14 червня ведучий ZAXID.NET Андрій Дрозда розповість про нашу культуру під час війни.
***
Напад Росії на Україну також є спробою завдати максимальних втрат нашій культурі у найширшому розумінні цього поняття. Якби у росіян була можливість знищити українську культуру, а перед тим вкрасти собі з неї все, що сподобалося, то вони б неодмінно так зробили. Саме цим вони займалися вже багато років.
Під час війни культура – це ціль, це жертва. Водночас це і зброя, і засіб боротьби. Підрив греблі Каховської ГЕС – це також удар ворога по нашій культурі. Українські волонтери вже склали список пам'яток історії, архітектури, релігії, а ще музеїв, бібліотек, які накрило водою на обох берегах Дніпра.
Серед них є унікальний будинок-музей художниці Поліни Райко в Олешках. Творчість цієї мисткині – яскравий приклад українського наївного мистецтва. Її ім'я можна згадати поряд із Марією Примаченко, музей якої окупанти знищили на Київщині. Стіни будинку Поліни Райко вкриті розписами, на яких зображені фантастичні та реальні звірі, птахи. Також художниця писала родинні портрети, використовувала воєнні та релігійні сюжети. Після її смерті у 2004 році хату придбало подружжя шанувальників мистецтва з Канади, завдяки яким будинок вдалося зберегти.
Тепер вода може зруйнувати цей неповторний артефакт української культури. Російська орда нищить усе навколо і загрібає те, що блищить на сонці. Росіяни збиралися вкрасти у нас і скіфське золото з Криму, але, на щастя, колекцію на момент анексії експонували в археологічному музеї Алларда Пірсона в Амстердамі.
Відтоді боротьба за скіфське золото тривала дев'ять років. Росіяни залучили колосальні дипломатичні, медійні й фінансові ресурси, щоб забрати коштовності собі. Нещодавно Україна остаточно перемогла у цій справі. Верховний суд Нідерландів підтвердив рішення про те, що «скіфське золото» має повернутися в Україну. Йдеться про півтисячі неоціненних реліквій часів античності. Вони обов'язково повернуться до музеїв Криму, але після того, як Крим повернеться у склад України.
І ще одна перемога останнього часу – це присутність України на провідних мистецьких форумах і фестивалях. У ці дні в Нью-Йорку триває щорічний кінофестиваль «Трайбека» і там показали фільм «Правило двох стін» про українських мистців під час війни.
Продюсером проекту виступив відомий актор і сценарист Лієв Шрайбер, який торік став амбасадором платформи UNITED 24. Автор стрічки – американський режисер українського походження Девід Гутник. Три роки тому він уже перемагав на кінофестивалі «Трайбека» зі своїм першим фільмом, а після нападу Росії на Україну вирішив створити документальне кіно про свою історичну батьківщину. Героями фільму стали саме люди культури. Серед них зокрема музикант Степан Бурбан (він же «Паліндром») і засновниця мистецького центру у Львові Ляна Мицько. Прем'єру фільму зал зустрів оплесками стоячи.
Відсутність росіян на такому фестивалі – це важливий маркер ставлення організаторів до війни в Україні. У Європі бачимо непоодинокі спроби посадити українських і російських літераторів чи музикантів за один стіл. Мовляв, культура має мирити й заохочувати діалог, тож миріться і не псуйте нам настрій. На щастя, на кінофестивалі в Нью-Йорку цього не було.
Сам фільм «Правило двох стін» поєднує кадри буденної реальності в час війни зі сценами руйнувань, ударів ракет і наслідків нищівних бойових дій. Герої фільму діляться своїми міркуваннями й переживаннями трагедії, крізь яку ми яку ми всі проходимо. Саме такий наш досвід сьогодні цікавий для світу і треба користуватися такою можливістю, щоб розповісти свою історію на іншому боці планети.
Увага і підтримка світу нам сьогодні життєво необхідні й ще довго будуть потрібні навіть після перемоги. Адже завдані війною рани гояться дуже повільно. І не забуваймо, що Росія нікуди не зникне. Вона й раніше забирала собі всю увагу, заганяючи Україну в тінь неіснування, в зону відсутності на культурній чи політичній мапі світу. Маємо користуватися кожною можливістю доречно нагадати про себе.
Культура може бути жертвою війни, але вона здатна стати зброєю нашої перемоги. Перефразовуючи великого Євгена Маланюка, це той випадок, коли стилет і стилос працюють на одну мету.