Фундамент для майбутнього чи пережиток минулого

Місцеві вибори дедалі ближче, тож уникнути вухами чи очима передвиборчої риторики партій і кандидатів стає щораз важче. Серед численних обіцянок світлого майбутнього і всезагального щастя для всіх і кожного нерідко можна натрапити на тезу про необхідність пропагування та захисту сімейних цінностей як складової ширшої традиції.

Нинішній випадок не винятковий, адже від часів здобуття незалежності в Україні не бракувало партій і політиків, що одним із завдань проголошували б пропагування і захист традиційної (у форматі союзу чоловіка та жінки) сім’ї. Вочевидь, така риторика насамперед характерна для правого ідейного спектра. Тому не дивно, що тематичні або дотичні пункти можна знайти в програмі ВО «Свобода» чи «Європейської Солідарності».

Але в доволі традиціоналістському українському соціумі ця тема є «вдячною» для будь-кого. Тому не дивує, що, хоча в програмі «Слуги народу» жодного слова про традиційні чи сімейні цінності (там взагалі програма вельми коротка), саме її представники стали основою міжфракційного депутатського об’єднання «Цінності. Гідність. Родина» на чолі зі, знову ж таки, одним зі «Слуг» – Святославом Юрашем. Зрештою, своїх представників до цього об’єднання делегували всі фракції, зокрема й дуже ліберальний «Голос».

Як це часто буває в наших реаліях, активна «турбота» політиків про що-небудь викликає хіба що скепсис. Ситуація із сімейними цінностями має додаткову специфіку. Зазвичай у сучасному світі це словосполучення викликає дві типові реакції, залежно від світогляду. Перша – зневага і ставлення до традиційної сім’ї як до архаїчного пережитку минулого, який, наче Карфаген, має бути зруйнований заради тотальної свободи і необмежного щастя людей. Друга ж полягає в наголошуванні на важливості сім’ї в її традиційному форматі в житті і розвитку суспільства. Україна не є винятком.

То чи потрібно політикам в Україні піклуватися про сімейні цінності, принаймні в дотеперішній формі? І чи потрібні вони взагалі суспільству ХХІ століття? Відповідь на перше запитання – абсолютно ні. «Турбота» чиновників і політиків зазвичай проявляється в неефективних чи контроверсійних діях. Наприклад, у липні двоє депутатів парламенту від «Слуги народу» Георгій Мазурашу та Олена Лис зареєстрували законопроєкт «про адміністративні правопорушення щодо відповідальності за пропаганду гомосексуалізму та трансгендеризму», який передбачає адміністративну і фінансову відповідальність за вчинення відповідних дій. Не треба бути ясновидцем, щоб спрогнозувати реакцію значної частини медіа – звинувачення в «печерній гомофобії», порівняння з Росією та «скрєпами» і т. д. Можна згадати і скандальний підручник з курсу «Основи сім’ї», де якісні матеріали сусідять відверто сексистському контенту. Такі дії лише шкодять ідеї традиційної сім’ї.

Попри це, відповідь на друге запитання – так, сімейні цінності потрібні. Це може подобатись чи не подобатись, проте історично, тепер і в майбутньому сім’я була / є / буде ключовою ланкою функціонування суспільства. Слова британського політика й філософа Едмунда Берка, що суспільство є союзом мертвих, живих і ще не народжених, актуальні завжди. І саме в родині ця міжпоколіннєва нитка найбільш виразна. Дитині потрібні і батько, і мати. Їхні моделі поведінки вона так чи так запозичує і відтворює в подальшому. І від батьків дитина повинна отримати уявлення про те, що в цьому світі добро, а що зло. І якщо в сім’ї все гаразд, то шанси дитини в майбутньому стати органічною частиною суспільства істотно зростають.

Із цим останнім «якщо» є низка серйозних проблем. Дуже часто сімейне життя в нас вкрай далеке від ідилічної картини «мама, тато і я – щаслива сім’я», яку описують і пропагують політики чи консервативні активісти. Наведу кілька прикладів. За словами міністра соціальної політики Юлії Соколовської, кожна п’ята жінка в Україні стикалася з тією чи іншою формою сімейного насильства. У 2018 році кількість розлучень становила 67% відносно кількості укладених шлюбів (228 і 153 тисячі відповідно). До цього варто додати типові, на жаль, уявлення про роль жінки як винятково «берегині домашнього вогнища» чи дискримінаційні питання під час приймання на роботу на зразок «а в декрет за рік не збираєтесь?». Прикладів може бути значно, значно більше.

Чи багато робить влада різних рівнів або політики, що начебто обстоюють сімейні цінності? Звісно, що ні. І цим шкодять існуванню традиційної сім’ї сильніше, аніж пропагування одностатевих стосунків, ідей «чайлд-фрі» чи абортів.

Проблема абортів ілюструє ледь не всі перелічені вище й низку ще не згаданих проблем. Дуже часто їх заборону захисники сімейних цінностей вважають добрим рішенням, адже такий крок, на їхню думку, – це вбивство. Плід у материнській утробі є такою ж живою істотою, як і доросла людина. Тому аборт справді можна вважати різновидом позбавлення когось життя. І не просто когось, а ненародженої дитини, яка не має шансів на захист. І тим паче – не має шансу самій розпорядитися власним життям. Проблема дуже серйозна, адже лише офіційно зареєстрованих випадків дострокового переривання вагітності за 2019 рік в Україні – понад 74 тисячі.

Та чи заборона абортів може допомогти бодай трохи? У жодному разі. Зате сильно зашкодити – запросто. У підсумку отримаємо десятки тисяч підпільних абортів, що тільки збільшить ризики для здоров’я жінок.

Пошук і впровадження заходів, що запобігатимуть рішенню жінки про аборт, є куди дієвішим шляхом, ніж заборони. Часто намір вбити власну ще не народжену дитину є результатом насильства над жінкою, її страху за власне майбутнє, безвідповідальності партнера тощо. Створення державних чи заохочення приватних ініціатив, що допомагатимуть у таких ситуаціях, дасть змогу врятувати значно більше дитячих життів, ніж одвічне прагнення чиновників усіх рівнів забороняти і карати. Боротьба з наслідком – це боротьба з вітряками. Вічна у своїй беззмістовності та безрезультатності. А щоб бодай мінімізувати причину проблеми, потрібна послідовність, а також бажання й можливість думати стратегічно. В українських реаліях такі якості – не менший дефіцит, ніж якісні товари в пізньому СРСР.

Ситуація з абортами віддзеркалює системну проблему. На словах держава / політики виступають за підтримку сім’ї. Проте реальну допомогу підмінюють дурістю й популізмом. Формальне посилення покарань не усуне причин насильства в сім’ях. Бездіяльність не покращить сексуальної освіти підлітків, а отже не зменшить кількості абортів чи вимушених, ранніх і переважно нещасливих шлюбів, спричинених цією проблемою.

Чимало молодих сімейних пар хочуть дітей, але не можуть собі дозволити власне помешкання. І за поточної економічної політики навіть шанс на краще в них навряд чи з’явиться. Адже замість відповідального й виваженого заохочування народжуваності можна роздавати мільярди на підтримку збиткових підприємств. Особливо, якщо це підприємства «правильних» власників. І так уже майже тридцять років.

На тлі незліченних проблем із сімейними цінностями і родинним життям дедалі популярнішою стає модна нині «прогресивна» думка, що час традиційних родин уже позаду. Нерідко можна почути зверхні чи образливі висловлювання на адресу тих з-поміж молоді, хто хоче мати дітей. А якщо ти раптом не поділяєш «прогресивних» поглядів, то в багатьох випадках готуйся до тавра «відсталого» й «гомофоба». Це нічим не краще, ніж примус до шлюбу чи народження дітей.

Багатьом із нас бракує дуже важливих якостей – взаємоповаги та відповідальності. Можна покладатись на державу, можна взагалі заперечувати важливість сім’ї й пропагувати вільні стосунки на кшталт описаних Гакслі в «Чудесному новому світі». Ніхто не має права вимагати від сім’ї мати дитину. Це справа вільного вибору. Та водночас ті, хто обрав шлях «чайлд-фрі», також не мають морального права нав’язувати свій спосіб життя як єдино правильний та зневажати тих, хто зробив інший вибір.

У демократичній країні, а Україна є такою, кожен має право на власний погляд і цінності (якщо вони не порушують Конституції і Кримінального кодексу, звісно ж). І взаємне поливання брудом не розв’язує жодної проблеми. Наприклад, вимоги заборонити марші ЛГБТ грають на руку лише їхнім організаторам. Не кажучи вже про те, що порушує право на свободу слова і зібрань, яке з Конституції ніхто ще, на щастя, не прибрав.

Водночас прихильники чи активісти рухів за права сексуальних меншин, вільні аборти чи просто люди, які вважають традиційну сім’ю архаїчним пережитком, також повинні пам’ятати, що право на власну думку мають усі. І можна не погоджуватися з альтернативними поглядами. Але шаблонно тавруючи всіх незгідних як сексистів, гомофобів чи ще якимось словом з багатого арсеналу сучасних «прогресивних» рухів, вони у своїй нетерпимості стають нічим не кращими за радикальних ультраправих активістів.

Як безглузда діяльність політиків і чиновників не розв’язує проблем українських сімей, так і нігілістичне заперечення традиційної сім’ї як такої є шляхом в нікуди. Чимало ідей у новітній історії гарно звучали й обіцяли краще суспільство майбутнього. Але приводили до хаосу й занепаду. Попри все, сім’я є тієї ниткою, яка надає суспільству тривкості, тяглості і послідовності. Чи може бути суспільство життєздатним й успішним без неї? Невідомо. Як невідомо й те, чи вибрався б Тесей із лабіринту Мінотавра без нитки Аріадни. Зате ми точно знаємо, завдяки чому йому це вдалося.