Берлінські зустрічі Зеленського

Що ми знаємо про дводенні українсько-американські перемовини в Берліні з апроксимованим залученням Європи? Якщо судити з офіційних заяв, то все майже чудово: «у перемовинах досягнуто суттєвого поступу», «відбулося зближення сторін», «вдалося вирішити важливі питання».

А що відбувається насправді? Насправді головна перешкода, яка стоїть на шляху досягнення якщо не миру, то бодай примирення, – територіальне питання – залишається без вирішення. Навіть часткового.

Що я маю на увазі під «частковим вирішенням» – передовсім те, що українська сторона мала б переконати Сполучені Штати (читай Дональда Трампа) повернутися до тези про замороження конфлікту на лінії бойового зіткнення (ЛБЗ) без попередніх умов. Цілковите вирішення цього питання можливе тоді, коли Вашингтон, повернувшись до своєї ж тези про замороження по ЛБЗ без попередніх умов, так серйозно натисне на Росію, щоб і та врешті-решт погодилася.

Бо позиція, яку нині демонструє Білий дім, значно ближча до Росії, ніж до України. «Є складні питання, що особливо стосуються територій. Чесно кажучи, у нас все ще є різні позиції (зі США, – ред.)», – щиро зізнався Володимир Зеленський після розмови з американськими посланцями Стівом Віткоффом та Джаредом Кушнером у Берліні.

Тобто російську вимогу, щоб Збройні Сили України вийшли з тієї території Донбасу, яку вони ще контролюють, підтримують й американські перемовники, а отже, і сам Трамп. Так, американці підсолоджують гірку піґулку територіальної втрати для України тим, що Росія, своєю чергою, нібито виведе окупаційні війська з тих українських областей, які вона ще не встигла занести до своєї так званої конституції – з Харківської, Сумської і Дніпропетровської. А ще поділиться з Україною електроенергією зі загарбаної ЗАЕС. Причому абсолютно не факт, що сама Росія погодиться на всі ці «поступки».

Утім, як би не звучало саме формулювання умови про здачу Україною території Донбасу, воно абсолютно неприйнятне для українського керівництва, політикуму і суспільства. Чому? Коли на це питання відповідають військові аналітики, вони передовсім наголошують на стратегічному значенні Слов’янсько-Краматорської агломерації. Пояснюють, що це найбільш укріплена ділянка фронту з містами-фортецями, сотнями кілометрів траншей і мінних полів. Захопити таку цитадель російські війська не змогли б ще довго, а то й взагалі ніколи. Здача ж тієї території стрімко погіршує стратегічні позиції Української Армії Оборони, створює загрозу для сусідніх областей, дає можливість ворогу сформувати потужний плацдарм для подальшого наступу.

Однак не тільки це (навіть не в першу чергу це) змушує наше керівництво відповідати рішучою відмовою на пропозиції територіальних поступок. Значно важливішими в цьому аспекті є політико-правові моменти. Так, нашій армії, на жаль, довелося під переважаючим тиском агресора здати не одне місто. Але одна справа – вчинити це в ході запеклих боїв, зовсім інша – без спротиву. Це фактично капітуляція, визнання, що ми не в стані дати відсіч, що ворог перемагає, а ми рятуємося втечею.

Окрім того, здача без бою Слов’янсько-Краматорської агломерації стала б прецедентом. Адже до так званої конституції РФ, окрім Донбасу, вписано ще дві українські області – Запорізьку і Херсонську. Якщо Росії вдасться «експеримент» з ультимативним захопленням Донбасу, чому б вона мала зупинятися й не екстраполювати цю практику на Запоріжжя і Херсон? Не бачу для цього перешкод.

І нарешті: де гарантія, що російські окупанти зупиняться на адміністративній межі Донецької області? Там що хтось насипав солі від нечисті, якийсь новітній Хома Брут накреслив чудодійною крейдою чарівне коло, неземні сили встановили непробивний купол, як у книгах Стівена Кінґа? На жаль, ні. А Кремль завбачливо, окрім територіальних, висунув низку інших претензій до України в дусі міфічних «денаціоналізації і демілітаризації». Так що в будь-який момент російська сторона може заявити, що Україна чогось там не виконала, тож «СВО» відновлюється, але вже з нових, значно вигідніших позицій, тобто зі задарма отриманої Слов’янсько-Краматорської агломерації.

Чи в такому випадку допоможуть нам відбити нову російську атаку гарантії безпеки, які США нададуть Україні? Зовсім не факт, досвід попередніх «гарантій», «меморандумів» і «запевнень» радше свідчить про протилежне. Чи можна стверджувати, що тепер буде «щось цілком інше»? Спробуймо розібратися.

Отже, зі слів Володимира Зеленського ми знаємо про досягнуті домовленості зі США та Європою щодо гарантій безпеки у дусі 5-ї статті статуту НАТО про колективну оборону. «Ми розраховуємо на п'ять документів, частина з них про гарантії безпеки. Тих, хто юридично зобов'язує, тобто – голосування і затвердження Конгресом США. Там, де існує п'ята стаття, як у НАТО… Про це є домовленості», – сказав український президент після зустрічі зі Стівом Віткоффом та Джаредом Кушнером.

Якщо ці гарантії будуть затверджені Конгресом США, тобто перетворяться на юридично зобов’язувальний документ, то це дійсно стане «чимось цілком іншим». Але невідомо, наскільки «іншим». Питання питань: чи розпочне Америка військові дії проти Росії, якщо та нападе на Україну вже після укладання угоди про мир чи перемир’я? Наразі незрозуміло.

Єдиний, хто нібито ствердно відповів на це запитання, був Дональд… Туск, не Трамп, як би нам цього хотілося. Польський прем’єр-міністр чомусь взяв на себе повноваження запевнити Україну, що коли на неї нападе російський агресор, то Сполучені Штати дадуть йому військову відповідь. З чого він це взяв? «Вперше я почув це з вуст американських переговірників, і пан Стів Віткофф тут був однозначним, що Америка буде залучена до гарантій безпеки для України таким чином, щоб у росіян не було жодних сумнівів, що (у разі порушення умов припинення вогню, – ред.) відповідь США буде військовою», – запевнив Туск. Тобто він «почув», але не від американського президента, не від держсекретаря, не від глави Пентагону, а від Віткоффа, статус якого вкрай невизначений, компетенції – незрозумілі, ступінь відповідальності – мінімальний.

Тобто нам, українцям, залишається хіба що сподіватися на краще, тобто на те, що США таки дадуть гідну відсіч агресору. А що, як ні. Ну, значить така доля. Але Донбас треба вже віддати росіянам, бо інакше не буде жодних гарантій.

З іншого боку свої гарантії безпеки запропонувала Європа. Вони складаються зі шести пунктів:

1. Постійна військова підтримка України та збереження чисельності ЗСУ до 800 тисяч осіб у мирний час.

2. Формування багатонаціональних сил під керівництвом Європи в рамках «коаліції охочих» за підтримки США, які можуть діяти на території України.

3. Механізм контролю за припиненням вогню, який під керівництвом США за участю міжнародних представників дозволить займатися моніторингом ситуації – для раннього попередження атак, фіксації порушень і реагування на них.

4. Інвестиції у відновлення України, фінансування реконструкції, а також торговельні угоди та компенсація збитків з боку Росії. Російські активи в Європейській Унії залишаються замороженими.

5. Зобов'язання реагувати військовими, розвідувальними, економічними та дипломатичними засобами у разі загострення й нападу на Україну.

6. Підтримка вступу України до Євроунії.

Виглядає ніби непогано, принаймні на перший погляд. Проте, якщо пригледітися ретельніше, то можна зауважити занадто багато модальності і неконкретності. І зовсім не факт, що Європа здатна забезпечити ці гарантії сама без участі США. Та й взагалі шкіра варта вичинки лише за однієї умови: якщо Європейській Унії вдасться залагодити справу з «репараційним кредитом» для України на основі заморожених активів Росії в Євроунії. Бо якщо ні, то в Києва вже навесні не залишиться грошей ні на війну, ні на нормальне функціонування держави, ні на мінімальну підтримку суспільства. У цій справі відбувся певний поступ, проте остаточне рішення може бути ухвалене щойно 18 грудня на саміті ЄУ. А може і не бути…

Ось такі радше песимістичні рефлексії на свіжі українсько-американські перемовини. Єдиний, хто випромінює оптимізм, коментуючи їх, – це Дональд Трамп. «Сьогодні ми ближчі, ніж будь-коли, до угоди про припинення війни», – запевнив він після сеансу телефонного зв'язку з європейськими лідерами, які йому розповіли про берлінські зустрічі.