Революційні цикли в Україні мають на диво чітку властивість регулярно повторюватися. Фактично завдяки революціям та їхній протидії відбувається формування сучасної політичної еліти, якісно змінюється політична культура, стає більш зрілим суспільство. Це дуже нелегкий метод дорослішання політичної нації, який часто супроводжується кров’ю і насильством. Але щоразу громадянам України вдавалося бодай частково потіснити Систему. Відвоювати в неї частку влади і запустити свіжу кров. На щастя, яким би запеклим не було протистояння під час революції, остаточне слово було за демократичними виборами.
Здається, якби не зовнішнє втручання і відкрита агресія та анексія Криму з боку Росії, то умовні Схід і Захід і надалі товклися б між собою в Києві на рівні боротьби за контроль над парламентом та урядом. Проте всі ці події мають свої особливості. Назвімо їх розрахунком на базовий регіон. Кожен з лідерів цих велетенських рухів мав свою опору в конкретному регіоні. За таких обставин залишаються дві моделі розвитку подій. Перша – пересидіти лихоліття в «теплій ванні», мобілізуючи сили для нового походу за владою на Київ. І друга, від якої до сепаратизму – рукою подати.
Візьмімо, для прикладу, Помаранчеву революцію, що завершилася проведенням «третього» туру виборів. Після нього Віктор Янукович змушений був змиритися з волею більшості і чкурнути додому на Донбас, зализати, так би мовити, рани і заручитися підтримкою численного й індустріально важливого регіону України. Треба пам’ятати, що тоді мобілізація сил відбувалася на антикиївських гаслах. Донбас оголошувався справжньою трудовою Україною, яка годує «паразитів» зі Заходу країни. Які тільки й мріють захопити трудовий народ Донбасу, брутально відірвати його від рідної російської пуповини. Насильно українізувати і щонайменше змусити поважати Гітлера. Регіоналівські політтехнологи вправно протиставляли Донбас решті країни, прокладаючи при цьому шляхи для повернення Януковича у столичну владу.
Віктор Янукович та «еліта» Донбасу прагнули реваншу. Вони ще до того створили в себе в регіоні таку систему, коли нерегіональному політикові «з України» годі було поткнутися. Пригадуєте, як цькували Віктора Ющенка в Донецьку, завішуючи місто білбордами зі зображенням політика в есесівській уніформі? А як переслідували там тих, хто посмів бути не за Партію регіонів? Брутально відбирали бізнес, кидали у в’язницю, калічили і вбивали. Донецькі не тільки мали досвід фізичної розправи над своїми недавніми бізнес-партнерами або конкурентами, вони залишали випалену землю і в політичній площині. І найголовніше, що їм вдалося досягнути – це атмосфера крайньої нетерпимості до тих, хто має інакші політичні погляди. Створити атмосферу тотальної ненависті.
Мобілізація і так підім’ятого під себе Донбасу дала змогу Віктору Януковичу не просто повернутися в центральну політику, але навіть стати прем’єром за президентства ненависного йому Віктора Ющенка. Розправившись із м’якотілим Ющенком завдяки зраді «любих друзів» останнього та за тісної співпраці з Юлією Тимошенко, Янукович відкрив собі прямий шлях у президенти України. Якою бідою цей регіональний реванш обернувся для України й українців – зайвий раз не варто й повторювати. Проте вже тоді було очевидним – Янукович використає Донбас як базовий регіон для захоплення Києва або ж намагатиметься запустити його в «сепаратне» плавання в напрямку російської гавані.
А тепер повернімося до ситуації 2019 року, коли Петро Порошенко програв вибори Володимиру Зеленському. Порошенко, розуміючи примарність свого політичного майбутнього, ще за рік до виборів різко перекинувся на національно-патріотичне поле, розраховуючи на отримання свого базового регіону. Такою базою для Порошенка мали стати три колишні галицькі області та історична Волинь. Він сподівався, що отримає стійке електоральне ядро, яке виведе його у другий тур з «регіоналом» Юрієм Бойком, а отже й до омріяної перемоги. Коли карти сплутав не зауважуваний раніше актор Зеленський, то було вже пізно думати про перемогу. Потрібно було задуматися про базовий регіон, який не тільки прихистить і пожаліє в лиху годину, але й зможе послужити плацдармом для реваншу.
Результати президентських, а потім і парламентських виборів показали, що Петро Олексійович може розраховувати в майбутньому тільки на Львів і Львівську область. Що тільки львів’ян йому вдалося переконати в тому, що він рятівник нації і держави від підісланого ворогами Зеленського. Водночас Порошенко не втратив надії на національно-патріотичні кола Києва, а також на суддівське середовище, яке спішно доукомплектовував за кілька днів до відставки.
Він пробував розхитувати ситуацію масовими акціями протесту на вулицях Києва. Погрожував новій владі акціями на зразок «Стоп реванш» або «Ні капітуляції». Хоча насправді прагнув реваншу він сам. Цей протестний рух ще жив якийсь час надуманою загрозою, що Зеленський «здасть» Україну Росії, оголосить перед агресором капітуляцію. Що скасує напрям європейської інтеграції України. Що західний світ відгородиться міцним муром від України Зеленського. А найбільшою загрозою вважалося, що українська культура буде знищена, а натомість запанує малоросійщина. Бо, на думку Порошенка, в сім’ї якого розмовляють російською і ще недавно всі ходили до церкви Московського патріархату, найбільшою загрозою українській ідентичності є президент «малорос».
Чи треба казати, що жодна із цих «загроз» не підтвердилася? Президент Зеленський вправно оволодів українською мовою, уміло налагоджує міжнародні зв’язки. Одні договори з Великою Британією та Туреччиною чого варті. На фронті вдалося добитися затишшя і тепер можна, не хоронячи українських бійців-героїв, пробувати вив’язатися з капітулянтських Мінських угод, які навісив на шию Україні Петро Порошенко.
Під дією конкретних фактів «вщух» і протестний Київ. І Петрові Олексійовичу нічого не залишилося, як перетворити Львів на свою «твердиню».
Про «казус львів’ян» ще, можливо, напишуть не одне дослідження. Бо насправді дуже дивною виглядає підтримка окремими мешканцями міста політика, який ще недавно душив їх сміттєвою блокадою. Який опустився до рівня вуличного агітатора за кандидата на міського голову, який був прямим реалізатором злочинної ідеї втопити Львів у смітті. Ризикуючи життями та здоров’ям львів’ян, Петро Порошенко та його вірний підручний намагалися тоді змусити фракцію «Самопомочі» повернутися в контрольовану ним парламентську коаліцію.
І не тільки. Аудиторська перевірка недавно встановила, що ЛОДА, відібравши у Львова вивіз сміття, могла незаконно «здерти» з міста 137,5 млн грн. Так п’ятий президент України зі своїми місцевими підручними не тільки руйнували політичну кар’єру чинного голови Львова Андрія Садового, але й поставили місто на межу санітарної катастрофи, до всього, ймовірно, нагрівши на цьому руки.
Але повернімося до вищих політичних сенсів. Як Янукович засів свого часу на Донбасі, так Порошенко після поразки «облюбував» вимушено Львів. Для чого йому Львів, здавалося б? Одне місто погоди не зробить. Але ні, Львів – це гігантський символічний капітал. Центр національного руху, звідки розходилися незалежницькі імпульси всією країною. Львів довго зберігав за собою статус мірила патріотичної свідомості та національного духу. «Опанувавши» Львів та присвоївши право говорити від його імені, можна претендувати на підтримку патріотичних сил у масштабах цілої країни. Тобто, якщо численна та економічна потуга Донбасу допомогли стати Януковичу президентом, то чому не поставити собі на службу символічний потенціал Львова? Але тут виникає два запитання. Для чого? І проти кого й чого проводити мобілізацію?
Відповідь на перше запитання є ясною, як білий день. Петро Порошенко просто марить реваншем. Оточений щільним колом однодумців, він дійсно вважає, що може повернутися в президентське крісло. До цього треба додати ще один аргумент. Порошенко мертвою хваткою вчепився за Львів, щоб забезпечити собі особистий захист від можливих кримінальних переслідувань. Щоб уникнути потенційної відповідальності, йому потрібно було стати лідером патріотичної опозиції. А тут без підтримки Львова не обійтися. Львів виявився потрібним йому, як охоронна грамота на всі випадки життя.
А от питання проти кого і чого він мобілізує Львів є надзвичайно складним і багатоплановим. Недавно відомий український журналіст і публіцист Сергій Лещенко поділився думками про підступний задум олігархічних груп обмежити до номінального президентство Зеленського, а то й добитися його передчасної відставки. Олігархи, використовуючи можливості, надані децентралізацією, хочуть отримати контроль за депутатами та головами ОТГ ледве не по всій країні. А далі: або шляхом саботажу центральної влади, або навіть відкритої непокори Києву, розшматувати державу на окремі феодальні вотчини.
Якщо одні олігархи змагатимуться за Харків, Дніпро або Одесу, то Петро Порошенко таким «феодом» обрав для себе Львів. Він, під претекстом того, що в Києві засідає «неправильний» президент, хоче використати Львів у боротьбі проти державної вертикалі влади у столиці України. У такий спосіб він долучається до масштабного плану олігархів остаточно поділити Україну на удільні володіння. Намагається звільнити ці анклави з-під контролю центральної влади, щоб шантажувати її сепаратизмом. Мовляв, якщо ви не поставите прем’єр-міністром мого ставленика, або не віддасте на кормління одну з галузей промисловості, то нам разом не бути.
Зверніть увагу також на гасла та пропозиції виборчої кампанії політичної сили Петра Порошенка. Хоча це місцеві вибори, партія практично не має планів діяльності на цьому рівні. Натомість уся кампанія побудована на загальнонаціональних гаслах. Ті загальники, які оприлюднили перед виборцями, програмою аж ніяк не назвеш. Натомість суцільним рефреном лунають слова про порятунок України та про боротьбу проти влади в Києві. Цікаво, а як мають рятувати депутати міської або обласної ради Україну від державної влади в Києві? Шантажем, ультиматумами чи непокорою?
Подібна підміна компетенцій та полювання за голосами наївних громадян може зіграти злий жарт із львів’янами. Коли до влади в місті й області прийдуть цинічні пройдисвіти зі своїми родичами, компаньйонами, коханками і коханцями. А це вже точно маргіналізує Львів і позбавить його можливості впливати на загальнодержавні процеси. Тож Петро Порошенко, може навіть не свідомо, хоче повторити «подвиг» Віктора Януковича. Питання тільки в тому, чи львів’яни погодяться на роль сепаратистів Донбасу?
Ми використовуємо