Що гірше, то краще

Уже не раз доводилося звертатися до цієї теми з українського минулого. А саме – до неакцентованої вголос тактики українських радикальних націоналістів, яка зводилася до формулювання: «що гірше, то краще». Вибір такої тактики був зумовлений не тільки програшем (так ці молоді люди потрактували демократичні потуги побудови державної незалежності 1917–1920 років), а й прагненням реваншу разом з країнами на чолі з Німеччиною. Кому ж мало стати дуже погано, щоб потім стало надзвичайно добре? Відповідь проста – українцям. Цей, здавалося б, алогічний принцип був характерний для всіх радикальних революціонерів. Так само, наприклад, свого часу більшовики вірили в те, що наявний світ треба зруйнувати вщент, щоб на його осколках збудувати нове справедливе суспільство.

Окрилені успіхом купки комуністичних фанатиків у Росії, українські націоналісти також повірили у свою удачу. Вони увірували в те, що можуть підняти націю на революцію проти Польщі, знищити її достоту і на руїнах побудувати незалежну українську державу. Зрозуміло, що і УВО, і навіть ОУН були маргінальними силами в українському суспільстві. Вони не тільки були нелегальними, нечисленними, а ще й малознаними. Їхні тактика і стратегія, спрямовані на розбурхування націоналістичної революції, не приваблювали втомлених війнами українців. Люди хотіли спокою і мирного життя, покладаючись на боротьбу демократичними методами за свої політичні права.

Але в уяві націоналістичних загорільців – усе це були хруні, гречкосії та колабораціоністи з ворожою окупаційною владою. Революційні фанатики вирішили, що для реалізації їхньої величної ідеї знадобляться всі методи. Тому визначилися, що за жодних обставин не можуть допустити миру і спокою. Що українська нація тільки тоді підніметься на всенаціональну революцію, коли її життя в умовах польської держави перетвориться на нестерпне.

Тому вони вдалися до тактики революційного терору не тільки проти польської влади, але й проти тих українців, хто не поділяв їхніх ідей та методів. Вони вбивали тих польських політиків, які допускали українсько-польське порозуміння. Вони здійснювали напади на фільварки, пошти, державні установи. Палили маєтки, нищили шляхові комунікації. У такий спосіб вони намагалися викликати гнів польської держави проти українців, яка мала неусвідомлено долучитися до тактики, задуманої українськими радикальними націоналістами.

Гнів викликали. Бо в польській владі було достатньо тих, хто прагнув розчавити національні меншини, змусити їх до асиміляції. Жорстока політика «пацифікації» 1930 року дійсно відвернула багатьох українців від підтримки демократичних партій, як до угодовських, і підштовхнула їх у бік націоналістів.

Проте найбільш фатальним наслідком цієї тактики стало те, що в націоналістів не було не те що потенціалу, а навіть натяку на можливість здійснення задуманого. Що вони могли частково реалізувати свою ідею тільки в оперті на потужний зовнішній чинник, яким на той час була нацистська Німеччина. Так українські радикали намертво зав’язали державне майбутнє нації на успіх або провал Третього Райху. Що з того вийшло, тепер добре відомо навіть дітям. Насправді ж тактика «що гірше, то краще» дійсно дуже послабила статус українців у Польщі, викликала хвилю переслідувань проти них з боку держави. Зв’язала руки українським парламентським партіям, унеможливила кар’єрний ріст молодим людям, наклала безліч обмежень на український бізнес і значно погіршила життя звичайних українців. І знову ж таки – поставила долю України у пряму залежність від успіхів політики Гітлера на Сході.

Хай як дивно, сучасні політичні процеси та нове небезпечне позиціонування політичних сил напряму корелюються з тими історичними подіями. Зрозуміло, що тут не йдеться про аналогії. Мова лише про подібності, збіги та запозичення сучасними політиками теорій і методів із тих буремних, але невтішних для українців часів.

Проте знову, як і тоді, особливо після програшу на президентських виборах, у національно-патріотичних сил з’явилася спокуса назвати все це «поразкою». Не особистою поразкою Петра Порошенка, а поразкою цілої України. Поразкою, завданою, треба розуміти, недержавницькими, реваншистськими, проросійськими силами. Не допомогло навіть те, що за півтора року годі назвати бодай один приклад здачі національних інтересів. Навпаки, якщо уважно придивитися, то українські позиції тільки зміцнилися. Хоча це непросто було зробити в умовах фактичної капітуляції, підписаної в Мінську 2015 року.

І тут національна опозиція, разом з проросійською ОПЗЖ, олігархами та російською пропагандистською машиною заходилися демонструвати, як все в Україні погано. Як все розвалюється на очах. Як падає рейтинг нової влади. Які вони невдахи і що Україну неодмінно чекає катастрофа. Дійшло до того, що олігархічні українські канали разом з російськими неймовірно тішаться кожній невдачі нової владної команди.

Наприклад, президенту Зеленському вдалося на якийсь час домогтися перемир’я на лінії зіткнення ЗСУ та російсько-сепаратистських сил. Цілий місяць не було вбитих і поранених з боку ЗСУ. Однак «патріотична» пропаганда не втомлювалася блазнювати навколо вихоплених з контексту слів «просто треба перестати стріляти». Ці люди тішилися кожній невдачі української влади у спробах втримати перемир’я. І вже справжня ейфорія охопила «патріотичний» сегмент, коли нарешті росіяни знову відновили обстріли і з українського боку з’явилися вбиті і поранені.

Зрозуміло, що реваншистам з боку Петра Порошенка найбільше пасує ситуація, коли «що гірше, то краще», бо вони сподіваються, що нова влада не впорається, все провалить і вони, як птахи Фенікс, повернуться у свої владні кубла. Але хіба життя молодих українських військових, які і далі гинутимуть, не занадто велика ціна за сподівання повернутися до корупційних годівниць? Хіба в українському державному інтересі підігрувати прокремлівській ОПЗЖ, щоб відірвати від Зеленського виборців на її користь?

Або коли колишній керівник Офісу президента Зеленського – Андрій Богдан, щоб залишитися на плаву в політиці, заявляє, що Україна «не виконала домовленостей», що обманула Кремль і Путіна. Хіба це не підігрування Москві? Хіба це не намагання виділитися, знищуючи рейтинг України? І вже вся «патріотична» спільнота заходиться у справжньому пароксизмі від захоплення словами Богдана. Людини, яку ще вчора зневажала і проклинала. Але ось підвернулася нагода дошкульно вдарити Зеленського і збільшити шанси Порошенка, і вже Богдан перетворився ледве не на «батька» політичного успіху Зеленського.

Насправді треба бути людьми невеликого розуму, щоб сподіватися на якесь повстання або революцію, яке змете Зеленського і поверне Порошенка. Саме Порошенка. Який своїм аматорським акторським хистом та нещирістю дедалі більше змахує на гротескного персонажа малоросійського водевілю. Хоча для повноти картини треба також згадати недолугу кадрову політику президента Зеленського, який, лавіруючи між олігархічними акулами, ризикує не тільки позбутися підтримки громадян, але й перетворитися на «зиц-председателя» при олігархові Ахметову. Що може призвести до повної апатії і безнадії або до розпаду держави і громадянської війни.

Повертаючись до написаного вище. З історії відомо, що українці можуть спробувати заручитися підтримкою якоїсь зовнішньої потужної сили. На жаль, країні з тотальним пануванням олігархату нема місця в європейській спільноті. Тому не дивуйтеся, якщо такою силою виявиться Росія. Принаймні зараз російські пропагандисти, медійники з українських олігархічних каналів та різного роду «прямі» прицільно б’ють по Україні в унісон. І в цьому нема нічого дивного – в української кланово-олігархічної системи набагато більше спільного з Путіним, ніж з Європою та зі своїм народом. І вона, щоб втримати контроль над Україною, ні перед чим не зупиниться. Навіть якщо українцям стане дуже погано. А те «краще» ніколи й не настане.