За деревами не бачити лісу

Давно зауважив, що в українській спільноті якось не дуже складається з виставлянням пріоритетів. Коли своє, «шкурне», обов’язково має вилізти нагору і заслонити ширші горизонти. Таке явище не нове. Воно давно відоме дослідникам під назвою партикуляризм. Проте не варто боятися дуже наукового звучання чергового «ізму». Particula з латини – це частинка. А отже партикуляризмом є зосередженість окремих груп людей на своїх часткових інтересах. Часто на шкоду інтересам цілої спільноти або навіть держави.

Партикуляризм зазвичай відкриває дорогу не тільки політичному сепаратизму, але й намагається поставити під сумнів універсальні цінності. Мовляв, ми на своїй Богом даній землі, у себе в хаті, що хочемо, те й творимо. Ми самі є не тільки творцями шкали цінностей, але навіть мірилом справедливості, слушності і законності. Подібна релятивізація моральних принципів і відмова від послуху чинним законам часто більше шкодить суспільству, ніж відвертий політичний сепаратизм або навіть зовнішні загрози.

Множинність партикулярних груп однозначно веде до хаосу, роздробленості та численних локальних конфліктів. Центральне державне керівництво в такій ситуації або силою утримує до пори до часу всі території в одній жмені, або ж вони «демократично» розповзаються на локальні феоди. І цей термін тут не зайвий. Відомо, що в часи Середньовіччя великі імперії стали сповзати у добу феодальної роздробленості. Цьому сприяли не тільки династичні чвари, але й слабкість політичних центрів.

Якщо подивитися на новітню історію України після розвалу СРСР, то можна легко угледіти формування рис неофеодальної держави. З тим, що сама Україна, «відбрунькувавшись» від Радянського Союзу, не могла повністю контролювати свої регіони. І тому ще довго Крим, Донецьк, Дніпропетровськ, Харків та Одеса були представлені в Києві своїми регіональними феодалами. Влада Києва в цих регіонах була мінімальною. Оскільки навіть розподіл державного бюджету проходив під диктатом цих груп.

У цей час сформувалася так звана партикулярна спеціалізація регіонів. Донбас – це шахти, підприємства-гіганти і маса рабської праці, Дніпропетровщина – металургія і космос, Одеса – порт, пароплавство і контрабанда, Харків – високі технології і вихід на Москву. Київ – столиця, але слабка і залежна від сильних регіонів, які не переставали вимагати преференцій, погрожуючи розвалом країни.

Захід України товкся навколо «національної ідеї» у форматі 1930-40-х років. Гордився історичними героями, як правило, радикальними націоналістами, плекав українську мову і намагався нав’язати свій усічений варіант історії цілій Україні. Щоправда, і серед «западенців» було чимало некороткозорих. Одягнувши вишиванки й озброївшись національними гаслами, вони пішли «на галери» у фонди державного та комунального майна. З часом перетворившись із радянських інженерів на пристойних мультимільйонерів, здатних утримувати свої політичні проєкти. А вчорашні національно свідомі рекетири виросли до рівня парамілітарних організацій, потрапивши не тільки до місцевої, а й до центральної влади. Виглядає на те, що єдиною «об’єднавчою» ідеєю для різних партикулярних груп того часу була безконтрольна експлуатація державного ресурсу та особисте збагачення.

Це вже потім у регіональних «еліт» з’явилися «державницькі» амбіції. Які полягали на розумінні того, що, опанувавши центральну владу в столиці, вони можуть безконтрольно експлуатувати ресурси всієї країни. З приходом Кучми у президентське крісло почався період нової централізації влади в Україні. Парадокс, але українців в Україні почала об’єднувати кланово-олігархічна система. Зрозуміло, що це відбувалося не для побудови сучасної демократичної країни зі сповідуванням ліберальних цінностей, а для того, щоб можна було якнайефективніше грабувати в масштабах цілої держави. Олігархи остаточно закріпили за собою свої феодальні лени, а Київ нарешті почав більш впевнено смикати за віжки.

Проте боротьба регіональних кланів за столицю не припинилася. Навпаки, вона перейшла у відкриту фазу протистояння. Прикладом чому стала Помаранчева революція. Відбувся короткий реванш демократичних сил, який насправді був спробою одних потіснити інших. Підтвердженням чому стала колотнеча навколо президента Ющенка та часті ситуативні союзи членів його команди з відвертими противниками. На жаль, ця тенденція дуже швидко поглинула і самого Ющенка. Після Помаранчевої революції відбувся чіткий поділ на відверто бандитську «еліту» Донбасу і на закамуфльованих під більш поміркованих мародерів, що часто втішалися навіть підтримкою національно свідомих патріотів.

Відсутність реформ, вибудовування нових мародерських схем, а також мобілізація потенціалу ображеного Донбасу та цілого Сходу не могли не призвести до реваншу. Те, якими методами заходилася розграбовувати Україну «нова» команда Януковича, не могло не закінчитися вибухом. Тільки знову повсталі українці не зорієнтувалися, що їхнім найбільшим ворогом є не тільки конкретний Янукович, а кланово-олігархічна система. Що основний удар має бути завданий саме по ній. Що не можна легковажити тим, щоб Майдан фінансували Клюєв, Льовочкін, Ахметов, Пінчук і навіть Фірташ. Щоб «триголові» лідери Майдану торгувалися з Януковичем і водночас були на утриманні в олігархів. Не зауважили, на жаль, партикулярних інтересів у політиків, які одразу заходилися перебудовувати систему під себе.

Порошенко і Яценюк стали головними вигодонабувачами революції. Націоналіст Тягнибок так само відразу застовпив за собою грядочки на помідорчики у вигляді однопартійця генерального прокурора та «хлібних» міністерських посад. Те, що між ними від самого початку зав’язалася боротьба, свідчить про їхні меркантильні апетити, а не про ідейно-політичні розбіжності. Сепаратні домовленості з олігархами, взяття під контроль важливих державних фінансових потоків, а також розставляння своїх кадрів майже повністю знівелювали досягнення Революції гідності.

Черговою спробою українців справитися з олігархічною системою стала електоральна революція під час останніх президентських виборів. Несистемний кандидат з тріском переміг досвідченого олігархічного зубра. Здавалося б, прихильники демократичного європейського розвитку країни мали б долучитися до цієї перемоги громадянського суспільства. Але ні. Замість того щоб взяти під свій захист і контроль молодого і зовсім недосвідченого президента, найбільші патріоти та національно свідомі інтелектуали стали на бік олігархічної системи.

Партикуляризм цієї категорії патріотів проявився не тільки в їхній власній політичній короткозорості та в надмірній довірі до штучно набутої ультрапатріотичної риторики Порошенка, але й в небажанні визнати свої помилки. У тому, що довірились і повірили тому, хто нівелював досягнення Революції гідності і практично регенерував кланово-олігархічну систему, очоливши її. Тепер же, після цькування Коломойським, вони завзято заганяють президента Зеленського в обійми Ріната Ахметова. Бо тільки так він може зменшити тиск на себе. Насправді для людей мислячих, не засліплених, достатньо було б фактів, що Володимир Зеленський не тільки відцурався олігарха Коломойського, але й істотно попсував йому «бізнес» і нерви, щоб зрозуміти його курс на боротьбу з олігархічною системою.

Але ні. Вони вперто не помічають союзу Порошенка-Медведчука, не зауважують, що Україна ризикує опинитися під управлінням ОПЗЖ, а це може призвести до розшматування країни. Бажання помститися тому, хто образив їхнього «гетьмана», вигравши на демократичних виборах, відібрало здоровий глузд і потьмарило розум.

І тепер їхні пророцтва можуть збутися. Тільки не в тому, що у Зеленського нічого не вийде, а в тому, що олігархічна система знову не здасть позицій. Уже видно неозброєним оком, що олігарх Ахметов настільки збільшив свій вплив на нову владу, що може собі дозволити через власних членів уряду безконтрольно перекроювати тарифи на електроенергію. Просувати свої кадри на важливі позиції. Можливо, навіть впливати на «розвал» справи Роттердам+. Самозахист Зеленського Ахметовим від постійних атак з боку Порошенка і Коломойського може, зрештою, похоронити всі його реформаторські амбіції.

А після цього майбутнє України стане ще більш туманним. Особливо в умовах зовнішньої агресії і війни, яка нікуди не ділася. Війни гібридної, яка передбачає не тільки гарячу фазу, але й на перший погляд не дуже видиму. Бо в чому найбільше зацікавлений Путін? Правильно, щоб в України нічого не вийшло. Щоб Україна якнайдовше залишалася в лапах олігархату. Це означає, що в цьому випадку свідомим патріотом є та людина, яка за низкою власних партикулярних (дріб’язкових) інтересів бачить головного ворога України – олігархію. Олігархів, які знаходили і знаходять спільну мову не тільки між собою, але й з Путіним. І які аж ніяк не бачать Україну в колі демократичних європейських держав, бо в такій країні їм не буде місця. Для них ідеальною країною є розсварена, розділена, неправова держава. Де не діють закони, нема справедливого суду і будь-яких соціальних гарантій. І так залишатиметься доти, допоки українці за деревами не навчаться бачити ліс.