Рішення Святослава Вакарчука про складання мандату депутата єдине правильне в ситуації, що склалася, та є логічним кроком. Це якщо коротко. Чому так і для чого він знову покинув політику – читайте далі.
Торік в Україні з’явилася нова політична партія «Голос», яка голосно почала, мала багато перспектив, але… Кілька тижнів тому соціологічна група «Рейтинг» опублікувала результати дослідження про рівень довіри українців до політиків та новий рейтинг партій. Лідерами серед тих, кому найбільше не довіряють люди, виявилися п’ятий президент України та одночасно лідер партії «Європейська солідарність» Петро Порошенко, лідерка партії «Батьківщина» Юлія Тимошенко та екснардеп від партії «Голос» Святослав Вакарчук.
Потрапляння перших двох до антирейтингу виглядає логічним і зрозумілим, вони його збирали не один рік. А що ж там робить Вакарчук, за що його так не любить 61% українців? Та чому не має великої підтримки й політична партія (2,5%), яка не потрапляла в скандали і постійно дотримується своєї позиції, дивної, але позиції?
Майже всі політичні партії, як правило, політичні проєкти, що виникають в Україні, попри голосні заяви про лібералізм, лібертаріанство чи інші популярні політологічні терміни, діляться на два табори – праві і ліві. А ось там уже можна ділити, хто лівіший, хто правіший і хто більше наобіцяє «халяви» та патріотизму. І якщо розбирати заяви та гасла без прив’язки до людей, то у вас буде мало шансів розрізнити «Європейську солідарність» чи «Свободу», «Слугу народу» чи «Батьківщину».
Тому не дивно, що український виборець тепло приймає кожен проєкт чи партію, які заявляють про центризм; говорять про реформи не в контексті соціальних змін (пенсії, зарплати), а росту економіки; пропонують інтеграцію з ЄС без націоналістичних гасел та не заграють з пенсіонерами і студентами. До таких партій належить і «Голос» річної давнини.
Проте їхня «надпозиція», про яку заявив Святослав Вакарчук, почала їх кидати від одного табору до іншого. То вони підтримували «патріотів» з «Європейської солідарності», то лібералів зі «Слуги народу», відповідно люди, навіть ті, що голосували за «Голос», не розуміли позиціонування їхньої партії.
Негативний вплив Вакарчука на партію можна було зауважити ще під час передвиборчої кампанії. З одного боку, він дав поштовх для зацікавлення новою партією, з іншого – не дозволив рейтингу рости. Ми писали про це у статті «Співай давай». Концерти працювали, але не для політичної агітації, а просто як розвага для людей. Та й сам Святослав Іванович це розумів. Його виступи ні про що з лівацькими і популістськими гаслами не вражали навіть прихильників партії. Саме з початком поїздок Вакарчука великими містами України перестав рости рейтинг партії, і вона заледве набрала прохідних 5%, хоча прогнози були значно оптимістичніші.
Тому зараз Вакарчук не тільки сам має великий антирейтинг, але й одночасно тягне на дно партію «Голос». Це підтвердження простої істини – для українців важливі лідероцентричні партії, які асоціюються передусім з особами, а вже тоді з діяльністю самої структури. На рейтинг Вакарчука впливають не так його дії чи голосування партії, як Володимир Зеленський. Не пішовши на президентські вибори та зволікаючи з чітким рішенням, він викликав розчарування в ньому багатьох виборців. А після перемоги Зеленського багато з них міркувало, мовляв, міг і Вакарчук виграти, він же не гірший. Тому електорат, який мав надії на Вакарчука, на нового альтернативного кандидата, після перемоги Зеленського і кожного невдалого кроку чинного президента дедалі більше злився на лідера «Голосу» за принципом: «ти ж міг, але не захотів, якби не ти, то й Зе б не було». Через присутність Вакарчука у стінах Верховної Ради будь-які дії партії зводилися до обговорень дій артиста. Його відхід від справ партії, можливо, забере й негатив, який накопичився довкола цієї історії.
Упродовж року партія «Голос» так і не змогла створити нормальних обласних осередків і структури своєї політичної сили. Це досі політичний проєкт, а не класична партія. Враховуючи відсутність бізнесу чи олігархічних інтересів у партійців, перемагати на місцевих виборах їм не так важливо. Фактично зі стартом виборчої кампанії до місцевих рад розпочнеться формування нової політичної партії. Тут можна буде підібрати людей, створити структуру, не вкладати великих грошей у кампанію. У 20 депутатів ВР і тих небагатьох партійців, що є зараз, буде ще чотири роки, щоб сформувати структуру для участі в нових виборах до ВР. Навіть якщо деякі прогнози здійсняться і відбудуться дострокові вибори, то рік у резерві вони матимуть точно.
Ми часто говоримо про несамостійність партії «Слуга народу» і її залежність від Зеленського. Проте в «Голосу» аналогічна ситуація. Попри відсутність впливу лідера на ухвалення рішень, вони завжди й у всьому залежали від позиції Вакарчука. Проте тепер вони мають перевагу над «слугами», оскільки Вакарчук пішов.
Розмови про те, коли саме Вакарчук мав оголосити, що не буде депутатом, зараз чи ще до виборів, не мають жодного сенсу. У будь-якому разі такий крок сприймається негативно і піддається висміюванню. Можливо, навіть краще, що цей крок зроблено зараз, бо депутати від «Голосу» мали час навчитися працювати, налагодити структуру, комунікацію, а весь тиск у той час зосереджувався на Вакарчукові.
Інформація про можливе балотування артиста на посаду міського голови Києва чи керівника Львівської ОТГ наразі виглядає як інформаційний вкид і не більше. Тому що логіки в такому кроці немає. Якщо він піде на вибори, то весь негатив знову спливе на поверхню і впливатиме на виборчу кампанію партії.
Фактично відхід Вакарчука дозволить партії з чистого аркуша розпочати будувати нову партію. Його присутність аж ніяк не додавала плюсів кандидатам на місцях. І реакція на перші агітаційні матеріали, що з’явилися, це чітко підтверджує.
Також в останні тижні «Голос» почав відділяти себе від ініціатив «ЄС» та «Слуги народу». Вони не підтримали акції «Стоп реванш» та почали чітко артикулювати свою позицію, окремо від інших партій. Схоже, що їхня «надпозиція» нарешті перетворюється на позицію. А участь в акціях протесту на підтримку Стерненка почала творити партії образ «сильних жінок» у політиці. І тут можна багато говорити про ставлення до СБУ, ОГП, суддів і Стерненка, але коли Юлія Клименко в червоній сукні і на підборах намагається протистояти спецпризначенцям, то це не що інше, як новий образ, для депутаток і партії. Хоча це може бути лише перше враження.
У ситуації, яка складається, є два можливі сценарії розвитку подій. Перший: партія зможе розвиватися, створить структуру і на наступних виборах заведе у ВР значно більше депутатів, вона не підігруватиме іншим, а стане впливовою силою. Другий: через кілька років ми будемо тільки згадувати факт існування партії «Голос», а депутати увіллються до інших політичних утворень. Як воно буде – покаже тільки час.