У червні 2026 року в Гданську відбулася Конференція з питань відбудови України. Під час заходу вдалося підписати низку угод, зокрема одну між Європейською комісією та Банком Крайового Господарства про розширення фінансової підтримки України. Завдяки цій ініціативі багато українських підприємців отримали шанс налагодити співпрацю з польськими суб’єктами господарювання.
Водночас у Польщі та інших країнах регіону дедалі частіше йдеться про зростання антиукраїнських настроїв. Згідно з останнім опитуванням CBOS, проведеним у липні цього року, 52% поляків висловлюють незгоду з прийняттям біженців з України. Водночас 54% вважають, що допомога, яку їм надає польська держава, є надто великою. Це помітна зміна порівняно з першим роком війни – тоді відсоток осіб, які оцінювали підтримку як надто щедру, був на 36 процентних пунктів нижчим. Окрім того, за даними, наданими газеті Rzeczpospolita Головним управлінням поліції, останнім часом було зареєстровано 180 повідомлень про злочини на ґрунті ненависті щодо громадян України. Йдеться про побиття, образи та хвилю ненависті.
Як каже Маріуш Марковський – польський підприємець, який роками займається реабілітацією українських військовиків, а також надає гуманітарну допомогу, «українці за менталітетом мало чим відрізняються від поляків. Вони відкриті до нових знайомств, дуже легко налагоджують стосунки, і з ними досить просто співпрацювати».
Марковський, як і багато поляків після розпаду Радянського Союзу, вирішив шукати професійні можливості на Сході. Дев’яності роки були для України періодом бурхливих змін. Країна відновила незалежність, почали створюватися перші незалежні державні інституції. Також велася робота над побудовою ринкової економіки, що було пов’язано з появою величезних можливостей для підприємців, зокрема й іноземних. Як він згадує, його перебування в Україні мало тривати лише рік.
Якщо хочете читати головні новини дня оперативно Додайте ZAXID.NET у вибрані в GoogleХоча все почалося з бізнесу, з часом найважливішими стали люди. У результаті перебування Марковського в Україні значно подовжилося. Однак, як він зазначає, країна тоді перебувала на зовсім іншому етапі економічного розвитку, ніж Польща. Для українців усе було свіжим і новим. Це був також період, коли зародилося багато мафіозних угруповань.
– Треба було обережно ступати по цій землі, але водночас це були цікаві роки, – розповідає він.
У наступні роки він розвивав свою господарську діяльність. За його словами, у певний період мав 12 бізнес-партнерів. Водночас найважливішим своїм підприємством він вважає компанію «Бікор», яка спеціалізується на торгівлі будівельними матеріалами. Разом з іншим партнером він придбав реабілітаційний центр «Добрий Брат», який спочатку розглядався як суто комерційний проєкт. Однак початок війни в Україні у 2014 році змусив Марковського усвідомити, що він не може залишатися осторонь.
– Ми зрозуміли, що, оскільки ми тут працюємо й заробляємо, то треба допомагати Україні. Ми дійшли висновку, що, надсилаючи гроші куди завгодно, на кожне прохання, ми не маємо над цим жодного контролю. Тож я подумав: чому ми маємо допомагати війні, якщо можемо допомагати жертвам війни? Так і народилася ідея допомоги та реабілітації військовиків у Польщі.
Зараз уже є багато подібних ініціатив, тоді ж ідея безоплатної допомоги здавалася чимось абсурдним. Додатковою проблемою була відсутність будь-якого організаційного досвіду в цій справі та пов’язана із цим відсутність контактів з українською армією.
Марковський згадує, що першим кроком було надсилання листа до Міністерства оборони України з пропозицією прийняти 35 поранених солдатів на безкоштовну реабілітацію в Польщі. Однак відповіді так і не надійшло.
– Я чекав на відповідь три тижні, але, на жаль, її не отримав. Як я розумію, ніхто взагалі не вірив, що хтось може захотіти взятися за таке починання. Тому я знайшов колег-українців, які колись були військовиками, і вони через свої канали допомогли мені взяти бійців з десантних військ, які були поранені та мали проблеми з опорно-руховим апаратом. Ми почали складати списки, і я справді відібрав цих 35 бійців, не маючи великого досвіду.
Витрати виявилися величезними. У межах реабілітаційної програми передбачалися не лише фізіотерапевтичні процедури, а й транспорт, проживання та харчування. Як зізнається Марковський, він розраховував, що організує лише транспорт і догляд. Далі завдяки розголосу в ЗМІ цією справою мали б зацікавитися інші люди, які б надали фінансову підтримку. Проте проєкт довелося оплачувати з власних коштів. Утім, з часом вдалося досягти мети й охопити більшу кількість причетних людей.
– Після цих трьох тижнів нарешті всі побачили, що нам це вдається, реабілітація проводиться на належному рівні, і все вийшло. Солдати одужували. Я вирішив, що це можна робити на постійній основі. З 2014 року двічі на рік ми приймаємо групи на лікування.
За його словами, програмою вже скористалися близько 600 українських військовиків, але ініціатива досі залишається приватною і не має підтримки з боку урядових організацій. Дедалі частішою проблемою стає не стільки саме фінансування, скільки пошук пацієнтів.
– Раніше це було простіше, а зараз, у зв’язку з тим, що на фронті ситуація стрімко змінюється. Ми шукаємо поранених, тих, хто втратив працездатність. Ми не отримуємо листів від війська, від Національної армії, як це було раніше, з пропозиціями щодо того, кого лікувати.
Виняток становлять Сили спеціальних операцій Збройних Сил України, які, як він наголошує, розуміють важливість їхньої діяльності та охоче відправляють своїх військовиків на оздоровчі тури.
– Вони в кожній зміні відряджають своїх бійців, щоб поліпшити їхнє здоров’я, щоб вони могли й надалі воювати. І мушу визнати, що наші фізіотерапевти із задоволенням працюють з ними, адже це зацікавлені люди; вони хочуть якнайшвидше відновити свої сили й повернутися на фронт.
План реабілітації складається індивідуально для кожного пацієнта. Лікування ґрунтується насамперед на роботі з болем, але, як вважає Марковський, результати помітні вже через три тижні, і в половині випадків цього часу вистачає, щоб солдати могли повернутися на фронт. Однак якщо лікарі та фізіотерапевти вважають, що потрібно більше часу, пацієнти повертаються на наступні курси лікування.
– Ми не залишаємо їх у скруті. Якщо нам не вдалося за ці три тижні, але ми бачимо прогрес, то ми приймаємо їх на наступний курс, щоб довести їх до ладу, щоб вони були повністю здоровими. І тут нам це вдається у 80% випадків.
Однак він визнає, що найбільшим викликом є сам процес відбору через обмежену кількість місць.
– Не скажу, що це складно. Цим займаюся лише я. З кожним проводжу індивідуальну бесіду, пояснюю, чому з ним розмовляю, що ми можемо зробити, і запитую, які в нього проблеми, бо якщо ми зможемо йому допомогти, то візьмемо його. Психологічно це важко, тому що після шести-семи таких дзвінків я відчуваю психічну втому, адже мені довелося відмовити чотирьом, хоча всі там дуже хочуть поїхати. Я мусив вибрати тих, кому справді потрібно допомогти. Іноді список налічував 60 прізвищ, а вибрати потрібно було 20 бійців.
Окрім реабілітаційної діяльності, Марковський разом зі своїм сином та друзями з 2022 року доставляє гуманітарну допомогу в регіони, які постраждали від війни. Як він розповідає, іноді вони самі доставляють пакунки, інколи доручають це надійним фондам в Україні. Таким чином вони вже здійснили понад 60 перевезень. На запитання про перевезення, яке найбільше запам’яталося йому, він згадує Херсон одразу після визволення від російської окупації в листопаді 2022 року. Хоча місто було визволено, бої на сусідньому фронті все ще тривали, тому в’їзд був небезпечним. Марковський зізнається, що спочатку не думав про жодні заходи безпеки.
– Один з моїх друзів в Україні дізнався, що я їду допомагати і маю багато їжі для Херсона. Він запитав, на чому ми їдемо, тож я сказав, що маємо звичайний мікроавтобус. Він відповів: «Ні, у мене є броньований мікроавтобус, і ти поїдеш на ньому». І він безкоштовно надав нам броньований мікроавтобус та куленепробивні жилети. Ми взагалі про це не думали. Ми просто хотіли поїхати, і все.
Найбільше в його пам’яті закарбувався образ міста, ураженого війною, та його мешканців, які намагалися пристосуватися до навколишньої реальності.
– Ми приїхали до міста, і перше, що впало нам в око (Київ, звісно, ще цього не зазнав), – ніде не було електрики. Лише в трьох місцях стояли акумулятори, і біля них скупчилися люди, які заряджали свої мобільні. Усі ходили з каністрами, бо води в місті взагалі не було, тож кожен мав каністру і йшов або з водою, або по воду.
– Найбільше шокувало те, що постріли з гармат було чути кожні 10–15 хвилин. Водночас ми весь час озиралися наліво, направо. Зрозуміло, що ми не звикли до такого. А ще – діти, які бавилися в пісочниці, взагалі не звертали уваги на ці звуки, що для нас було незрозумілим. Наша допомога розійшлася за пів години, хоча ми привезли туди 1,5 тонни. А нас було лише двоє. Своєю чергою, мешканці, дякуючи нам, казали: «Їдьте звідси, бо вас ще можуть побачити, краще повертайтеся», – розповідає Марковський.
Стаття підготована на основі подкасту «Вони не віддадуть цю країну» (Nie oddadzą tego kraju). Польський бізнесмен і волонтер розповідає про допомогу та силу українського духу. Подкаст опубліковано на каналі Polacy Światu, який веде Міністерство закордонних справ Республіки Польща.
Переклад з польської
Текст опубліковано в межах проєкту співпраці між ZAXID.NET і польським часописом Nowa Europa Wschodnia.
Оригінальна назва статті: “Dlaczego mamy pomagać wojnie, skoro możemy pomóc jej ofiarom?”