З чого почався 2025 рік у контексті агресивної війни Росії проти України? З надії. Надії якщо й не на мир, то хоча б на тривале перемир’я. Хай слабкої, непевної, тієї, що contra spem spero. Але все ж…
На чому ця надія ґрунтувалася? Як це не дивно звучить – на марнославстві Дональда Трампа, який на той момент ще був президентом-електом. На його прагненні світової слави миротворця, Нобелівської премії миру.
Упродовж 2024 року, тобто в найгарячіший період президентської кампанії у Сполучених Штатах, світовій публіці неодноразово репрезентували найрізноманітніші «плани Трампа» щодо припинення російсько-української війни. Насправді до Трампа вони мали дуже опосередкований стосунок. Реально ж їхніми авторами були чинні чи колишні члени його команди, які були переконані, що їм вдалося вхопити хід Трампових думок, як Бога за бороду, і сформувати з них відносно струнку дорожню карту припинення найбільшої з часу завершення Другої світової війни масакру в Європі.
Попри відмінності в деталях, усі ці плани мали фактично спільний ультимативний стрижень. Його з певними узагальненнями можна сформулювати трьома пунктами:
1. Росія й Україна повинні негайно укласти мирну угоду.
2. Якщо Україна відмовлятиметься, то всю військову допомогу їй, включно з розвідданими, буде заблоковано.
3. Якщо Росія відмовлятиметься, то до неї будуть вжиті значно жорсткіші санкції, а Україні буде передана така потужна зброя, яка вщент знищить російську армію.
З одного боку все нібито виглядає логічно, сформульовані пукти цілком скидаються на ті батіг і пряник, які здатні вплинути на ворогуючі сторони, змушуючи їх закопати томагавк війни. Інша справа, що ми лише от-от чули від Трампа цілком інші речі, спостерігали за цілком протилежними його діями. Ще будучи кандидатом у президенти, він рішуче виступав проти будь-якої допомоги Україні, докладав максимуму зусиль, щоб заблокувати ті пакети, які через Конгрес проштовхував його попередник Джо Байден. Згадати хоча б трагічну епопею з 95 мільярдами для України, Ізраїлю і Тайваню, які маринувалися в Палаті представників понад пів року. Це зволікання стало, зокрема, одним із чинників втрати Україною міста-фортеці Авдіївки.
Не надихало нас також те, що в цьому «плані Трампа» не надто враховувалися інтереси жертви агресії, тобто України, і її права деокупувати свою територію, незаконно захоплену агресором, тобто Росією. Але, як то кажуть, маємо вже те, що маємо. Хай вже так, аби лишень припинити вбивства й руйнування, а згодом помислимо й над тим, як відновити справедливість і законність.
Що ще знічувало у всій цій Трамповій миротворчій місії? Передовсім те, що сам «автор» так ніколи й не визнав свого авторства. Усе, що він стверджував у цьому контексті, зводилося до однієї фрази: «Війну між Росією й Україною я завершу впродовж 24 годин». Так, це можна було б сприйняти як таку собі фігуру мовлення, у чому сам Дональд Фредович згодом і зізнався. Утім навіть фігуральне висловлювання дозволяло зрозуміти, що він сприймає як напрочуд простеньке завдання зупинити російського диктатора Владіміра Путіна, який, мов акула, відчув солодкий смак крові.
Ну нічого страшного, оптимістично міркували ми, взявшись за справу, Трамп усвідомить, що місія не така вже й проста, і скоригує свій настрій на тривалу й тяжку працю. Головне – він рішучий політик, як продемонстрували перші ж його години по інавгурації. Щоправда, свою рішучість він чомусь почав спрямовувати зовсім не в той бік: проти союзників (Канади, Данії, Євроунії загалом), проти громадських організацій, проти програм підтримки демократії в усьому світі, проти вільної преси.
Далі більше: Трамп несподівано накинувся з критикою на Володимира Зеленського, назвав його автократом, ледь не диктатором. А от про Путіна висловлювався тільки компліментарно. Зразу ж пригадалася його перша президентська каденція, перший американсько-російський саміт за його участю в Гельсінкі, де глава Білого дому називав російського колегу «добрим другом», навіть заявив, що вірить йому більше, ніж власній розвідці.
«Невже історія повториться й тепер?» – зі жахом подумали ми. І, на жаль, не помилилися. Це стало зрозумілим 28 лютого 2025 року, під час тієї фатальної зустрічі в Овальному кабінеті. Дональд Трамп (на пару зі своїм віце Джей Ді Венсом) напрочуд яскраво продемонстрував навіть не те що брак емпатії до України, поваги до її президента, а якусь незбагненну роздратованість і першою, і другим. Багато хто тоді розпачливо подумав: «Нам капець!». І на це були підстави: США заблокували збройні поставки до України, передачу їй розвідувальної інформації, Пентагон згорнув програми співпраці зі ЗСУ.
Проте згодом з’ясувалося, що не все аж так печально, просто ми увійшли в період «Трампових гойдалок». Доречно теж назвати це «американськими гірками».
Хто жив у радянські часи, то, напевно, пам’ятає, що в крамницях, їдальнях та інших громадських закладах часто можна було зустріти табличку з цитатою Мігеля де Сервантеса: «Ніщо не коштує нам так дешево і не цінується так дорого, як ввічливість». Цю просту істину досить швидко усвідомив і український президент: просто треба бути максимально ввічливим із Трампом. Ок, ввічливим – замало, слід бути запопадливим: дякувати йому щохвилини, воздавати йому хвалу, казати, який він геніальний і незамінний.
Щойно українському керівництву вдалося вивчити цей урок, як справа пішла. Уже 10 березня на зустрічі української й американської делегацій в аравійській Джидді вдалося подолати кризу у двосторонніх взаєминах. Україна погодилася з американською пропозицією заморозити війну на лінії бойового зіткнення (ЛБЗ), тобто на сісфаєр (ceasefire). І зразу ж військову допомогу (ще байденівську) й обмін розвідданими було відновлено.
Таким чином м’яч війни було перекинуто на російський бік поля. Хай тепер Москва продемонструє своє прагнення до миру. Зрозуміло, що для Кремля це стало проблемою, оскільки його завсідники жодного миру не бажали, їм була потрібна лише капітуляція України. З вуст Путіна і його клевретів полетіли оті набридлі мантри про міфічні «першопричини» війни, з натяками, що вони в Україні. Хоча будь-якій тверезомислячій людині було зрозуміло, що першопричини – це кровожерливий диктатор Путін та імперські амбіції росіян.
Особливим днем українсько-американського взаємного прощення і зближення стало 26 квітня, коли глави держав з’їхалися до Ватикану на поховання Папи Римського Франциска. Дуже символічно, що Трамп і Зеленський зустрілися й провели перемовини саме в Базиліці Святого Петра. Розмова тривала недовго, лише 15 хвилин, але глава Білого дому визнав, що вона була «хорошою і продуктивною». І це – головне.
Отже, конфлікт остаточно залагоджений? Як згодом з’ясувалося, з Трампом не буває нічого остаточного. Гойдалки тривали до кінця року, але, вангую, триватимуть і надалі.
Американський президент час від часу з грізним виглядом виставляв ультиматум Владіміру Путіну. Інколи з чітким дедлайном, інколи з розмитим. Але жодного разу невиконання Москвою ультиматуму не призводило до якихось серйозних наслідків. Для справедливості слід визнати, що й ультиматуми, виставлені Україні, теж вдавалося обходити малою кров’ю.
Які ще епохальні події в рамках Трампового миротворення варто відзначити, окрім уже згаданого скандалу в Овальному кабінеті й зустрічі в Базиліці Святого Петра. Безумовно, американсько-російський саміт на Алясці, в Анкориджі. Подія ця стала напрочуд ганебною для американського президента зокрема і для США загалом. Воєнний злочинець Путін гонорово прибув до західної країни, флагмана демократичного світу. Його приймали з почестями, з червоною доріжкою, оплесками, військовим караулом. Після цього про якусь міжнародну ізоляцію російського диктатора говорити безглуздо.
Найсмішніше (чи найтрагічніше – це вже як трактувати), що весь цей саміт був організований помилково: через те, що спецпосланець американського президента Стів Віткофф під час візиту до Москви чи то щось не зрозумів, чи то йому хибно переклали слова Путіна. Словом, йому здалося, буцімто досі непоступливий Путін пом’якшує свою позицію в питанні примирення з Україною. Насправді ж жодних поступок з російського боку не планувалося. Але це з’ясувалося вже під час самої зустрічі на Алясці.
Однак це було б ще пів біди. Головна ж біда полягає в тому, що під час зустрічі в Анкориджі Путін зумів переконати Трампа відмовитися від ідеї сісфаєру й зосередитися на роботі над загальною мирною угодою. Як вдалося старому чекісту переконати старого гендляра, який так нахвалявся своїм умінням укладати контракти (навіть книжку про це написав), відмовитися від своєї ледь не ідеї-фікс, яку він повторював за кожної слушної нагоди, – нікому не відомо.
Фактично з моменту «ганьби на Алясці» Трамп почав відстоювати ідею Путіна про всезагальний мирний план. А він передбачає масу передумов, одна з головних – здача Донбасу без бою. І вже не лише Кремль, а й Білий дім почав спершу опосередковано, натяками, а згодом цілком відверто, з погрозами вимагати від України поступитися своїми територіями.
Восени, як чорт з табакерки, почали з’являтися на світ мирні плани. Спершу той з 28 пунктів, який невідомо хто створив. Нібито Кремль, але він авторства не визнав. Проте його визнав Білий дім. Трамп навіть вимагав від Зеленського акцептувати план негайно. Спершу до Дня подяки, потім до Різдва. Потім махнув рукою й заявив, що жодних дедлайнів нема.
Україні ж на перемовинах з американцями у Флориді вдалося скоротити план до 20 пунктів, вилучивши з нього все принципово неприйнятне. Утім Трамп і далі наполягає на тому, щоб Київ вивів свої війська з тієї частини Донецької області, яку ЗСУ ще контролюють.
Зрозуміло, що Київ піти на такий крок не може в принципі. Наше видання у статтях, присвячених російським претензіям на Слов’янсько-Краматорську агломерацію, неодноразово й детально пояснювало, чому здавати її ворогу небезпечно і в принципі неможливо. Але головне, що навіть якби Київ пішов на такий болісний крок, то це аж ніяк не привело б до завершення війни. Бо Путіну потрібен контроль над цілою Україною. Ба більше, він плекає надії повернути під контроль Кремля ту частини Європи, яку до падіння Берлінського муру контролював Радянський Союз. Причому це йому потрібно для того, щоб тримати в страху цілий Західний світ.
Саме так російський диктатор бачить своє тріумфальне повернення у вищу лігу світової політики. І на перешкоді його планам наразі стоїть лише Україна, яка вперто чинить спротив.
Тим часом Путіна нівроку надихає трансатлантична роздільність Заходу, яку він вправно використовує у своїй реваншистській грі. Що буде, якщо Росія таки зважиться атакувати країни НАТО в Європі – передовсім Балтію? Заступляться за них Сполучені Штати? Нині ніхто не дасть однозначної відповіді.
Зрештою, як і на ще одне злободенне питання глобальної політики: Трамп просто не розуміє путінських реваншистських устремлінь чи таки розуміє і підігрує їм у надії на свій ласий шматок? Відповідь на це запитання ми сподівалися дізнатися на останній у цьому році зустрічі Трампа й Зеленського у Мар-а-Лаґо. На жаль, не дізналися. Інформація з українсько-американського саміту ще більше нас заплутала. Але принаймні зустріч не завершилася скандалом, як у лютому цього року. І це вже можна назвати позитивним сигналом. Contra spem spero. А що ще залишається?