Ще десь у минулому житті вів я в офісі Deutsche Welle в Бонні цікаву дискусію з американським аспірантом. Про геополітику, про зухвалого Джорджа Буша-молодшого, про підступного Ґергарда Шрьодера, трансатлантичне напруження, викликане війною в Іраку тощо. Спілкувалися ми німецькою, тобто нерідною і для мене, і для нього. І в певний момент я усвідомив, що в якомусь нюансі ми один одного хибно розуміємо. Цим нюансом виявився термін Realpolitik.
Realpolitik, тобто реальна політика – термін, запроваджений ще в ХІХ столітті першим канцлером Німеччини Отто фон Бісмарком. Потім цей термін «обтесав» і розвинув відомий німецький соціолог, філософ, історик й економіст Макс Вебер. За твердженням останнього, Realpolitik – це політика, яка ґрунтується на прагматизмі, відповідальності, на реальних умовах і можливостях. Тобто є чимось протилежним до політики ідеалістів, котрі надають пріоритет моралі й принципам. Для адепта реальної політики задля блага суспільства інколи можна поступитися мораллю й принципами, зняти рожеві окуляри ідеалізації.
Тобто загалом у німецькому трактуванні Realpolitik є радше чимось позитивним, якщо звісно у згаданих нехтуваннях знати міру.
Часто так буває, що один і той самий термін, переходячи з однієї мови до іншої, перетинаючи кордони, зазнає змін. Інколи навіть доволі суттєвих. Візьмімо, для прикладу, використання деяких українських слів у російській мові. Українське слово «гроші» для росіян стає ледь не його протилежністю. Російською «грашИ» звучить як щось жебрацьки мізерне. Чи, приміром, «вірші». Для нас це поезія, а для росіян «вірши» – це негідне уваги графоманство. Я вже навіть не кажу про «нєзалєжнасть», «майдан», «здобули» тощо.
Щось схоже сталося і з терміном Realpolitik під час переїзду з Німеччини до США. З позитивного терміна було витворено ледь не цілковиту його протилежність з переважно негативною конотацією. Для американця Realpolitik – це використання винятково брудних методів, послуговування адмінресурсом, фальшуванням, іншими прикрощами, аби лише досягти своєї політичної мети. Ми б таке, напевно, нарекли макевіаллізмом, хоча сам Нікколо Макіавеллі, якби був живий, посперечався би з нами щодо трактування його тез.
Мені з моїм американським опонентом вдалося таки знайти спільну мову. Ми виявили цю розбіжність дефініцій і домовилися відмовитися від вживання у спілкуванні терміна Realpolitik, аби не збивати більше один одного з пантелику. Але відчуваю, що в рідній Україні так просто політичні суперечки залагодити не вдасться. Навіть якщо обмежитися регіоном Галичини, навіть Львівщини чи взагалі Львовом.
Чому я так вважаю? Бо бачу перед собою свіжий, аж гарячий приклад виборів мера Львова (для спрощення я не казатиму «голови львівської ОТГ», хай уже мені пробачать наші читачі). Тут у жорсткому герці зіткнулися чинний міський голова Андрій Садовий та його колишній заступник, ексголова ЛОДА і ставленик «Європейської Солідарності» Олег Синютка. Кожен з них реалізовує свою Realpolitik. Залишилося з’ясувати: хто її трактує по-німецьки, а хто по-американськи.
Звісно, як мер Львова Андрій Садовий – не ідеальний. Але покажіть мені того, хто в цьому світі ідеальний? Особисто я маю до нього достатньо претензій. І щодо не завжди виразного ставлення до знахабнілих забудовників, і щодо розв’язання такої болісної для львів’ян транспортної проблеми. Мене інколи дивує надто часта апеляція Андрія Івановича до релігії. А його фраза-запитання: «Ви коли до сповіді ходили?» – то й взагалі стала мемом. Не подобається мені й те, що Садовий дає обіцянки, які потім може й не виконати. Це й щодо небалотування в мери, чи щодо швидкої побудови сміттєпереробного заводу.
Але попри сказане, загальні тенденції в розвитку міста, задані Андрієм Садовим, мені цілком імпонують. Львів стає чимраз більше «містом для людей». Розвивається інфраструктура, вулиці набувають європейського вигляду, прокладається мережа велодоріжок, облаштовуються променади, місця відпочинку, парки, сквери.
Зрештою, навіть виборчий конкурент чинного мера Олег Синютка визнав заслуги Садового, написавши на своїх же передвиборчих білбордах: «Львів – місто, де хочеться жити!». Тому можна стверджувати, що Андрію Івановичу властиве радше німецьке трактування заголовного терміна. Він може собі дозволити обходити певні правила, якщо це потрібно для блага міста, аби лише в ньому «хотілося жити».
У цьому контексті доволі показовим є приклад з реакцією львівського міського начальства на запроваджений урядом карантин вихідного дня. Виконком міськради під керівництвом Садового ухвалив рішення, що до 30 листопада субота та неділя будуть робочими днями для закладів громадського харчування. Тож карантину нібито й немає, бо немає й вихідного дня. Чи ідеальне рішення з погляду права? Аж ніяк. Чи корисне для життя Львова, його гостей, підприємців, простих мешканців? Безумовно. Оце такий собі приклад Realpolitik по-німецьки від Садового.
А як тим часом діє команда Олега Синютки? Теж у стилі Realpolitik, але вже в американському трактуванні. На голову Садового викидаються тонни «компромату», непідтверджених звинувачень, фейкових газеток з образами. Що ж ці дії можна зрозуміти: «Європейській Солідарності» і її лідеру Петрові Порошенку кров з носа потрібна перемога у Львові. І якщо не вдається її досягти пристойними методами, то нема на то ради, тут уже не до білих рукавичок і пальт.
Пригадаймо, як чотири роки тому Львову влаштували сміттєву блокаду. А все для чого? По-перше, щоб фракція партії «Самопоміч» у Верховній Раді стала уважнішою до слів тодішнього президента. По-друге, щоб у смітті втопити президентський рейтинг Садового, який уже починав ставати реальною загрозою для другої каденції Порошенка. От тодішній президент і використав тодішнього голову ЛОДА, тобто Синютку, для реалізації цього смердючого в усіх аспектах плану.
І що ж, тоді Порошенкові дещо вдалося. Принаймні рейтинг Садового дійсно відчутно понизився на тлі сміттєвих скандалів. Щоправда, накинути віжки на «Самопоміч» так і не вдалося. Ось така Realpolitik Порошенка. Зрозуміти її можна. Але виправдати, принаймні я ніколи не зможу. Навіть не тому, що довелося пожити кілька місяців у Львові, переповненому сміттям, а тому, що стало зрозумілим: для цього політика люди – не важливі, такий собі розмінний матеріал, їх, їхні потреби і проблеми можна легко нехтувати, аби тільки досягнути поставленої політичної мети.
От і зараз політичні баталії у Львові реально відбуваються не між Садовим і Синюткою, а між Садовим і Порошенком. І останній кидає на цю війну всі свої сили й засоби.
Чому Порошенкові так важливо виграти Львів? Як писало вже наше видання, Місто Лева експрезидентові потрібне як плацдарм для реваншу за зазнану навесні 2019 року поразку від політичного неофіта.
У цьому контексті важко не погодитися з думкою знаного українського політолога Михайла Басараба: «Здобуття ключів від центрального міста Західної України надасть Порошенкові важливий аргумент у переговорах з усіма потенційними партнерами перед парламентськими виборами. Тривалий час він активно працює над тим, щоб змусити усіх стати саме під свої прапори і на своїх умовах. Прагне зачистити під себе державницьку і прозахідну нішу… Йому вкрай потрібна символічна перемога у Львові – в серці Галичини. Вона мала б підтвердити легенду про бажаний беззаперечний лідерський статус Порошенка і вплинути на усіх, хто досі вагається».
Саме тому Порошенко за кожної нагоди приїжджає до Львова поагітувати за Синютку, присилає сюди своїх VIP-агітаторів. Щоправда, останні, як-то Юрій Луценко чи Олексій Гончаренко, радше шкодять кандидатові від «Європейської Солідарності», аніж допомагають. Мало допомагають і потоки бруду під виглядом компромату.
Львів’янам же варто замислитися і дати незабаром відповідь urbi et orbi, який варіант Realpolitik їм ближчий до душі – німецький чи американський.