Нещодавно український фейсбук вкотре трусило від скандалу. Принаймні ту його частину, що іноді читає книжки і стежить за трендами, новинками чи авторами. Протягом останнього року український книжковий ринок і скандал – це нерозлучні супутники. То «Видавництво Старого Лева» продасть права на свої книги в Росію, то найбільша інтернет-крамниця країни «Якабу» почне активно співпрацювати з філією одного з найбільших гравців російського ринку книги. При бажанні цей перелік можна продовжити.
Цього разу «відзначилась» мережа книгарень «Є». Її звинуватили в наданні пріоритету російським книжкам над українськими аналогами в пошукових алгоритмах в інтернет-магазині мережі. Додатковою «родзинкою» стала значна кількість в асортименті «Є» продукції видавництва «Альпіна-України» (філії російської «Альпіни»), за співпрацю з якою рік тому «Є» гнівно критикувала головного конкурента – «Якабу».
В одній із відповідей на хвилю критики представники «Є» заявили, що без продажу російськомовних книжок провадити успішний бізнес у сфері книготоргівлі в українських реаліях неможливо. Можна багато обурюватися, однак цей факт не стане менш правдивим. І логічним буде не хейтити найбільший майданчик для продажу українських книжок (хоча трішки все ж можна, за непослідовність), а задуматись: чому в Україні вигідніше продавати російську книжку, а не українську?
По-перше, російський продукт дешевший. За рахунок значно більшого обсягу ринку російськомовної книги собівартість одиниці там менша, ніж для українського видавця. По-друге, в Україні значна кількість російськомовного населення, яке воліє читати відповідною мовою. По-третє, нікуди не зникла сумнозвісна категорія «какая разніца».
Це україномовні люди, котрі, наприклад, не утруднюють себе пошуком україномовного аналога, якщо гугл чи ютуб швидше видає російськомовну версію відео, книги чи чогось ще. І замість увімкнути дітям популярний мультик в українському дубляжі, вони оберуть файл на «вєлікам і магучєм». Ну бо яка ж різниця, лиш би дитина чемно сиділа.
Такі люди, обираючи книгу, зазвичай не звертають уваги на мову видання. А от на ціну – запросто. Тож їхній вибір між якісним українським виданням за 150-200 грн і дешевшим російськомовним аналогом (хай і гіршої якості) легко спрогнозувати.
Та це проблема з людьми, які купують і читають книги. А згідно з останньою статистикою, лише 43% українців бодай іноді це роблять. І з них майже третина робить це рідше, ніж бодай раз на місяць. Звідси й результат: для понад 40-мільйонної країни наклад у 10 тисяч примірників – це лише для топавторів. Для решти – продати тираж у 1,5-3 тисячі книг вже є успіхом. Винні книгарні, держава, Росія? А може, все-таки самі українці, які не купують книжок?
Більшості з нас відверто байдужі дискусії про книжки, якою вони мовою і хто їх видає. Навряд чи ми дуже відрізняємося від інших суспільств, де рівень незнання і відвертого невігластва зростає пропорційно до полегшення необмеженого доступу до інформації. Такі-от парадокси ХХІ століття.
Розвинутий світ дедалі більше нагадує світ «451° за Фаренгейтом». Книги поки не палять, хоча, читаючи про чергові досягнення в боротьбі за «рівність і справедливість», здається, що це лише питання часу. А от цифрові комунікації та соцмережі впевнено захоплюють наш час і увагу. Динаміка сучасного світу вже призвела до того, що тексти, більші за формат «твіту» (до 280 символів) – уже лонґрід.
В реаліях українських видавців це означає, що ми маємо суспільство, де мало читають, а отже невеликий, коли порівняти з російським, ринок. І водночас велика частина цього ринку орієнтується на російськомовний або ж просто дешевший (тобто також російськомовний) продукт. За таких умов важко сподіватися на позитивні тенденції і значне зростання асортименту україномовної книги.
Усе дуже погано вже зараз. Тиражі українських видавців падають, обсяги російської книжки в Україні зростають, філії видавництв країни-агресора мають вільний доступ на наш ринок. А тут ще й найбільша мережа книгарень «чудить» і наражається на непродуману реакцію частини тих, хто справді вболіває за долю української книги.
А тепер риторичне запитання: що робити? Можна дискутувати про доцільність й ефективність ембарго на ввіз книжок з Росії. Потрібно обговорювати шляхи допомоги українським видавництвам з боку державних інституцій. Вона має бути продуманою і стратегічною. А в сучасній Україні, де час плине не лінійно, а циклічно – від виборів до виборів – це навряд чи можливо. За таких умов навіть наявна програма держзакупівель для бібліотек є вагомим кроком уперед. Але все це не має сенсу, якщо не вирішити одного глобального питання: як заохочувати читати пересічного українця?
Конкурувати зі «Сватами» книга не зможе. Зрештою, якщо людина не виробила звички, не відчула потреби в читанні ще замолоду, то навряд чи зробить це у зрілому віці. Ключ до успіху – це молодь. Можна довго перелічувати, що з нею не так і як вона «сидить» у ґаджетах. А можна поставити інші питання: чи достатньо є чинників, які спонукають молодь до читання, тим паче в цифрову епоху? Чи достатньо роблять батьки, більшість яких самі нечасто читають? І, зазіхаючи на сакральне, чи сильно сприяє любові до читання шкільна програма з української літератури?
Вочевидь, у ній є твори, яких не можна оминути. Але наряд чи 99% з них повинні становити тексти про страждання українців упродовж історії чи про важку долю українських селян в умовах кріпацтва. Жодні розмови про патріотизм (хоч насправді до чого тут він?) не змусять більшість дітей читати це із задоволенням. Тим паче, що сучасна українська література має що запропонувати. Навряд чи Путін нападе, якщо замінити (наприклад) «Хіба ревуть воли, як ясла повні» на щось із творчості Жадана, Кідрука, Забужко чи багатьох інших класних і цікавих українських письменників. Зрештою, ми маємо у власній літературі і власних фантастів, і авторів фентезі, і багатьох інших жанрів. А не тільки вічний і незмінний «Плач Ярославни».
Сподіватися на державу в Україні – це зазвичай шлях у нікуди. Навіть там, де так не повинно бути. Тому, не припиняючи спроб заручитись таки державною підтримкою, не варто повністю покладися на неї. Натомість можемо щоденно робити те, що в наших силах. Видавці – видавати український переклад до появи російського і, наскільки це можливо, розширювати асортимент. І, раз була згадка про «Фоліо», не продавати книжок на папері в стилі «Кохавинки» по 200 грн і без літературного та наукового редагування.
Звичайний читач, окрім купівлі та читання, може поширювати інформацію, писати відгуки й ділитися ними в соцмережах. Приклад спільноти «ВРАЖЕННЯ UA (книги,фільми...)» у фейсбуці свідчить, що це легко, популярно та ефективно. Створена понад три роки тому, вона вже має більш ніж 40 тисяч учасників і стрімко розвивається.
Дуже важливо віддавати перевагу якісному українському контенту в інтернеті над російським, зокрема на ютубі. Є чимало цікавих україномовних блогерів, що роблять огляди книг, розповідають про анонси і новинки від українських видавців, полемізують, критикують і пропонують власні міркування щодо ситуації з книговиданням. Популяризуючи їхній контент, ми даємо змогу авторам монетизувати свої зусилля і вдосконалюватись, щоб творити ще кращі матеріали. Не варто лінуватися пошукати і поширити крутий контент рідною мовою, адже він є.
Українцям історично не пощастило бути сусідом Росії. Але не можна всі проблеми списувати лише на неї чи когось іншого. Якщо навіть такі невеликі суспільства, як словенське, хорватське, литовське чи подібні мають краще розвинутий книжковий ринок і вищі наклади, ніж Україна, то проблема таки в нас самих.
Завжди приємно бачити людину, котра читає. З такими людьми цікаво спілкуватися і можна аргументовано дискутувати, якщо у вас різні погляди. І таких людей може бути більше. Заради цього потрібно старатись усім. А що точно не потрібно, так це «срачі» поміж тими, від кого насамперед залежить доля української книги – книгарнями, видавцями й активними читачами.
Ми використовуємо