Інтернетом регулярно шириться фраза Вінстона Черчилля, сказана ним у часи Другої світової війни у відповідь на пропозицію скоротити видатки на культуру на користь воєнних потреб: «Якщо ми економимо на культурі, то за що ми воюємо?». Вислів красивий, хоча чогось меншого від сера Вінстона годі й чекати. Щоправда, Черчилль ніколи цього не казав. Та якщо вже шукати серед відомих фейкових «цитат видатних людей» ті, які таки вартувало б сказати, ця фраза видається особливо вартісною.
Очевидно, що нинішня російська агресія має на меті не просто захоплення якомога більше території України, але й знищення українців як нації з власною культурою і традиціями. Важливість культури – мови, книговидання, кіно, музики тощо – менше впадає в око у розпал бойових дій, нічого дивного у цьому немає. Але стратегічне мислення спонукає жити не лише сьогоднішнім, а й намагатись заглянути у завтра та післязавтра.
Серед головних проблем української держави за останні тридцять років – вона була легкою здобиччю для російського медійного продукту: фільмів/серіалів, книг, музики. До 2014 року опірності у цій сфері було так мало, що навіть, здавалось би, очевидне – на кшталт обов’язкового дублювання фільмів у кінотеатрах українською – свого часу стикалося із запеклим опором. У хронологічно і тематично ширшому контексті проявом цієї проблеми є і вперте небажання частини українців навіть зараз, на одинадцятому місяці повномасштабної війни, вийти з тіні Пушкіна та інших «Толстоєвських» і позбутись давнього комплексу меншовартості перед «старшим братом».
Попри спокусу покластись на «невидиму руку ринку», яка сама все розставить на свої місця і виведе українськомовний продукт на належне йому місце, маємо справу зі сферою, де це так не працює. Запровадження українськомовного дубляжу чи не такий давній досвід введення обов’язкових квот на телебаченні та радіо для контенту державною мовою – ці та інші приклади демонструють вагому роль держави в таких ключових питаннях як мовна політика та культурна сфера загалом. І не тому, що українська мова та витворений нею культурний продукт не здатен в інший спосіб витіснити російський, як люблять заявляти явні чи замасковані симпатики «руского міра». А тому, що поточна ситуація, попри всі позитивні зміни після 2014 року, все ще залишається плодом цілеспрямованої русифікаторської політики спочатку Російської, а потім і Радянської імперії. Тож говорити про вільну конкуренцію за таких умов сенсу немає.
Коли на початку листопада Верховна Рада ухвалила в цілому проєкт державного бюджету на 2023 рік, ні в кого не виникло запитань щодо рекордних сум на оборону. Хіба що вони могли постати в контексті – а чому не можна було так робити й раніше. Проблема постає, якщо приглянутись до того, які сфери стали головними жертвами бюджетних перерозподілів. А найбільше постраждала культура. Наприклад, одна з ключових культурних інституцій – Український інститут книги – замість затребуваних 1012,8 млн гривень отримав майже у дванадцять разів меншу суму – жалюгідні 86,5 млн. Що означає: жодної підтримки українських видавців у критичний момент, жодних закупівель для бібліотек.
Знову ж таки – жодних зауваг до максимального перекидання коштів на потреби захисту від російської навали немає і бути не може. Та чи культуру, зокрема книговидання, варто було робити головною жертвою? Бюджет на 2023 рік викликає глибокі сумніви.
Навіть якщо оминути увагою 64 млрд на будівництво доріг і взяти лише культуру, то розподіл фінансування в цій сфері провокує нерозуміння на межі з обуренням. На Український інститут книги «знайшлось» 86,5 млн гривень, тоді як на статтю під назвою ««Виробництво та трансляція телерадіопрограм для державних потреб, збирання, обробка та розповсюдження офіційної інформаційної продукції, фінансова підтримка системи державного іномовлення» урядовці й депутати знайшли майже 2 млрд гривень. Причім у первинній версії бюджету ця сума становила майже вчетверо менше – 535 млн.
Що ховається за еталонним бюрократичним евфемізмом про інформаційну продукцію, зокрема іномовлення? У цьому «чорному ящику» виявились телемарафон «Єдині новини» та канали «Дом» і «FreeДом». Про сумнівну необхідність збереження марафону, особливо зважаючи на наявність у ньому ексмедведчуківських каналів і журналістів, говорять давно. Ще менше сенсу в існуванні каналів «Дом» та «FreeДом». Останній – російськомовний – повинен бути альтернативою для росіян, які прагнуть вирватись із цупких лещат путінської пропаганди. Чи багато є охочих – відповідає статистика переглядів відео «FreeДому» на його YouTube-каналі. Попри окремі винятки, більшість відео набирають по кілька тисяч, іноді – кілька десятків тисяч переглядів. Лише окремі відео «пробивають» позначку у 100 тисяч. Аж ніяк не ті цифри, що можуть свідчити про успішність проєкту. Зрештою, важко вилікувати хворого, який не бажає не те що лікуватись, але й визнавати сам факт недуги. Тож окреме питання – скільки серед глядачів власне росіян. Є підозра, що жалюгідно мало.
Для порівняння сум та перспектив: чверті коштів, які витратять на два непотрібні й невпливові канали та на такий вигідний владі марафон, вистачило б для запуску передбаченої Законом України «Про внесення змін до деяких законів України щодо стимулювання розвитку українського книговидання і книгорозповсюдження» (що набув чинності 10 липня 2022 року) програми підтримки книговидавничої галузі в Україні. Зокрема – видачі сертифікатів на придбання книг новонародженим та особам, що досягають 14-річного віку. Ціна питання – близько 0,5 млрд гривень. Які істотно допомогли б видавничій галузі і в перспективі суттєво посприяли б покращенню справ із культурою читання в Україні. Програма мала стартувати 1 січня 2023 року. Проте на неї, попри чинний закон, який це передбачає, коштів не знайшлось.
Що така програма цілком може мати успіх, вказує досвід річної давності з так званою «ковідною» тисячею, яку виплачували вакцинованим від COVID-19 громадянам. Можливість витрачати цю суму, зокрема, на придбання книжок призвела до логістичного колапсу – видавництва та інтернет-книгарні не встигали обробляти і вчасно надсилати замовлення. Іноді на придбані книги доводилось чекати тижнями. Ця історія вказує на щось дуже важливе – українці, попри всі проблеми з читанням у країні, навіть за мінімального сприяння з боку держави ладні купувати та читати книжки.
Водночас українські видавці мають достатньо пропозицій, щоб цей попит задовольнити. За останні років 7-8, попри всі труднощі, український книжковий ринок розвивається та урізноманітнюється: нові вітчизняні автори, дедалі більше перекладів іншомовних видань, зростаюча різноманітність представлених жанрів. Ще десять років тому знайти переклади світових класиків у жанрі фантастики та фентезі (за винятком Толкіна) було непосильним завданням. Тепер же книжки саме цих жанрів очолюють список бестселерів українських видавництв за 2022 рік.
Не світовими класиками єдиними. Макс Кідрук, один із найпопулярніших сучасних українських письменників у розпал війни – буквально два місяці тому – заснував власне видавництво. Уже перша книжка цього видавництва, науково-фантастичний роман Кідрука «Колонія», за перший місяць продалась кількістю в понад 11 тисяч примірників. Це майже весь наклад, тож видавництву вже довелось домовлятись про новий тираж.
Усе це свідчить, що українці можуть і хочуть читати. Так, менше, ніж хотілось би. Але потенціал для зростання – колосальний. Українські видавці та автори здатні успішно реагувати на зростаючі запити. Ледь не вперше в історії незалежної України продажі російськомовних книжок стрімко впали й поступаються українськомовним. У більшості книгарень вони якщо і є, то на відповідному місці – у секції «література іноземними мовами». А ще не так давно буденністю були кількаповерхові книгарні, більшість асортименту яких становили книги російською мовою і часто російських видавництв.
Навіть зараз окремі російські видавництва намагаються маскуватись під українські. Або створили останніми роками українські «дочки», як одне з найбільших видавництв країни-агресора – «Альпіна». Щоб усунути цю та суміжні загрози, Верховна Рада конституційною більшістю в 306 голосів ще в червні 2022 року ухвалила законопроєкт про фактично заборону імпорту й розповсюдження друкованих видань із Росії й Білорусі та одночасне сприяння українському книговиданню. Попри таку рідкісну одностайність депутатів, станом на 11 січня 2023 року законопроєкт все ще не підписав президент Володимир Зеленський. Хоча скандальні і розкритиковані західними партнерами ухвали – як нещодавню щодо формування складу Конституційного Суду – він підписує із вражаючим поспіхом.
Історія з непідписаним законопроєктом, неймовірна бюджетна щедрість для «Єдиних новин» чи каналів «Дом» і «FreeДом» при максимальному урізанні видатків на справді стратегічні сфери – такі як книговидання – змушують сумніватись у пріоритетах чинної влади. Звісно, контрольований телевізійний марафон із ручним підбором спікерів і матюкливою головою Поворознюка краще впливає на рейтинги, ніж зростання рівня начитаності, а отже і критичного мислення. У погоні за втриманням політичної монополії дехто у владній команді не розуміє чи не хоче розуміти, за що саме зараз триває війна з Росією. Це війна не за посаду Зеленського чи монобільшість «слуг народу». Це битва не на життя, а на смерть, за право українців на своє існування як нації. А без правильних пріоритетів у сфері культури навіть майбутня перемога не гарантує здобуття нами повноцінної незалежності.
Можна виголошувати чудові промови з дуже правильними словами й акцентами – про захист держави і народу, про героїзм і відвагу. Та іноді поза словами варто звертати увагу і на справи. А там, попри позитивні зрушення під тиском обставин, замість лідера воюючої нації подекуди проступає недосвідчений інфантильний політик. Впевнений у тому, що немає значення, на чию честь названа вулиця, лиш би вона була освітлена та заасфальтована.