Російсько-американський пресинг України

Історія має властивість повторюватися. Зараз багато українців шоковані поведінкою адміністрації Дональда Трампа, яка чинить неформальний тиск на офіційний Київ з вимогою погодитися віддати Росії Донбас. А також пристати на деякі інші московські пропозиції, які обмежують український суверенітет. Утім, Україна вже проходила етап російсько-американського пресингу. Тоді дві держави активно координували свої зусилля, щоб позбавити нас ядерної зброї.

Є щось неприродне і нелогічне у нав’язливому прагненні частини американських політичних еліт дружити з Кремлем. Коли Радянський Союз перебував на межі розвалу, у Вашингтоні не святкували близької перемоги над стратегічним ворогом. У Білому домі панувало занепокоєння долею російсько-радянської імперії. Основною турботою адміністрації Джорджа Буша-старшого стало збереження існування модернізованої версії СРСР із центром у Москві. Тодішня політика Білого дому зводилася до ігнорування незалежницьких устремлінь республік радянської імперії. Адміністрація Буша-старшого висловлювала застереження щодо «вбивчого націоналізму». І чітко давала зрозуміти, що не схвалює прагнення українців проголосити незалежність.

Після того як врятувати радянську імперію не вдалося, американська політика не зазнала суттєвих змін. Вона залишалася москвоцентричною. На початку 1990-х років США продовжували розглядати Україну крізь призму відносин з Росією. Мало того, Москва і Вашингтон об’єднали свої зусилля для спільного тиску на Київ у питанні ядерного роззброєння.

Позбавлення України ядерного статусу завжди було пріоритетним зовнішньополітичним завданням Кремля. 30 листопада 1991 року, за день до всеукраїнського референдуму, російський президент Борис Єльцин і американський президент Джордж Буш-старший у телефонній розмові обговорили важливість швидкої денуклеаризації України. Єльцин дав зрозуміти, що вважає це питання одним із пріоритетних. Він також висловив думку, що без згоди Києва віддати свою ядерну зброю США не варто визнавати українську незалежність. При цьому російський президент делікатно попросив Америку проявити наполегливість і натиснути на Україну, бо Росія за тодішніх умов не могла висувати подібні претензії до Києва.

У Вашингтоні дослухалися до порад з Кремля. У грудні 1991 року президент Джордж Буш-старший та державний секретар США Джеймс Бейкер зробили кілька заяв, наголосивши на тому, що «нам більше не потрібні ядерні держави». Звісно, під цими державами малася на увазі не Росія, а Україна та інші колишні радянські республіки. Також вони дали зрозуміти, що очікують від тих, хто прагне повної незалежності, приєднання до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї.

У наступні роки Росія і США об'єднали свої зусилля для того, щоб змусити Україну відмовитися від ядерної зброї і її носіїв. Російський президент Борис Єльцин під час спілкування з американцями не один раз наголошував на важливості роззброєння нашої держави. А Вашингтон не надто цурався використовувати дипломатичний тиск та завуальовані форми впливу, щоб досягти мети. Якби Україна не погодилася позбутися ядерного потенціалу, їй могла загрожувати міжнародна ізоляція, проблеми у співпраці з глобальними фінансовими установами. І навіть економічні санкції.

Американський президент Білл Клінтон, як і Дональд Трамп, теж ставив дедлайни для України. У Білому домі дуже хотіли, щоб остаточна принципова згода Києва позбутися ядерної зброї була підписана під час державного візиту лідера США до Москви 12–15 січня 1994 року. Тому форсували процес, наполягаючи, що в інтересах України негайно і без застережень продовжити ратифікацію Договору про нерозповсюдження ядерної зброї та дотримуватися взятих на себе зобов’язань. Цікаво, що, як і тепер, питання гарантій безпеки для Києва не дуже турбувало американську адміністрацію. Під час зустрічі з українським президентом Леонідом Кравчуком в аеропорту Бориспіль на шляху до Москви 12 січня Клінтон дав зрозуміти: якщо Україна відмовиться роззброїтись, її чекатимуть серйозні наслідки. Через два дні Кравчук поставив підпис під Тристоронньою угодою, яка стала ключовим кроком до позбавлення України ядерного статусу.

Якби не спільний і скоординований тиск Москви і Вашингтону тоді, можливо, нам вдалося б зберегти принаймні тактичні боєзаряди чи стратегічну авіацію й ракети. Хоча Росія ніколи не приховувала свого різко негативного ставлення щодо наявності в України зброї масового знищення, у 90-ті роки вона була явно не в найкращій формі, щоб самотужки вирішити таке важливе питання. Однак треба віддати належне Кремлю: він зумів знайти потужного союзника. Протистояти одночасному тиску Америки і Росії молода українська держава була не в змозі. І таки підписала папірець, відомий як Будапештський меморандум.

Зараз історія знову повторюється. Хоча реалії зовсім інші. Те, що Путін не зміг отримати військовим шляхом, він хоче отримати шляхом дипломатії. Кремль докладає значних зусиль, щоб використати прагнення Трампа до миру і його зовнішньополітичну короткозорість та самовпевненість для реалізації власних імперських задумів. Схоже, йому це певною мірою вдається. У медіа з'являється дедалі більше свідчень того, що адміністрація Трампа тисне на Україну й вимагає погодитись на територіальні поступки: віддати весь Донбас Росії. Встановлює дедлайни, шантажує згортанням військової допомоги. Крім того, є сигнали про бажання США налагодити тісну економічну співпрацю з країною-агресором та заробляти гроші на російській сировині. Водночас, як і в першій половині 90-х років, Вашингтон не проявляє великого ентузіазму щодо надання Україні гарантій безпеки. Для Трампа було б ідеально змусити нас підписати нову версію Будапештського меморандуму, який ні до чого не зобов’язує.

Американська влада керується абсолютно хибною логікою, вибудовуючи свої відносини з Кремлем. Наприкінці минулого століття це були мрії про демократичну Росію як надійного стратегічного партнера, який єдиний на пострадянському просторі зможе відповідально розпорядитися ядерною зброєю. Зараз Трамп і його переговорники фантазують про успішний бізнес з Москвою. І думають, що зможуть відірвати її від Китаю. Звісно, про моральні аспекти, російську агресію чи норми міжнародного права ніхто не згадує.

Другий тактичний союз РФ і США з метою тиску на Україну не може бути випадковістю. Він є наслідком глобальної короткозорості і синдрому зачарування Росією, який, на жаль, поширений серед західних політиків. Поки що Київ намагається не піддаватися на спільний російсько-американський пресинг. Але чи витримає українська влада цей тиск – наразі незрозуміло.