За її життям стежать сотні тисяч підписників, вона вміє задавати тренд в одязі та їжі, а ще встигає керувати піар-агенцією, кількома ресторанами і виховує сина. Життя блогерки Тетяни Пренткович і її сім'ї вже шість років коментує чимала аудиторія, яка не лише спостерігає за нею, чоловіком та дитиною, як за серіалом, але й відзначає вміння інфлюенсерки розповідати про життя без прикрас .

У програмі «Теорія великого виклику» популярна в молодіжній мережі жінка розповіла, коли почала вести свій блог, як у неї з коханим зародилась ідея створити в рідному Тернополі ресторани східної кухні і чому вона наважилась заснувати власне агентство з піару.

У 2012 році чоловік встановив на моєму телефоні Instagram, бо почув, що це модно. І раз у місяць я викладала там одне фото, приміром, на тлі обдертих стін. Ніякої мети щодо просування сторінки у вигляді блогу чи навіть спроби її монетизувати не було.

Якось в один момент схотілось завантажувати більше фотографій і щось під ними писати. Пригадую, як з'явились мої «ПП рецепти» [рецепти здорового харчування], потім у 2015 році ми відкривали наш ресторан азійської кухні «Tiger box» і я теж про це захотіла написати, потім я завагітніла.

І ти вже розумієш, що тобі вже хочеться просто зберегти ці всі моменти в своїй пам'яті. І чому це робити просто на фото, якщо це можна робити як живий щоденник з емоціями і фото, який завжди при тобі.

Коли ти вагітна, то не дуже активна, більше хочеш полежати. І це якраз був ідеальний час, щоб просто пописати. У мене з'явилась своя аудиторія, тож на народження мого сина чекало вже 22 тисячі людей.

Я зрозуміла, що мені подобається це робити, мої фолловери є іншим світом, в якому тебе можуть підтримати, хтось може допомогти порадою чи зробити для тебе якусь послугу. З тим самим Instagram-ом ти ніколи не залишишся сам. А коли це почало монетизуватись, в мене був шок спочатку.

Перша моя реклама – це був скраб, який я сама собі й купила. Просто ніхто нічого не відправляв, а я дивлюсь, що всі це роблять.

Я пам'ятаю, як я раділа просто якомусь кейсу на телефон. Це завжди були якісь дрібнички, але я не вірила: я ж просто пощу сюди свої фотографії, а ви мені подарунки робите... Це було кльове відчуття, але в один момент я усвідомила, що я не встигаю цим всім користуватися. А люди зрозуміли, що можна мені щось подарувати, я про це розповім і їхній бізнес трошечки «заграє».

Одного разу я, все ж, назвала ціну – не пригадую, чи це було 300 гривень, чи 150. І мені заплатили! І я тоді так: «Ого, це тепер так працює?!»

Потім я зрозуміла: це ж така сама робота, як будь-яка інша. І чому я, допомагаючи розвиватись брендам чи компаніям, які заробляють гроші для себе, роблю це безкоштовно?

Я закінчила у Жешуві готельно-ресторанну справу [Вища школа інформаційних технологій та менеджменту]. До того часу ми з чоловіком багато подорожували і в одній із поїздок, по-моєму, це був Відень, ми натрапили на фургончик з китайською їжею. Там готував харизматичний азіат, який діставав із якоїсь шухляди цю локшину, кидав її на вок [сковорідка, яка нагадує миску з випуклим дном] та перемішував. І в нас виникла ідея, що добре було б і в Тернополі відкрити такий заклад.

Якось прийшов наш друг і спитав: «Слухайте, ви ж так хотіли відкрити якусь східну кухню. У нас тут буде фестиваль вуличної їжі. Не хочете взяти участь?»

До нього залишалось три-чотири тижні і за цей час ми придумали логотип, на кухні в мами мого чоловіка прописували меню, рахували, що і скільки коштує, запрошували на пробу друзів... А вже на самому фестивалі разом усе нарізали, робили заготовки.

Ми жили рожевими мріями, мовляв, будемо продавати локшину зі суперфургончика та тішити нею людей. Нам просто пощастило, що у знайомих було місце – шматочок землі біля одного з університетів міста, де ми й розмістили наш фургончик, а потім створили заклад.

Знайшли приміщення без ремонту, поставили кілька столиків та хенд-мейдну барну стійку. Мали навіть команду, яка працювала. Але я таки продовжувала варити локшину вдома, тому що там не було трьохфазної лінії. Я просто не могла нікуди виїхати десь протягом чотирьох місяців. Пам'ятаю той день, як нам провели трьохфазну лінію, ми поставили макароноварку і я готова була цілувати підлогу під нею.

Зараз ми маємо два «Tiger Box» – у центрі Тернополя та в одному з ТЦ. Тепер готуємо під ресторан приміщення у Києві і продали франшизу на Черкаси.

Після навчання в Польщі я приїхала на канікули й мені потрібна була робота. Офіціанткою я не хотіла йти і чоловік запропонував: «Продай якісь свої речі, будеш мати гроші, щоб бодай погуляти».

І я пам'ятаю, як створюю цю сторінку «ВКонтакті», назвала її «Tania Odziez», що в перекладі з польської означає «дешевий одяг», хоча всі думали що це просто «Таня Одяг». Завоювала свою аудиторію. Потім закінчились свої речі, треба було брати нові і ми почали їздити на стоки, на «секонди». «Секонди» – це взагалі цікава історія. Адже це завжди така боротьба, в прямому і переносному значенні цього слова.

У нас було й таке, що ми ночували в машині під самими «секондами», щоб першими зайти, тому що там діло просто на секунди йде – чи ти візьмеш щось класне, чи ні. Це як якесь полювання, коли ти просто серед нічого знаходиш якусь річ, воно сяє, якийсь класний тренч від «Burberry», наприклад. І потім ти його продаєш...

Це був дуже класний бізнес. Але це було важко, тому що, по-перше, це фізично важко. Ночувати в машині – так собі, якщо чесно. І плюс люди там завжди були дуже злі. І всі штовхались, сварились. Ми ще жартували, що дружба існує в тій всій черзі до моменту, поки не відкривалися двері. Але це було кльово.

Потім ми перейшли з Орестом на стоки в Європі. Тобто ми їздили на сейли різні. Але згодом долар виріс. Ми вирішили, що хочемо вагітніти і я зрозуміла, що це точно робота не для вагітної жінки, тому що це надто небезпечно.

У мене був якийсь такий період в житті, коли я все сама. Я дуже, пам'ятаю, собою пишалась: дитина на грудному вигодовуванні завжди зі мною, зарплату працівникам рахую, блог веду сама, фотографую, готую чоловіку їсти, прибираю і керую машиною з ручною коробкою передач.

Мені здавалось, що я — супержінка, я собою пишалась, але я просто не отримувала від цього задоволення. Я настільки виснажувалася, що не було навіть сил порадіти тому, що я це все можу. І я навчилася делегувати. Я написала, що мені потрібна помічниця і зголосилася одна дівчинка, з якою ми досі працюємо. І вона сказала: «Ти стільки зробила реклами, ти знаєш про неї все. Роби свою піар-агенцію».

Я переїхала до Києва і ми створили агентство PRentkovych agency. У нас маленький, проте комфортний офіс неподалік центру міста (район Воздвиженки). Тут ми обговорюємо проекти, брейнстормимо, знімаємо різні відео. Це одночасно місце, де можна попрацювати та розслабитись. В моїй команді понад 30 людей, які ведуть соціальні мережі, є оператори й режисери, постановники і ті, хто продає послуги.

Мабуть, секрет роботи в тому, що всі ми – друзі і в такій атмосфері цікаво та приємно творити! Скажу, що в рекламі я уже третій рік і за цей час працювала з різними клієнтами: від маленьких українських брендів до світових компаній. Тепер же, наприклад, співпрацюємо із «Lufthansa» [найбільша німецька авіакомпанія] або тобі пише «Canon», який готовий підтримати кожен проект... І ти розумієш, що усе робиш правильно й береш на себе відповідальність.

Цього разу це не точкова реклама, а піар, можливо, на роки. Під час процесу співпраці з клієнтами я справді перебуваю на всіх етапах, можу, щоправда, пропустити співбесіду, після якої отримую кінцевий бріф [угода про готовність сторін співпрацювати] і ми вже за ним працюємо.

Розумієте, за цим «пощастило» – величезний шмат роботи, якої не видно. Наприклад, мало хто знає, аби зробити певне фото, інколи потрібно померзнути чи кудись вилізти. А світлини з дитиною – то окрема тема: для того, щоб вдало таку зробити, потрібно щонайменше троє людей – один фотографує, другий тримає на руках, третій забавляє.

А в лютому минулого року мій син захворів на пневмонію і ми потрапили в реанімацію. Оскільки це було перед Днем святого Валентина й величезну кількість реклами оплатили, то я на другий день після реанімації зі сльозами залишала дитину і їхала додому, бо потрібно було зробити фото. А разом зі знімком – щасливий вигляд, адже я схотіла сфотографуватись саме з цими фруктами!

Тоді я оцінила і лояльність клієнтів, адже через те, що практично жила із сином у лікарні, то не встигала рекламувати все вчасно. Ніхто не вимагав у мене повернути гроші...

Ідилії, якої немає, не створюю. Вважаю, що успіхом мого блогу є те, що там вирує справжнє життя – таке, яке тут і зараз, а не підготовлений за три тижні пост. Якщо я захочу з'їсти м'ясо, яке не споживаю сім років, то напишу про це. А не готуватиму пост про почуття та стосунки.

Скільки заробляє блогер не знають навіть мій чоловік чи моя мама. Це відносно, адже є блогери, пости яких коштують 1000 гривень, в інших же вартість сягає 1000 доларів і більше.

Все залежить від того, як ти себе позиціонуєш та скільки працюєш. Є такі місяці, коли ти можеш заробити кілька тисяч доларів, а є час, коли твої статки – це лише кілька тисяч гривень. І це нормально. Але якщо ти працюєш, то будеш отримувати своє.

Я вірю, що всі обмеження в нашій голові. І кожен з нас може і вартий більшого. Варто лише просто повірити в себе, взяти цю підтримку близьких, щоб і вони повірили в тебе, і все може вийти. Потрібно трішечки більше роботи над собою і можна досягти того, чого ти навіть не мріяв.