Російські військові та представники «ДНР» насильно евакуйовують тисячі українців, зокрема, мешканців Маріуполя, до Росії. Перш ніж відвезти людей в віддалені міста Росії, їх змушують пройти так звані фільтраційні табори – спеціально облаштовані місця у «ДНР», де українців роздягають, допитують, перевіряють документи та телефони.
Російські військові використовували такі ж фільтраційні табори під час війни в Чечні в 1990-х роках, де людей силоміць утримували, катували та іноді вбивали.
CNN опублікувало розповіді трьох маріупольців, які пройшли російські фільтраційні табори, і двоє з них навіть змогли повернутись в Україну.
Андрій, 45 років
Після тижнів важких обстрілів підвал, де Андрій ховався разом з сусідами, почав руйнуватися. Вони мусили піти, поки не обвалилась стеля.
45-річний фітнес-тренер Андрій кілька разів намагався втекти з лівого берега річки Кальміус в Маріуполі і приєднатися до евакуаційних колон, які виїжджали з міста з іншої сторони. Але це було нереально: ні на машині, ні пішки. Вулиці були вкриті уламками та тілами. Дістатися до центрального моста було неможливо.
Іноді в Андрія з'являвся мобільний зв’язок, він дзвонив і писав SMS своїй дружині Ірині, 50-річній вчительці англійської мови, яка живе в передмісті Києва. Він відчайдушно прагнув знайти безпечний вихід з Маріуполя, щоб возз'єднатись зі своєю дружиною, з якою вони уже 15 років були разом. І здавалося, що виходу немає.
«Здавалося, варіантів немає. На той момент ми вже зрозуміли, ми станемо або "ДНР", або РФ. Було відчуття, що лівий берег міста просто покинули», – каже Андрій.
Дружина Андрія Ірина показала їхні з чоловіком переписки в WhatsApp та Telegram, в яких видно, як вона відчайдушно намагався допомогти йому. У відповідях Андрій писав, що не може знайти евакуаційні колони, про які вона йому розповідала, але що він продовжить спроби вирватись із міста.
Намагаючись ще чимось допомогти, Ірина зв'язалася зі своєю мамою в Росії, з якою перестала спілкуватися через розбіжності у поглядах на війну. Вона спитала у мами, чи міг би Андрій лишитися в неї, якщо у нього не буде інших варіантів втечі. Її мати відповіла так.
«Він не хотів їхати в Росію, він хотів додому, він дуже хотів додому. Але в такій ситуації потрібно було вирішувати. Або їхати туди [в РФ] і залишитися живим, або залишитися в Маріуполі і померти від кулі або під завалами», – розповідає Ірина.
17 березня сусід сказав Андрію, що російські військові заходять в будинки людей і силою евакуйовують жителів. Наступного дня Андрій разом з сусідами вишли зі свого притулку й побігли на блокпост біля моря. Там солдати «ДНР» наказали чоловікам роздягнутися до пояса і шукали на них татуювання, потім перевірили їхні паспорти, а потім відвезли їх на автомобілях до села Безіменне, за 26 км на схід.
Андрія завезли до школи де, за його словами, перевірили паспорт і мобільний телефон; ходили чутки про наметове містечко неподалік, але його туди чомусь не взяли. У школі його запитали, чи планує він залишитися в «ДНР», чи поїхати в інше місце.
«У мене було лише кілька знайомих, які хотіли поїхати в Росію. Але в основному всі хотіли повернутись в Україну», – каже він. Втім в Україну повернутись не дозволили нікому.
21 березня, розповідає Андрій, його відвезли в Докучаєвськ, що за 100 км від Маріуполя на північ у Донецькій області. Там його відвезли у «фільтраційний центр», де допитували українців. У нього взяли відбитки пальців, сфотографували, обшукали його телефон і скопіювали його контакти.
На супутникових знімках Maxar видно білі автобуси, припарковані біля Центру культури і дозвілля в Докучаєвську, де, за словами Андрія, його зареєстрували.
Два дні по тому, розповідає Андрій, його відвезли на південь до Новоазовська, а потім через кордон до Росії, де він пройшов митницю, у нього знову перевірили паспорт та видали йому міграційну картку. Вранці 24 березня його доставили автобусом до Таганрога, російського портового міста на Азовському морі, де створили центр для біженців при Олімпійській спортивній школі.
Звідти Андрій доїхав 10-годинним поїздом з Таганрога до Воронежа, де зараз проживає зі свекрухою. За його словами, на залізничному вокзалі в Таганрозі він бачив інших українців без грошей і документів, яких силою везли до Пензи, що за понад 960 км на північний схід, вглиб російської території.
Зараз Андрій намагається придумати, як повернутись з Воронежа в Україну через Білорусь.
«Дехто в Україні може думати, що ті, хто виїхав до Росії, є зрадниками, але більшість людей розуміє, що ми їхали туди, куди можна було. Дехто просто не розуміє, що у нас не було вибору... У нас була одна дорога – до Новоазовська», – розповідає він.
Анна, 24 роки
Анна вже два тижні жила у бункері, ховаючись у північному передмісті Маріуполя зі своєю родиною, коли всередину увірвалися російські солдати.
«Вони зайшли і сказали: "Це наказ: жінки і діти мають піти". Тим, хто просив залишитися, відмовили», – розповідає жінка.
Чоловіки були одягнені у військову форму та були зі зброєю, але, за її словами, неможливо було визначити, чи це були представники «ДНР» чи російські військові, оскільки вони не мали на собі розпізнавальних знаків та не представлялись.
Усіх жінок і дітей вигнали – загалом близько 90 людей, включаючи матір Анни, її брата-підлітка, бабусю, тітку та двох дітей її тітки. Коли Анна вийшла з бункера на вулицю, вона ледве впізнала місто. «Все повністю знищено», – згадує вона.
У великому військовому наметі до них приєдналися сотні інших маріупольців – загалом близько 900, де у них взяли відбитки пальців і сфотографували, обшукали телефони.
«Як тільки ви здаєте свій телефон, вони спочатку все перевіряють там. Потім вони фотографують вас з усіх ракурсів, для розпізнавання обличчя, я підозрюю. Далі ви даєте їм відбитки пальців і, як не дивно, відбитки долонь. Я не знаю навіщо», – розповідає Анна.
«Після цього вони вносять ваші дані в базу даних: вашу адресу, номер телефону та паспортні дані. На наступному етапі ви йдете на допит», – згадує жінка.
Людей розпитували про їхні політичні погляди, ставлення до «ДНР» та російської влади. За її словами, їх також запитували, чи мають вони родичів, які служать в батальйоні «Азов».
Через кілька годин, розповідає Анна, її відвезли на російський кордон, де видали міграційну картку та ваучер на 10 000 рублів (близько 100 доларів). Їх провезли через російську митницю, поставили печатки на документах, а потім, за словами Анни, її відвели для допиту до чоловіка, який, на її думку, є співробітником ФСБ.
«З нами поводилися як зі злочинцями, ніби ми є власністю Російської Федерації. Я не відчувала, що ми маємо право виїхати», – каже вона.
Поліцейські супроводила їхній автобус до Таганрога, де маріупольців висадили на залізничній станції. Тих, у кого не було ні сім’ї, ні друзів в Росії, ні грошей на транспорт, відправляли до Володимира, російського міста за 1000 км на схід. Анна розповіла, що туди забрали її тітку та дітей, які втекли з Маріуполя без жодних документів.
Анна, її мати, бабуся і брат поїхали до Ростова; їм дозволили це зробити, тому що у них там були друзі. З Ростова Анна поїхала поїздом до Москви, а потім до Санкт-Петербурга і врешті 22 березня перетнула кордон Росії з Північною Естонією.
За словами Анни, вона мала відчуття, що уся евакуація була «пасткою». І хоча вона боялася їхати до Росії, каже вона, страх залишитися на окупованій території України був сильнішим.
Дмитро, 21 рік
У лютому 2022 року Дмитро переїхав до Маріуполя, щоб вступити до університету. Менш ніж за місяць 21-річний студент магістратури опинився разом із тисячами інших людей у спортивному центрі, який перетворився на притулок.
14 березня, розповідає Дмитро, в центрі з'явилися бійці «ДНР».
«Вони сказали: "Всі на евакуацію", але не сказали, куди саме йти. Вони посміхалися, і ми повинні були посміхнутися у відповідь, щоб бути в безпеці, ніхто не хотів мати проблем», – згадує Дмитро.
Натовп людей пішки пішов до контрольно-пропускного пункту біля торгового центру Portcity, приблизно за 4 км, де вони помітили автобуси з буквою Z – символом жорстокої війни Росії. Дмитро каже, що вони ніколи раніше не бачили цього знаку.
На блокпосту чоловіків попросили роздягнутися, щоб перевірити чи є у них татуювання. Дмитро розповідає, що людям сказали, що їх можуть вивезти до Росії або ж, щоб вони самі шукали дорогу в Україну. Але потім їм сказали, що українці нічим їм не допоможуть.
«Вас ніхто не евакуюватиме. Українській владі на вас наплювати», – згадує Дмитро слова солдатів.
Дмитро розповів, що автобуси «Z» відвезли їх за 16 км на північний захід до Нікольського, міста у «ДНР», де їх завезли до «реєстраційного табору», створеного у школі.
«Була російська гуманітарна допомога, з плакатами — все, щоб зробити вигляд, ніби вони нам допомагають», — розповідає Дмитро. Там їх зареєстрували, перевірили паспорти та внесли в список «біженців».
Невдовзі їм сказали, що в місті немає місця для проживання, і їх посадили в 13 автобусів, які прямували до Росії. На прикордонному переході у Новоазовську українців знову допитали та перевірили їхні телефони.
«Ми дуже боялися за свої документи – думали, що їх можуть забрати. Але цього не сталося», – каже Дмитро.
Групі сказали, що їх відправлять до Ростова, але натомість їх відвезли в центр для біженців в Олімпійській спортивній школі у Таганрозі. Там, за словами Дмитра, йому дали російську SIM-карту, їжу та засоби для душу. Він не спав 48 годин і був виснажений.
Почувши інформацію про те, що є потяг, який відправляється в Ярославль, що неподалік Москви, Дмитро вирішив сісти в нього. Дмитро розповідає, що його та інших українців привезли на базу відпочинку в Сахарежі, що в Ярославській області, де оформляли сотні українців для отримання статусу біженця, реєстрували на біометричні дані, видавали російські банківські картки, пропонували роботу, а працівники ФСБ їх допитували.
«Це було дуже добре організовано. На мою думку, нас намагалися асимілювати», – впевнений він.
Перебуваючи у «реєстраційному центрі», українці говорили пошепки та планували, як їм вибратися. Естонія виявилася найкращим варіантом. Дмитро зареєстрував собі банківську картку, щоб російські родичі могли переслати йому рублі. Він придбав квитки на потяг до Москви, потім до Санкт-Петербурга і, нарешті, до Івангорода. На прикордонному переході Івангород–Нарва до Естонії, каже Дмитро, російський прикордонник запитав його, чому він їде без документів – він мав з собою ID-картку, але був без закордонного паспорта.
«Якщо нас везли в Новоазовськ з посмішками, то там уже було хамське ставлення. Це було видно. Жінка, яка взяла мої документи на реєстрацію, запитала мене: "Чого, чорт візьми, ви прийшли на кордон без закордонного паспорта?"».
Дмитро, який зараз перебуває в Естонії, відповів: «А навіщо ти мене силоміць забрала на цю землю з моєї України?».