«Результат є похідною для наступного процесу»

У Львівському національному музеї до 30 червня 2014 відкрита виставка Олени Турянської «Присутність». Художниця є широко відома як дизайнер і графік, що працює з папером у просторі.

Ти ріжеш папір, тобі малій не давали ножиці?

В дитинстві я дуже багато малювала, створювала кімнати для своїх ляльок. Десь в класі 5-му моя бабця зібрала всі мої «шедеври» і занесла показати до Віри Свєнціцької, з якою приятелювала. Віра Іларіонівна сказала: «Треба вчити». Я поступила на оформлення в училище ім. І. Труша, хоча спочатку дуже хотіла на текстиль. Але я є дуже задоволена, бо оформлення навіть в радянські часи давало ширший обсяг інформації: це були шрифти, композиція, робота з простором. Я вже абсолютно свідомо вибрала «інтер’єр» в Академії.

Хто були твої реальні вчителі?

Генерально своїм вчителем я можу назвати Богдана Сороку. Це було середовище моєї мами, влітку ми їздили до Дори – це ще довоєнний курорт біля Яремчі, де відпочивали родини львівської інтелігенції. Одного літа я приїхала до Дори без етюдника. Сорока погнав мою маму до Львова за етюдником, і коли всі діти йшли на річку, я йшла на етюди. Тоді я була дуже зла на Сороку, тепер моїй вдячності немає меж - за школу рисунку і заставляння думати.

Як ти прийшла до графіки? Не було претензій щодо живопису, скульптури?

В цьому також є заслуга Богдана Сороки, мені дуже подобалося, що він робить в графіці. Хоча живописом я також іноді займаюся.

А коли відбувся перехід від реалістичних образів до абстрактних?

З підліткового віку мене зацікавила філософія, і я перечитала багато філософських книжок, з яких виробила власне світосприйняття, чи, точніше, світопояснення. В реалістичному мистецтві на цю тему вже все було сказано попередніми століттями. Я прийшла до понять, які фігуративно виразити вже не могла. Мене інтуїтивно винесло до певних форм. Абстрактні поняття почали від мене вимагати абстрактної, узагальнюючої форми втілення ідей.

Ти сказала «інтуїтивно». Мені виглядає, що в твоїй творчості домінує аналітичність. Я помиляюся?

Якби я включала мозок в той момент, коли щось роблю, я би цього ніколи в житті не зробила. Часом дивлюся на свої роботи, не можу сказати, що це зробила не я, але в такі моменти себе відчуваю, дослівно, медіумом. Проаналізувати, укласти в якусь парадигму – все це відбувається пост-фактум. Створення самої роботи – це певний медитативний стан, коли розум працює тільки в зоні технічного забезпечення, все решта до розуму не має жодного відношення.

Як ти себе вводиш у цей стан?

Зараз дуже просто – достатньо відкрити двері майстерні. Але для цього знадобилися довгі роки тренування.

Чи ти мала захоплення в історії мистецтва? «хворіла» чиєюсь творчістю?

Я і зараз «хворію». Є художники, які зі мною протягом всього мого життя, є пріоритети, які змінюються. Перелік може виглядати дивним: Джотто, П’єро де ла Франческа, ранні фламандці, я можу дивитися їх безконечно.

А серед сучасних?

Я люблю Френсіса Бейкона. Величезною махіною для мене є Антоні Тапієз, його ще не оцінили до кінця. Так само Едуардо Чілліда, чим більше я дивлюся на його неймовірно прості дереворити, тим більший простір мені відкривається.

Які твої стосунки з львівським мистецьким середовищем? Ти чуєшся в ньому самотньою, чи воно щось дає?

Сам Львів мені дає дуже багато. Так, у нас – провінція, але мені як художнику тут добре живеться, і дуже добре думається. Вже покійний професор Анжей Смочинський, ще один з моїх вчителів з лодзької Академії мистецтв, казав що для художників з певного віку провінція це дуже добре, тому що немає тої гонитви, що є в мегаполісах. Тут я не маю проблем з концентрацією і відстороненням. В стосунках з середовищем я можу порівняти себе з людиною на забаві, яка любить бути у веселому товаристві, але сидіти з келехом в кутку, маючи цей гармидер навколо себе.

Твої дизайнерські роботи додають оригінальність обличчю Львова – відомий «Купол», тепер кав’ярня Зиморовича.

Це досить голосно сказано. Я просто складова частина того хору, який у Львові, на щастя, склався.

Біле і чорне, коли ти прийшла до цього мінімалізму, чи то максималізму?

Я не можу сказати, що я спеціально до цього йшла. Для мене завжди було важливо знайти гармонійність, одним з елементів якої є співвідношення форми і змісту. На мінімалізм в формі мене наштовхнув зміст. Бо коли ти хочеш сказати дуже багато однією роботою, вона мусить бути дуже аскетичною. Тому що, коли є багатоголосся в самій роботі, то багатоголосся в її розумінні не буде ніколи. Буде вихоплено декілька найбільш ефектних моментів, і трактуватися будуть лише ці моменти. Мені це нецікаво. Я в формі тяжію до аскетизму.

Чому все ж таки папір? Він мнеться, горить, рветься. Ти як художник, прагнеш залишити щось після себе, і, водночас, працюєш з одним з найбільш уразливих матеріалів.

Для мене набагато важливішим є процес творення, ніж сам результат. Результат є похідною для наступного процесу. Особливого пієтету до вже створених мною речей я не маю. Таке ставлення до власних творів мене навіть трохи дивувало, доки я не прочитала про буддистську практику створення з різнокольорового піску неземної краси мандал, що, фактично є буддистськими іконами. Це – неймовірно копітка справа, яка закінчується тим, що цей витвір мистецтва змітають і висипають його у воду. Це для мене є дуже символічним. Ми всі є в цьому колооберті. Рано чи пізно, шедевр це, чи ні, він все одно буде у цьому колооберті, і для мене немає особливої різниці наскільки рано чи пізно це станеться.

До кольору не повернешся?

В папері однозначно ні. Коли мені хочеться кольору, я сідаю і малюю, але в папері мене цікавить фактура, транспарентність, нюанси, півтони. Я просто не бачу потреби вводити колір, бо кожен колір – це ще один символ, а мені б розібратися з тою символікою, що є в білому і чорному.

В тебе є чорний і білий колір. Якби прийшлось вибирати, якому б ти надала перевагу?

Білому.

А можеш пояснити?

Справа в тому, що коли від чорного падає тінь, вона теж чорна. Коли я від білого запущу тінь, вона теж буде чорна, і в мене знову з’явиться чорний колір.

Ця виставка – чергова сходинка. Ти знаєш, куди йти далі?

Для того і роблю. Певні вектори є, але мені потрібно побачити себе, де я знаходжуся в даний історичний момент, дистанціюватися від своїх творів, винести їх в нейтральний простір (виставковий зал) і тоді побачити усі свої плюси-мінуси. Це – виклик самій собі.