Протягом останніх місяців було опубліковано низку політичних та експертних роздумів про російсько-українські перемовини в Білорусі й Туреччині в лютому-квітні 2022 року. Хоча вони містять нові деталі і цікаві перспективи, більшість з них або повністю ігнорують, або не беруть до уваги сумний послужний список Москви у виконанні безпекових угод з колишніми радянськими республіками. У нещодавніх дебатах про шанси на мирну альтернативну історію минулий досвід не береться до уваги, і неявно припускається, що Кремль буде дотримуватися кожної підписаної угоди. Таке припущення суперечить діям Росії в аналогічних ситуаціях.
Історія виконання Москвою ключових статей угод у сфері безпеки з колишніми радянськими республіками є катастрофічною. Сама Росія часто голосно критикує нібито неправильну поведінку своїх слабших партнерів по переговорах до, під час і після підписання документа. Речники Кремля послідовно вимагають повного виконання тих статей, у яких вони найбільше зацікавлені, і прийняття Москвою їхньої власної інтерпретації. Водночас Кремль гнучко підходить до власних матеріальних зобов'язань – тих, що випливають і з багатосторонніх, і з двосторонніх угод між Москвою й іншими пострадянськими державами. Політичне нехтування Кремля часто стосувалося саме тих російських зобов'язань, які мали вирішальне значення для того, щоб угоди мали хоч якийсь сенс.
Порушені обіцянки Росії
Випадки правового нігілізму Кремля і невиконання Росією підписаних угод відомі вже 35 років. Численні домовленості між Москвою і Києвом, які мали фундаментальне значення для міжнародних відносин на пострадянському просторі, були порушені.
Найбільш обтяженим наслідками було порушення Біловезької угоди між Росією, Білоруссю й Україною, укладеної в грудні 1991 року, яка розпустила Радянський Союз – подія, яку Путін у 2005 році назвав «найбільшою геополітичною катастрофою ХХ століття». У цьому історичному і повністю ратифікованому договорі три країни утворили Співдружність Незалежних Держав, погодилися й зобов'язалися поважати свої нові національні кордони, зокрема визнали, що Крим, Севастополь і Донбас належать Україні. Стаття 5 Біловезької угоди говорить про це: «Високі Договірні Сторони визнають і поважають взаємну територіальну цілісність і непорушність існуючих кордонів у межах Співдружності».
Майже рівно через три роки з'явився ще один історичний документ – сумнозвісний Будапештський меморандум про гарантії безпеки. У цьому додатку до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї (ДНЯЗ) 1968 року Москва, Вашингтон і Лондон на останньому й доленосному саміті НБСЄ (Нарада з безпеки і співпраці в Європі) в Угорщині в грудні 1994 року зобов'язалися поважати державні кордони України, її територіальну цілісність і політичний суверенітет в обмін на передачу Україною своїх ядерних боєголовок Росії. Протягом короткого часу після розпаду СРСР Київ володів третім за величиною арсеналом ядерної зброї у світі. У 1994 році він зобов'язався не лише демонтувати непотрібні стратегічні ракети, але й передати Росії будь-яку іншу зброю масового знищення та матеріали, які можуть бути використані для її створення. Те саме стосувалося успадкованих Україною засобів доставки, таких як бомбардувальники і ракети.
Три держави-депозитарії ДНЯЗ, включно з Росією, зазначають у перших двох статтях меморандуму 1994 року: «1. Сполучені Штати Америки, Російська Федерація і Сполучене Королівство Великої Британії та Північної Ірландії підтверджують своє зобов'язання перед Україною, відповідно до принципів Заключного акта НБСЄ, поважати незалежність і суверенітет та існуючі кордони України; 2. Сполучені Штати Америки, Російська Федерація та Сполучене Королівство Великої Британії та Північної Ірландії підтверджують своє зобов'язання утримуватися від загрози силою чи її застосування проти територіальної цілісності або політичної незалежності України і що жодне з їхніх озброєнь ніколи не буде використано проти України, окрім як для самооборони або в інший спосіб відповідно до Статуту Організації Об'єднаних Націй».
Ці зобов'язання порушуються Москвою з 2014 року у все більш кричущий спосіб. Росія не лише створила народні республіки в Україні, але й офіційно анексувала українські землі в березні 2014 року та у вересні 2022 року, причому в останньому випадку території і навіть цілі міста, які вона не контролює.
Більшість домовленостей, укладених у зв'язку з російсько-українською війною, також були порушені Москвою. Найбільш сумнозвісними з них є Мінські угоди, які Київ підписав під загрозою застосування зброї у 2014 і 2015 роках. У Мінському протоколі від вересня 2014 року (Мінськ I) посол Росії в Україні зобов'язався «вивести незаконні збройні формування і військову техніку, а також бойовиків і найманців з території України». У Мінському комплексі заходів у лютому 2015 року (Мінськ II) Москва знову погодилася «вивести всі іноземні збройні сили, військову техніку, а також найманців з території України під наглядом ОБСЄ, [а також] роззброїти всі незаконні угруповання». Однак Кремль ніколи не давав жодних ознак того, що він починає виконувати ці та інші обіцянки, і, ймовірно, ніколи не мав наміру цього робити.
Випадки Молдови та Грузії
Однак серед зірваних Росією угод найбільш важливими для оцінки шансів на досягнення гіпотетичної домовленості в Стамбулі у 2022 році є ті, які не стосуються України і були підписані, коли Путін не був президентом. На перший погляд це може здатися непов’язаними речами, але насправді нехтування угод Росією свідчить про її ширшу патологію в підході до так званого «ближнього зарубіжжя» (пострадянського простору). Порушення договорів, не пов'язаних з Україною, ілюструють існування моделі дій, які стосуються не лише України і не формуються винятково Путіним.
У жовтні 1994 року Москва підписала угоду між Російською Федерацією і Республікою Молдова про правовий статус, порядок і терміни виведення російських військових підрозділів, які тимчасово перебувають на території Молдови. У ключовій статті 2 Кремль оголосив: «Російська сторона, відповідно до своїх технічних можливостей і часу, необхідного для організації нового місця дислокації, виведе ці військові сили протягом трьох років з дня набуття чинності цією угодою. Практичні кроки з виведення військових підрозділів Російської Федерації з території Республіки Молдова протягом цього терміну будуть синхронізовані з політичним врегулюванням придністровського конфлікту і визначенням особливого статусу придністровського регіону в Республіці Молдова».
Того ж року Молдова прийняла нову пострадянську конституцію, в якій визначила себе як нейтральну державу. Стаття 11 Конституції Молдови 1994 року, яка досі є чинною, говорить: «Республіка Молдова проголошує свій постійний нейтралітет. [...] Республіка Молдова не дозволить розміщення на своїй території будь-яких іноземних військових формувань».
Тим не менш, залишки 14-ї армії, яку називають Оперативною групою російських військ, залишаються на території Республіки Молдова проти волі Кишинева і всупереч російсько-молдовському договору 1994 року. Територіальний конфлікт у Придністров'ї також не був вирішений протягом трьох років, про які йдеться в договорі між Москвою і Кишиневом 1994 року. Конституційне виключення Молдови з членства в НАТО і допуск іноземних військ на її територію – також головні теми в нинішніх дебатах про можливий російсько-український компроміс – були проігноровані Москвою в той час. Російські війська залишаються на території Молдови 30 років потому, порушуючи конституцію країни, так само як і самопроголошена Придністровська Республіка Молдова як псевдодержава і сателіт Росії.
Ставлення Росії до Грузії та угоди про припинення вогню, укладеної між Москвою і Тбілісі в серпні 2008 року, вписується в подібний наратив. Угоду підписали тодішні президенти обох країн, Дмітрій Мєдвєдєв і Міхеіл Саакашвілі. Вона отримала назву «План Саркозі» на честь французького президента Ніколя Саркозі. Франція в той час головувала в Європейському Союзі, який виступив посередником в укладенні угоди. Угода поклала край п'ятиденній російсько-грузинській війні 2008 року. Стаття 5 передбачала повернення російських військ, які кількома днями раніше увійшли в Абхазію і Цхінвальський регіон, на вихідні позиції в Росії: «Збройні сили Російської Федерації будуть відведені на лінію, що існувала до початку воєнних дій».
Незважаючи на це, Москва залишила значну кількість своїх військ на грузинській території, що є явним порушенням серпневої угоди. Що ще гірше, наприкінці серпня 2008 року вона визнала Абхазію і Південну Осетію незалежними державами. Початкова згода Москви і підписання незабаром знехтуваного плану Саркозі було, як виявилося, не лише обманом Грузії. Вона також мала на меті ввести в оману Європейську Унію, з якою Москва хотіла підтримувати добрі відносини в цей період.
Висновки
Можливо, усупереч висновкам більшості серйозних аналітиків, існував невеликий шанс, що Київ міг підписати документ з Москвою в Стамбулі навесні 2022 року. Ми ніколи не дізнаємося цього напевно. Що ми точно знаємо, так це те, як і чому пострадянська Росія веде мирні переговори. Для Кремля укладання угод є одним з декількох інструментів гібридної війни проти пострадянських держав, які не акцептують російську гегемонію.
Очевидно, ми побачили поведінку Росії на переговорах у Стамбулі, яка узгоджується зі знайомим з минулого шаблоном: після вторгнення в пострадянську державу Москва під дулом пістолета проштовхує викривлену угоду. Як показують дві Мінські угоди, Стамбульська угода сама по собі вже була б трансмогрифікацією міжнародного права. На другому етапі Москва не виконала б деяких ключових пунктів навіть того викривленого документа. Під якимось претекстом Москва відкликала б свій підпис під угодою, все одно наполягаючи на виконанні тих пунктів, які вона вважала б корисними для себе.
Підписання Москвою документа в Стамбулі у 2022 році – якщо допустити можливість такого сценарію – могло б призвести до тимчасового послаблення напруженості. Однак, судячи з попередніх кроків Росії, формальна угода, як і у випадку з Мінськими угодами, призвела б до чергового підриву міжнародного права. Передусім, Стамбульська угода, швидше за все, не була б дотримана Москвою. Вона також не запобігла б подальшому втручанню Росії у внутрішні справи колишніх радянських республік і не призвела б до зменшення російської військової агресії й територіальних апетитів. Навпаки, кожне наступне російське вторгнення зазвичай було гіршим за попереднє.
Переклад з польської
Текст опубліковано в межах проєкту співпраці між ZAXID.NET і польським часописом Nowa Europa Wschodnia.
Оригінальна назва статті: Rosja nie wywiązuje się z umó