За крок до миру
Для Києва наріжним каменем було і є питання безпеки, для Москви – політичний блок. Дискусії перемовників не давали результату, засідання в Мінську перетворювалися на ритуал. Але зі зміною влади в Україні політико-дипломатичний процес пожвавився, зокрема щодо обміну полоненими та розведення військ. Ці кроки у світі зустріли з великим ентузіазмом, і вони давали обережну надію на поступову деескалацію ситуації на Донбасі.
Ініціативи, з якими виступив президент Володимир Зеленський, не завжди знаходили відгук і розуміння частини суспільства. Особливо, коли на порядку денному постала «формула Штайнмаєра», котра, мабуть, змусила не раз гикнути колишнього міністра закордонних справ, а нині президента Німеччини Франка-Вальтера Штайнмаєра. Що це за формула, мало хто розумів. Однак її беззастережна імплементація викликала побоювання та підозри в черговій «зраді», згоду на яку дала українська переговорна група в Мінську.
Заледве не вся осінь-2019 в Україні минула під гаслами «Ні капітуляції!» та вимогами продемонструвати місту і світу «формулу Зеленського». В Офісі президента відповідали, що у влади на столі є кілька варіантів розв’язання проблеми війни, але подробиць чи бодай ключових тез не озвучували. Там просили просто довіритися президентові й дати йому шанс урегулювати ситуацію. З особливо схвильованою та активною частиною протестного руху навіть спілкувалися на Банковій. Аргументи були не надто переконливими, хоча і стали крилатими фразами, як-от репліка тодішнього помічника президента, а нині керівника його канцелярії Андрія Єрмака про Зеленського як «одного із найкращих лідерів сучасного світу».
Приблизно з того ж репертуару були слова самого Володимира Олександровича, який, мабуть, щиро сподівався, що особиста зустріч і відверта розмова із президентом РФ допоможе «закінчити війну», як кажуть на Банковій. Разом з тим влада закликала своїх критиків вгамувати протестний запал і не ставити главу держави у слабку позицію на переговорах у Парижі.
Попри апокаліптичні прогнози, які «малювали» противники Зеленського, на саміті «Норманді» не сталося «зради». Те, як поводився український президент на спільній пресконференції з Анґелою Меркель, Емманюелем Макроном і Володимиром Путіним, те, що він говорив, позитивно відзначили навіть ті, хто, м’яко кажучи, не вельми прихильно ставиться до нього і публічно виступає із критичними заявами, хоча при цьому не втрачає об’єктивності й віддає належне, коли є за що. Після Парижа країна з полегшенням видихнула.
Наприкінці 2019-го відбувся ще один обмін полоненими, зокрема з ОРДЛО повернулися хлопці, які перебували в ув’язненні майже п’ять років. Натомість бойовикам видали беркутівців, які проходять по «справах Майдану» і не мають стосунку до подій на Донбасі. З погляду обміну, це – зовсім інший трек, але він був вигідний Росії з пропагандистського боку, як і попередня видача Володимира Цемаха, цінного свідка у справі про збиття рейсу MH17. Багатьох обурило, що беркутівців передали в ОРДЛО і те, як «сокирно» це відбулося у процесуальному плані. Цю дискусію закрив емоційний коментар Зеленського, який сказав, що він готовий поміняти одного українського розвідника хоч на сто беркутівців. У такий спосіб президент ніби знову апелював до вже хрестоматійної історії, пов’язаної зі звільненням капрала ізраїльської армії Гілада Шаліта, якого обміняли на 1027 палестинців.
Засланий Козак
Надії на швидкий мир на практиці виявилися крихкими. Після ейфорії з поверненням полонених знову настали суворі будні з фронтовими зведеннями про втрати з українського боку й інтенсивні бойові дії. І це все на тлі розмов про нові ділянки розведення військ і запевнень, що підрозділи Об’єднаних сил повернуться на залишені позиції в разі порушення домовленостей. Ще більше олії у вогонь підливали невдалі й необачні слова президента про те, що на Сході «пострілюють». Це при тому, що противник використовує озброєння, заборонене «Мінськом», зокрема й артилерію, а Збройні сили України мусять чекати дозволу на «отвєтку», аби адекватно «насипати» ворогу.
Хоча і це ще не все. Напруга зростає і на політико-дипломатичному фронті. Відтоді як Офіс президента очолив Єрмак, він не облишив активності на переговорному напрямку. Навпаки, він налагодив добрі робочі взаємини із заступником глави Адміністрації президента РФ Дмитром Козаком і в результаті цієї взаємодії постала ще одна «цікава ініціатива» – створення Координаційної ради при політичній підгрупі Трьохсторонньої контактної групи. До її складу мають увійти по десять представників від України й ОРДЛО з вирішальним правом голосу. При цьому в ролі гарантів-спостерігачів будуть РФ, Німеччина, Франція та ОБСЄ.
У такий «елегантний» спосіб Москва виводиться за дужки й переходить у статус спостерігача, а домовлятися між собою мають Київ, Донецьк і Луганськ. «Внутрішній конфлікт» і «громадянська війна» у чистому вигляді, як про це шість років торочать російські медіа та їхні підспівувачі в Україні. З іншого боку, набувають суб’єктності представники ОРДЛО, які й раніше де-факто засідали в Мінську, але були спостерігачами на приставних стільцях. За столом говорили троє – Україна, РФ і ОБСЄ. Що вже говорити про перспективи справ у міжнародних судах і санкційний режим проти Москви, що апелює до гуманізму цивілізованого світу, аби позбутися економічного тиску.
Оприлюднений в українських ЗМІ проєкт рішення обурив не тільки сталих опонентів Зеленського, але й навіть частину парламентської фракції «Слуга народу», шістдесят депутатів якої виступили проти потенційної «зради». З обуреними «слугами» оперативно зустрівся Єрмак, аби розвіяти їхні побоювання. Керівник Офісу президента запевнив, що про жодну легалізацію терористів не йдеться, в Координаційній раді будуть представлені, зокрема, й переселенці з Донбасу, які раніше не мали свого голосу. І загалом усе це спосіб перехопити ініціативу в Москви, така собі тонка дипломатична гра. Після розмови деякі депутати прибрали зі своїх фейсбук-сторінок текст заяви, дехто – взагалі видалив акаунт. Хоча питання залишилися.
На 25 березня в Мінську була запланована зустріч, на якій мали б дати хід сумнівній раді. Але через епідемію коронавірусу «живу» зустріч, а отже і підписання документів, відтермінували. Це, однак, не означає, що від самої ідеї відмовилися. Як влучно запитав шефкореспондент агентства УНІАН у Москві Роман Цимбалюк, «зрада» не скасовується, а переноситься?
На додачу тепер іще не відомо, коли (і чи) відбудеться зустріч лідерів «нормандської четвірки», котру раніше анонсували на квітень 2020 року. Про що говорити і звітувати? Чи є сенс форсувати нові ініціативи, коли ситуація у світі так стрімко змінюється (разом із падінням цін на нафту, що б’є по російській економіці)? Так само небезпечно приставати на план «конструктивного» Козака, який опікувався врегулюванням молдовської кризи і досягнув чималих «успіхів». Територіальна цілісність держави не відновлена, але лідери Молдови і «ПМР» зустрічаються і в сімейному колі святкують День Росії. Під гаслами боротьби з олігархатом, яку також «освятили» США і ЄС, вся влада перейшла до рук проросійських сил, котрі регулярно їздять на поклон до Москви. У Придністров’ї давно не стріляють, зате російський «миротворчий» контингент і досі там стоїть.
Чи справді Україна хоче миру за таку ціну? Може, варто розглянути якийсь інший план – план А, план Б, план Зе? І не треба забувати, що своє слово ще має сказати парламент, де навіть у монобільшості не всі готові автоматично схвалювати будь-які ініціативи Банкової, особливо ті, що обіцяють мир нашому поколінню, а потім несуть війну і ганьбу.