«Серединні королівства. Нова історія Центральної Європи»

Що таке Центральна Європа – серцевина континенту або його вічне прикордоння? Чи має вона власне обличчя? І чому край, що став колискою Реформації, лабораторією алхіміків і батьківщиною симфонічної музики, століттями так жахався песиголовців ‒ мітичних чудовиськ із собачими головами, які нібито жили на краю знаного світу, а нині повертаються в новій подобі?

Професор Університетського коледжу Лондона Мартін Рейді показує, як на перетині шляхів між Заходом і Сходом, від Балтики до Адріатики й Чорного моря в Центральній Європі виникали й розпадались імперії, формувались модерні нації, розквітали унікальні культури, а владці експериментували з соціальною інженерією. Автор охоплює величезний часовий обшир: від античного Риму через Священну Римську імперію, Річ Посполиту, Габсбурзьку монархію і Пруссію аж до жаского ХХ століття зі світовими війнами, що вибухали тут, і кривавими режимами, які перекроювали кордони та людські долі.

«Серединні королівства» ‒ не суха академічна синтеза, а захоплива мандрівка, що нагадує сплавляння неквапною річкою, течія якої несе нас закрутами мінливої мапи Центральної Європи, допомагаючи побачити її як єдиний історичний простір.

Книжку очікують з друку в другій декаді жовтня.

***
Розділ 15

Турки-османи і довгий фронтир Центральної Європи

Здобуття значної частини території сучасної України вивело Польщу безпо- середньо у Дикий степ, управління яким відтепер стало обов’язком польського уряду у Кракові (після 1596 року ‒ у Варшаві). Але Дике поле також було, за висловом того часу, «витоптаною землею». Хоча і Польща, і кримські хани ча- сто жили у добрій згоді, маючи спільного ворога в особі Росії, через Дике По- ле раз по раз проходили татарські ватаги й грабіжницькі загони. Що османи позбавили кримських ханів їхніх прибережних міст, то хани чимраз більше покладалися на торгівлю рабами для отримання доходу, і турки не надто пере- шкоджали військовим загонам татар, які полювали на невільників. Більшість невільників брали з Польщі, Литви та Росії, хоча татари нишпорили і горами Кавказу, шукаючи черкесок та їхню легендарну красу. Захоплених бранців про- давали в кримському порту Кафа ‒ одночасно на ринках Кафи можна було купити до тридцяти тисяч рабів. Між 1500 і 1700 роками татари захопили і про- дали в рабство приблизно два мільйони поляків, литовців і росіян.

Але у Дикому полі не бракувало власного населення. У XV столітті це були переважно татарські пастухи, але згодом до них приєдналися селяни з Польщі й Литви, купці, які хотіли уникнути податків, рибалки й погоничі, які ставали воїнами та найманцями. Мешканці Дикого поля здебільшого жили в укріпле- них селах або у великих таборах, які називали січчю, але коли було безпечно, вони мандрували вниз по Дніпру, щоб полювати на куницю, ловити осетрів і збирати стільники з медом. Бандитизм був прибутковим побічним заняттям, а напади на купецькі каравани приносили багату здобич. Один із відвідувачів регіону повідомляв про скромні хатини, які він знайшов на Дикому полі, але зауважив: всередині вони «повні дорогих шовків, самоцвітів, соболів та іншо- го хутра, а також прянощів».

З кінця XV століття озброєні загони, що діяли на Дикому полі, називали себе козаками, від тюркського qazaq, що означає «вільна людина», але цьому термі- ну бракувало точності, і його часто застосовували до будь-кого, хто жив на цих відкритих степових просторах. У шістнадцятому столітті кількість козаків збіль- шилася за рахунок нового припливу селян, які взялися господарювати на пустих і необроблених землях. За словами одного литовського очевидця, вони прийшли «великою хвилею на Дніпро і його притоки; там є багатолюдні міста і безліч сіл, де з дитячих літ вони плавають, ходять на човнах, рибалять і полюють. Чимало їх тікає від батьків, від неволі і праці, від покарань і залізних кайданів»16.

Як випливає з цієї розповіді, однією з головних причин переселення се- лян у Дике поле був тиск ззовні. На території, яка колись належала Литві, а за умовами Люблінської унії 1569 року стала частиною Польщі, скупі магнати облаштували величезні сільськогосподарські маєтки, що працювали на під- невільній праці. Вирощене у цих латифундіях збіжжя вивозили вздовж Вісли, де його скуповували голландські купці для подальшого відправлення за кор- дон. Лише один із таких маєтків у 1590-х роках налічував не менше ніж 1300 сіл,

100 містечок, 40 замків і 600 церков із тисячею священників. У своїх величезних володіннях польські й литовські магнати отримали майже повну владу, бо ж ніхто за ними не наглядав, або ж годі було говорити про судове оскарження. Відповідно, вони часто поглинали вільні селянські господарства, й у своїх во- лодіннях, прив’язуючи селян до землі, змушували їх виконувати обтяжливі по- винності. Щоб уникнути кріпацтва, чимало селян переселялися глибше у степ, збільшуючи потік нових мігрантів і рекрутів до козацьких військових загонів.

Козаки були проблемою для всіх сусідів. Вони не лише грабували купецькі каравани, що перетинали степові землі, але й здійснювали набіги аж до Тран- сильванії та Угорщини. Козаки мали власний флот суден-чайок, які напада- ли на торгові судна на Чорному морі та прибережні порти, дістаючись навіть передмість Стамбула. Історики часто описують чайки як човни, але насправді це були яскраво розмальовані морські галери завдовжки до тридцяти метрів, озброєні фальконетами або легкими гарматами. Але й козаки теж часом ста- вали у пригоді. Маючи потужну піхоту мушкетерів і мобільні дерев’яні фор- ти, вони заступали дорогу арміям, які наступали на Польщу і Литву з півдня. Крім того, козаки були резервом бійців, яких польські королі могли задіювати в Центральній Європі та у війнах проти Росії.

В основі набору козаків лежав так званий реєстр ‒ список козаків, які слу- жили в польському війську, але під орудою своїх командирів або гетьманів. За- пис до реєстру давав козакам право на особисту свободу, платню й звільнення від податків. У степовому краї перше з переліченого мало особливу цінність, адже часто польські землевласники захоплювали козацькі громади, перетво- рюючи їх на села кріпаків. Але щоб задовольнити магнатів, польські королі змушені були тримати в реєстрі лише кілька тисяч козаків, бо в іншому разі це зменшило б кількість робочої сили, від якої залежали магнатські маєтки. Отже, більшість козаків були нереєстровими, хоча часто вони воювали як до- поміжне військо у складі польських армій.

Крім того, вільні громади козаків жили у віддалених частинах Дикого поля, зокрема на Запорізькій Січі, що означає «табір за порогами», в даному разі Дні- пра. Хоча формально Запорізьке козацтво входило до складу Київського воє- водства Польщі, воно було самоврядною громадою або козацькою республікою з населенням близько ста тисяч осіб, які сформували свою військову еліту. Хоча номінально влада належала козацькій раді, найбільше повноважень мав кошо- вий отаман, але лише доти, доки викликав довіру у своїх воїнів. Козацький уряд на Нижньому Дніпрі був, за словами однієї дослідниці, «диктатурою, що її пом’якшувало втручання натовпу». Часто запорізькі козаки приєднувалися до повстань у Польщі, щоб розширити козацький реєстр.

Спочатку козаки вирізнялися розмаїттям у віросповіданні, але до XVII сто- ліття вони прийняли войовниче православ’я. Відповідно, їхні стосунки з поль- ськими королями були неоднозначними. З одного боку, вони обурювалися їхнім католицизмом, а з іншого ‒ прагнули вольностей і платні, які надавав реєстр, а також збільшення кількості реєстрових козаків. Щоб змусити короля Владислава IV дослухатися до своїх вимог, гетьман запорозьких козаків Бог- дан Хмельницький розпочав у 1648 році масове повстання, яке мало підтримку з козацьких громад по всій Україні. Повстання швидко переросло у побоїще, під час якого козаки за підтримки загонів селян, обурених утисками, які на них накладали польські поміщики, вбивали без розбору: євреїв, католицьких священників і польських шляхтичів.

Хмельницький мав на меті створити напівнезалежний гетьманат на сході Укра- їни і збільшити реєстр до сорока тисяч козаків. Але в 1651 році польський король розгромив його війська під Берестечком, що стало, ймовірно, найбільшою су- хопутною битвою в Європі XVII століття. За три роки Хмельницький перейшов на бік Росії, передавши козаків у розпорядження царя, в обмін на те, що Москва платитиме за утримання шістдесяти тисяч козаків, які належали до Запорізької Січі. З цього моменту царі вважали Київ і весь лівий берег Дніпра своїми, після чого до титулу «Цар Всеросійський» вони додали слова «і Малоросії» ‒ так во- ни називали Україну. Андрусівський договір 1667 року між Польщею та Росією закріпив російський контроль над Києвом і значною частиною Східної України.

Запорізька Січ лежала на східному кінці османського кордону: смуга тери- торії, що простягалася майже на дві тисячі кілометрів від Азовського моря до Хорватії та узбережжя Адріатичного моря. Вона мала схожі характеристики по всій своїй довжині, правлячи за домівку мілітаризованого суспільства, що складалося переважно з нерегулярних військ, які поєднували військову служ- бу зі сільським господарством і, значною мірою, з грабунком. Це було також місце релігійного запалу, де хорватські воїни освячували свої бойові прапори в церквах і уявляли себе спадкоємцями хрестоносців Середньовіччя. На угор- ському кордоні кочівники рівнини прийняли войовничий і апокаліптичний кальвінізм. Прихильність козаків до православної релігії була настільки ж без- компромісною. Подекуди прогалини у владі й відсутність сильної парафіяльної організації спричиняли появу незвичного різновір’я. Окрім православ’я, сте- пові землі були також домівкою для унітаристів та анабаптистів (які вірили у хрещення дорослих), і навіть суботників, які закликали до навернення в юда- їзм як першого кроку до прийняття істинного християнства.

На своєму шляху фронтир також підкидав героїв, яких у наступні століття «націоналізували», зробивши з них хорватських, угорських та польських геро- їв. Але саме в Україні пограниччя найглибше вплинуло на національну куль- туру завдяки поету, письменнику і художнику Тарасу Шевченку (1814–1861), якого сьогодні вшановують як найбільшого українського письменника. Поема Шевченка «Гайдамаки» (1841) ностальгічно реанімує втрачене козацьке мину- ле, розповідаючи про те, як козаки будували Січ:

Розмовляють, розказують, Як Січ будовали,
Як козаки на байдаках Пороги минали,

***

Та як, люльки закуривши В Польщі на пожарі,
В Україну верталися,
Як бенкетовали.

Шевченко тішиться з козацьких злодіянь ‒ освячення ножів перед убивством, бенкетів в охоплених вогнем коморах, коли з крокв звисають тліючі трупи, за- бивання цвяхів у черепи, стихійних убивств євреїв, шляхтичів, поляків і като- ликів. Він не знаходить доброзичливих слів для росіян, образливо називаючи їх «москалями», «московитами», «панами пузатими», і засуджує Хмельниць- кого за угоду з царем. Для Шевченка українці мають бути братами, об’єднани- ми православною вірою, але політично відмежованими від Москви. Шевчен- ко більше, ніж будь-який інший письменник, вклав в українську національну пам’ять ідею вільнолюбивого козака як символ втраченої свободи та метафору хиткості життя на довгому кордоні Центральної Європи.