Росіяни не потребують виборів – вони стали лише плебісцитом, який легітимізує чинного президента в очах світу, а також проявом підтримки народу і лояльності до лідера. Влада повернулася на колишні – і радянські, і царські – рейки, дедалі більше спираючись на культ особистості. При цьому вона не ламала хребти росіян, ті радо сприймають сильного лідера, «мужика», який в ім'я закону, справедливості та величі Росії здатен вдатися до насильства.
Шалені 90-ті
Запереченням бажаної влади був Боріс Єльцин, президент, який став символом Росії, кинутої на коліна, приниженої смутою 90-х років і позбавленої належного їй престижу великої держави. Він став синонімом усіх тих драм, які травмували росіян після розпаду СРСР. «Він вигнав бабусь під дощ і сніг, щоб вони продавали хліб і шпроти в томатах підозрілим перехожим», – згадував Алєксандр Брєнєр, російський художник, який 1995 року напівголий, у боксерських рукавичках, вийшов на Красну площу в Москві, викликаючи президента на дуель. На порталі lenta.ru в 15-ту річницю смерті Єльцина він так підсумував його президентство: «Він роздав іржаві фабрики бандитам, відомим як олігархи. Він дозволив бандитам меншого калібру з вогнепальною зброєю в кишенях розпочати вуличне полювання на інших бандитів, які хотіли стати олігархами».
Принизливим був також алкоголізм Єльцина, чиї чергові п'яні витівки змушували асоціювати Росію не стільки з потужною державою, скільки з країною питущих варварів. Таких інцидентів було багато, але два з них особливо яскраво ілюструють масштаб шкоди, завданої міжнародному престижу колишньої імперії. У 1994 році Боріс Єльцин «проспав» свій офіційний візит до Ірландії. Коли літак із президентом приземлився в аеропорту Шеннон, біля трапа його вже чекали члени ірландського уряду та прем'єр-міністр Альберт Рейнольдс. Однак Єльцин не поспішав, і коли очікування затягнулося, до ірландської делегації вийшов тодішній віцепрем'єр Олєг Сосковець. Почервонівши від сорому, він пояснив господарям, що переговори не можуть відбутися, оскільки «Боріс Ніколаєвіч втомився». Урядовий літак розвернувся і полетів назад до Москви. Наступного дня, коли президент протверезів, він пояснив журналістам: «Буду чесним – я проспав!». (Через роки його донька, Тетяна Юмашева, стверджувала, що Єльцин тоді переніс інфаркт, але не хотів, щоб це стало відомо громадськості).
Лише за кілька днів до того в столиці Німеччини він став посміховиськом, яке пам'ятають не тільки росіяни, а й світові ЗМІ. У серпні 1994 року в Берліні було організовано офіційну церемонію з нагоди виведення Західної групи радянських військ з Німеччини. Недієздатний, тобто нетверезий, спочатку він ледь не впав зі сходів, а потім – підтриманий в останній момент охоронцями у формі – отямився і, проходячи повз військовий оркестр, відібрав у диригента паличку і сам почав задавати темп ошелешеним музикантам. На записах видно, що поведінка російського глави держави викликала, м'яко кажучи, збентеження присутніх і сміх тодішнього канцлера Німеччини Гельмута Коля. Керівник охорони президента Алєксандр Коржаков пізніше згадував у своїй книзі «Боріс Єльцин: від світанку до заходу сонця», що ще до інциденту з оркестром російський президент сплутав мітинг профашистської партії із зустріччю мешканців Берліна і вирішив з ними поговорити. А наприкінці візиту, жорстоко фальшивлячи і заглушаючи фольклорний ансамбль, він ще й публічно заспівав «Калинку», одну з найвідоміших російських народних пісень.
Правління Єльцина залишається в пам'яті росіян як «шалені 90-ті». Їх описують як чергову смуту, у якій трансформація держави й економіки зводилася до дикої приватизації, а політика перепліталася зі світом злочинності. Тоді й зародилося переконання, що демократія означає хаос, непевність і слабкість держави. Це підтверджують дослідження громадської думки, проведені 30 років по тому незалежним Левада-Центром. У березні 2020 року росіян запитали, що вони пам'ятають з 90-х років. Більшість вказала на: бандитизм, криміналізацію, відсутність порядку, беззаконня (24%); біду та голод (21%); порожні полиці в магазинах (14%), а також розпад і розкрадання держави (12%). Коли респондентів прямо запитали, чи можуть вони назвати якісь позитивні спогади з того десятиліття, значна частина (42%) не змогла назвати жодного.
Операція «Наступник»
Під правлінням реформаторів і демократів, бо саме так називали команду Єльцина, Росія офіційно збанкрутувала, потрапивши влітку 1998 року в потужну рубльову кризу. Панацеєю мав стати Євгєній Прімаков, твердолобий комуніст, міністр закордонних справ (1996–1998), а раніше глава Служби зовнішньої розвідки (1991–1996). Але перш за все він був найсерйознішим противником правлячого Боріса Єльцина і пов'язаної з ним «сім’ї» (групи наймогутніших олігархів). Виявилось, що Прімаков як прем'єр-міністр справлявся краще, ніж повинен був, і навіть краще, ніж хотів би Єльцин. Він відновив довіру міжнародних фінансових інституцій до Росії, а в Думі його підтримувала стабільна більшість. Що гірше, він почав почуватися настільки впевнено, що мав намір створити власний центр влади, висунути свою кандидатуру на президентських виборах 2000 року і виграти їх. Для Кремля це означало проблеми й необхідність запобігти розпаду правлячого угруповання. Так виникла потреба в проведенні операції «Наступник». Єльцин закінчував свій другий термін, мусив віддати владу, а в той час нікому не спадало на думку змінювати конституцію.
Успіхи Прімакова дратували Кремль, а великі бізнесмени, зосереджені навколо влади, були стурбовані. І справедливо, бо твердолобий прем'єр не мав добрих стосунків з олігархами, обіцяв притягнути до відповідальності і «авторів неплатоспроможності» держави, і «архітекторів хижацької приватизації». Сигналом тривоги стала кримінальна справа, порушена проти наймогутнішого на той час олігарха Боріса Бєрєзовського, а приводом – фінансові порушення в компанії «Аэрофлот».
Одним з небагатьох, хто відкрито став на бік Бєрєзовського, а отже, і команди Єльцина, був тодішній глава ФСБ Владімір Путін. З'явившись на дні народження дружини олігарха, він відкрито кинув виклик прем'єру. Бєрєзовський пізніше згадував: «Прем'єр Прімаков намагався посадити мене до в'язниці. Куди б я не з'явився, люди від мене тікали. Але Путін прийшов на день народження моєї дружини, хоча його не запрошували. Тоді я сказав йому: у тебе будуть проблеми з Прімаковим, але він це проігнорував» – читаємо в статті Дмитра Волчека «Гексогенові роки», опублікованій на сайті Радіо Свобода 25 липня 2018 року.
Натомість він здобув прихильність найближчого олігарха Єльцина, що дало свої плоди в ключовий момент його кар'єри. Путін зовсім не був фаворитом операції «Наступник», він став ним у кінцевому підсумку завдяки крайній лояльності до своїх. Перш ніж відкрито підтримати Бєрєзовського, 1997 року він врятував від арешту свого колишнього боса, Анатолія Собчака, мера Санкт-Петербурга (1991–1996). Прокуратура звинуватила його у фінансових порушеннях, Собчак потрапив до лікарні, звідки його таємно вивіз прямо до аеропорту Владімір Путін, тодішній заступник голови адміністрації президента. Звідти він вилетів до Парижа на літаку, орендованому й оплаченому другом Путіна, бізнесменом Гєннадієм Тімченком, офіційно для лікування. Два роки по тому, вже як глава уряду, Путін домігся закриття справи через відсутність доказів. У своїх мемуарах Єльцин пізніше згадував цю акцію з «глибоким почуттям поваги і вдячності» до Владіміра Владіміровіча Путіна.
За кандидатуру Путіна на посаду наступника президента Єльцина лобіював Анатолій Чубайс, аргументуючи це тим, що він є «нашою людиною», до того ж ефективним менеджером, який повністю розуміє механізми кремлівської політики. У травні 1999 року президент Єльцин ще тестував Сєргєя Стєпашина, замінивши ним звільненого Прімакова. Перевагою нового прем'єра була лояльність, але він швидко виявився надто консервативним у ролі глави уряду. Глєб Павловський (тодішній радник Путіна) і Боріс Бєрєзовський придумали показати суспільству Путіна як офіцера розвідки і «нового Штірліца». Росіяни мали полюбити його, як культовий шпигунський серіал «Сімнадцять миттєвостей весни», у якому Штірліц як агент радянської розвідки проводив блискучі операції проти нацистської Німеччини.
У липні 1999 року Єльцин остаточно зробив ставку на «Штірліца». Місяць по тому він призначив Путіна прем'єр-міністром і відразу ж вказав на нього як на свого наступника на майбутніх виборах, запланованих на березень 2000 року. У них мали зійтися Євгєній Прімаков, Владімір Путін і мер Москви Юрій Лужков. Прімаков був принцом російської політики, Лужков – важковаговиком, а Путін – найменш впізнаваним із них. Він драматично потребував успіху, який привернув би до нього маси виборців.
Рязанський цукор
Нагодою, якою він скористався, був напад Шаміля Басаєва, лідера чеченських радикалів, на сусідній Дагестан у серпні 1999 року. Путін отримав привід розірвати мирний договір, який 1996 року поклав край безуспішним військовим діям Росії в Чечні. Невелика, швидка й переможна війна мала об'єднати росіян навколо новопризначеного прем'єр-міністра. Сьогодні ми знаємо, що ефект прапора мала викликати серія вибухів, спрямованих на житлові будинки, які у вересні струсонули Росію. У ніч на 4 вересня 1999 року вибухнув житловий будинок у дагестанському Буйнакську, приблизно за 30 кілометрів від зони бойових дій. Вночі на 9 вересня в Москві вибухнув будинок на вулиці Гурянова, через чотири дні – ще один будинок поблизу Каширського шосе, а вранці 16 вересня – наступний – у Волгодонську, Ростовська область. Загалом загинуло понад 300 осіб, а близько півтори тисячі було поранено. Росіян охопив страх, вони шукали «чеченський слід», багато хто, як описував портал Meduza, обшукував підвали, організовував громадянські патрулі і з дедалі більшою ворожістю ставився до населення Кавказу.
22 вересня було оголошено, що вдалося запобігти вибуху в Рязані. Алєксєй Картофeльніков, пильний мешканець будинку на вулиці Новоселів, повертаючись з роботи, зауважив підозрілу трійку в машині. До прибуття поліцейського патруля підозріла група вивантажила з автомобіля три мішки, віднесла їх до підвалу і зникла. У сумках, які знайшла міліція, були вибухові речовини й детонатор, налаштований на 5.30. Тест виявив наявність гексогену, однієї з найбільш руйнівних вибухових речовин. Мешканців негайно евакуювали, а місцевий керівник ФСБ, генерал Алєксандр Сєргєєв, офіційно повідомив, що вони дивом уникнули смерті. Одночасно було розпочато кримінальне провадження у зв'язку зі спробою терористичного акту, а в місті встановили дорожні блокади й інтенсивно розшукували винуватців, яких вдалося затримати. А ними виявилися співробітники ФСБ.
Два дні по тому Ніколай Патрушев, директор ФСБ, зробив сенсаційну заяву. У Рязані не було спроби терористичного акту, а були навчання ФСБ. Не було також вибухового пристрою, а в мішках був звичайний цукор. Сьогодні, завдяки численним витокам інформації та журналістським розслідуванням, відомо, що рязанський цукор і серія вибухів у житлових будинках були операцією ФСБ, спрямованою на консолідацію росіян навколо Кремля та перетворення Путіна на сильного й дієвого лідера. Цю історію описали Юрій Фельштинський та Олександр Литвиненко у книзі «Підірвати Росію», яку 2015 року російський суд визнав екстремістською і заборонив її поширення.
Саме того дня, коли Патрушев заперечував причетність російських спецслужб до терактів, пролунали знамениті слова Владіміра Путіна, якими він підкорив серця росіян: «Ми будемо переслідувати терористів скрізь. В аеропорту, в сортирі. Якщо ми їх зловимо в сортирі, то й замочимо в сортирі. Ось і все. Справа закрита». Ці слова стали засадничим моментом влади Владіміра Путіна. Боротьба з тероризмом, друга чеченська війна та імідж жорсткого лідера забезпечили йому швидке зростання популярності наприкінці 1999 року та перемогу на президентських виборах у березні 2000 року.
Збурення серцевого ритму
Усі були щасливі. Росіяни отримали молодого, непитущого, спортивного і передусім активного й енергійного президента. Єльцин й олігархи отримали того, хто мав гарантувати продовження угоди. Однак вона була зруйнована три роки по тому. Перш ніж Путін вирішив діяти, він зміцнював свою позицію, централізовував владу і не лякав своїх конкурентів. Найшвидше його розкусив Боріс Бєрєзовський. Наймогутніший олігарх часів Єльцина, який, як ми пам'ятаємо, просував вибір Путіна наступником тодішнього президента. Бєрєзовський виїхав за кордон 2000 року і з Лондона вів свою приватну війну з Кремлем. Однак у країні залишився Міхаіл Ходорковський, найбагатший росіянин і президент «ЮКОСу», другого за величиною виробника нафти в Росії. Кремль спровокував суперечку, висунув звинувачення у фінансових порушеннях, відібрав у Ходорковського активи, а його самого відправив до виправної колонії. Лише через 10 років, 2013 року, після помилування президентом Путіним, він вийшов на свободу за умови виїзду з країни. Судовий процес над Ходорковським був прикладом, який мав відлякати інших олігархів від участі в політиці. Путін силою нав'язав нові правила гри, відтепер лише абсолютна лояльність гарантує їм особисту й ділову безпеку.
Це ж правило дедалі частіше нав'язувалося суспільству. Лояльні отримували доступ до ресурсів, непокірні потрапляли до чорного списку. У кращому разі їх чекала доля Ходорковського, у гіршому – смерть від отруєння, нещасного випадку або кулі. Путінська Росія повернулася до старих практик вбивства політичних ворогів і в країні, і за кордоном. Коли 2004 року Україну охопила Помаранчева революція, її лідер Віктор Ющенко з'їв під час обіду отруєний рис. Тести, проведені через рік, підтвердили, що він містив ТХДД, найшкідливіший із відомих діоксинів. Він входив до складу суміші Agent Orange – бойового отруйного препарату, який американці застосовували під час війни у В'єтнамі. Ющенко ледь вижив і досі переконаний, що ця отрута була посланням Кремля для лідера Помаранчевої революції. Того ж року була отруєна журналістка-розслідувачка «Новой газеты» Анна Політковська. На шляху до Північного Кавказу, на борту літака, вона випила чай. Пізніші токсикологічні дослідження за кордоном підтвердили спробу вбивства. Політковська вижила, але отримала попередження не продовжувати незручне для влади розслідування військових злочинів, скоєних у Чечні. Наступного попередження вона вже не отримала – через два роки її застрелили біля її помешкання в Москві. Під стінами Кремля загинув Боріс Нємцов. Він був лідером російської опозиції і єдиною людиною, яка могла об'єднати її в боротьбі з режимом Путіна. Він загинув у лютому 2015 року після опублікування звіту, який доводив, що «зелені чоловічки» в Криму і на Донбасі у 2014 році були частиною російської армії, а це означає, що Росія вчинила агресію проти свого українського сусіда.
Було ще більше жорстоких вбивств на замовлення Кремля. У 2016 році британці опублікували результати розслідування, у якому безсумнівно довели, що вбивство Олександра Литвиненка (колишнього офіцера КДБ/ФСБ й охоронця Боріса Бєрєзовського в Лондоні, отруєного зеленим чаєм, що містив радіоактивний полон) було замовлено Владіміром Путіним. Пізніше на території Великої Британії офіцери ГРУ намагалися отруїти «Новичком» Сергія Скрипаля, колишнього офіцера російської розвідки. Тоді Лондон звинуватив Москву в атаці з використанням хімічної зброї. Цим же «Новичком» 2020 року намагалися позбавити життя Алєксєя Навального. Це закінчилося компрометацією ФСБ, оскільки Навальний за допомогою Bellingcat (колективу журналістів-розслідувачів і дослідників, заснованого 2014 року, розслідування якого регулярно висвітлюються в міжнародних ЗМІ і слугують доказами в національних судах і міжнародних трибуналах) виявив особисті дані вбивць, зателефонував їм і, видаючи себе за помічника Ніколая Патрушева (тодішнього глави Ради безпеки РФ), дізнався про деталі, які підтверджують, що Кремль руками своїх служб протягом багатьох років намагався його ліквідувати. Зрештою це вдалося. Однак не вдалося приховати справжню причину смерті опозиціонера. До цієї інформації дісталися журналісти незалежного порталу The Insider. Із неї випливає, що існує два документи. Публічний і оригінальний. Останній містить примітки, що описують симптоми, на які скаржився Навальний безпосередньо перед смертю: «Він відчував гострий біль у животі, у нього почалися судоми і він втратив свідомість». Натомість для оприлюднення було представлено той, який вказував на смерть внаслідок загострення гіпертонії та інших захворювань, а безпосередньою причиною мали бути порушення серцевого ритму.
Головне, щоб вибачилися
Путіну вдалося витіснити ліберальну опозицію за межі поточної політики, а критиків влади затаврувати як ворогів держави й іноземних агентів. Водночас він посилив репресії, які сьогодні дедалі більше нагадують ганебну традицію сталінських репресій. Тож повернулися політичні в'язні. За даними нині забороненої в Росії організації «Меморіал», з 2014 до 2023 року їхня кількість зросла в 15 разів. Під час перебудови Горбачова, наприкінці 80-х років, комуністи звільнили близько 280 політичних в'язнів. У путінській Росії їх зараз 769. ОВД-Info, російська незалежна організація, яка з 2012 року веде подібний моніторинг, має у своїй базі 3496 записів про переслідування на політичному ґрунті. Організація також вказує, що з часу повномасштабного вторгнення Росії в Україну у 2022 році політичні переслідування поширилися на всю Росію. Найбільше репресій відбувається в столиці країни та в анексованому Криму.
Режим Путіна переслідує не тільки опозиціонерів і критиків Кремля, криміналізується кожен суспільний рух, який оскаржує рішення влади (наприклад, антивоєнний рух «Весна», який у лютому 2022 року закликав до протесту проти агресії щодо України). Переслідуються звичайні люди, активісти, художники й перформери, які висловлюють свій протест у завуальованій формі. Восени минулого року гучною стала історія поетичного колективу, який раз на місяць збирався біля пам'ятника відомому поету Владіміру Маяковському в Москві. Саме в цьому місці в радянські часи збиралися дисиденти, щоб читати поезію, яка часто була критичною щодо СРСР. У 60-х роках двоє з них на підставі статті про антирадянську пропаганду потрапили на п'ять-сім років до табору, а третій, Володимир Буковський, на примусове лікування до психлікарні. Ця практика відродилася – на початку жовтня цього року «Меморіал» повідомив, що щонайменше 49 засуджених за політичними мотивами були примусово відправлені до психіатричних лікарень. Правозахисники звертають увагу, що засуджених скеровують на примусове лікування на невизначений термін, а в'язні скаржаться, що під час «лікування» їх б'ють, принижують і вводять сильні наркотики, наприклад галоперидол, який застосовується для лікування шизофренії, маніакальних станів, галюцинацій та психозів.
Більшість заарештованих за політичними мотивами скаржаться на надзвичайне насильство з боку влади. Двоє молодих поетів, які у вересні минулого року декламували власні вірші біля пам'ятника Маяковському, були засуджені до семи років виправної колонії, а їхній колега, який аплодував їм, – до чотирьох, і лише тому, що визнав свою провину. Під час арешту поліцейські били їх кийками, одного із заарештованих облили бензином і погрожували підпалити, а дівчину одного з поетів залякували колективним зґвалтуванням. Пізніше вона розповіла адвокатам, що поліцейські показали їй відео зґвалтування її хлопця. Його допитували в сусідній кімнаті, намагаючись змусити вибачитися. «Нарешті вони знайшли предмет [штангу], який можна було ввести йому в анус, і зробили це. Потім вони показали мені відео зґвалтування», – розповіла вона журналісту порталу Meduza.
Дмитро Заїр-Бек, голова «Первого Отдела» – організації, що захищає права людини, підтвердив, що сексуальне насильство є непоодиноким явищем у поведінці російських служб. «Я пам'ятаю кілька подібних гучних історій останніх років, і всі вони так чи інакше пов'язані із сексуальним насильством», – розповів він у вересні 2023 року. У 2020 році у справі анархістської організації «Новое Величие» головний обвинувачений, Руслан Костилєнков, був зґвалтований молотком – також для того, щоб змусити його вибачитися на камеру для одного кремлівського телеканалу.
Росія як дисфункціональна родина
Більшість росіян знає, що в їхній країні утримуються політичні в'язні, і більшість з них цей факт акцептує. У дослідженні, проведеному Левада-Центром 2020 року, це підтвердили 63% респондентів. Причому 68% одночасно зазначали, що відчувають свободу. У лютому 2023 року, через рік після повномасштабного військового вторгнення в Україну, Левада-Центр спробував перевірити ставлення росіян, які вже тоді зазнали політичних репресій у рамках «СВО», до політичних в'язнів. А оскільки найважливішим із них був Алєксєй Навальний, їх запитали, як вони оцінюють його ув'язнення в колонії. У відповідь 61% респондентів визнали, що «Навальний порушив закон і повинен бути притягнутий до відповідальності». Саме так, як переконував Кремль.
Мало кого здивувало це дослідження, оскільки пасивність і здатність до адаптації є характерною рисою російського суспільства. Кожен підтвердить правдивість російського прислів'я «Тихо їдеш, далі будеш», у вільному перекладі це означає, що покірне теля дві матки ссе. Лев Гудков, керівник Левада-Центру, пояснює цей факт тим, що нове покоління вже третє десятиліття зростає в тій самій традиції держави насильства. Вони соціалізуються до покірності й пасивності від дитячого садка, через систему освіти й контакти з органами безпеки, аж до вкрай агресивної державної пропаганди. Якщо вони протестують, то тихо і таємно, – читаємо в його книзі «Повернення тоталітаризму» (2022).
Апатія є поведінкою, якої очікують від громадян владні структури. Вона вписується в неписаний договір, укладений Путіним із суспільством. Цей договір зводиться до того, що влада гарантує безпеку і стабільність, а натомість від суспільства очікується співпраця й послух. У пакеті це також означає згоду на насильство з боку держави. Із прийняттям останнього немає більших проблем, оскільки таке мислення вписується у традиційні російські цінності, а отже, легітимізується авторитетом Православної церкви. Вона сакралізує велике насильство, називаючи війну в Україні «святою», а також закріплює в росіян згоду на домашнє насильство. Вона вже багато років прихильно ставиться до повернення до етичного кодексу «Домострой», який існував на зламі XV і XVI століть. У ньому знаходимо різні рекомендації, наприклад: «[Непокірну жінку] бити відповідно до провини, карати не при людях». У 2017 році на хвилі популярності «Домострою» та пропаганди традиційних російських цінностей Путін підписав указ, який декриміналізував домашнє насильство – відтепер воно перестало бути злочином, а стало правопорушенням.
Фьодор Коньков, клінічний психолог, який протягом трьох десятиліть працює зі жертвами насильства та збройних конфліктів у рамках проєкту «Без упереджень», у квітні 2024 року на порталі «Люди Байкала» порівняв відносини між владою в Росії та її суспільством із дисфункціональними сім'ями та злочинними угрупованнями. «Садомазохізм, – каже Коньков, – розвивається в тих суспільствах, де люди відчувають сильний тиск, де вони зазнають багатьох травм. Він розвивається там, де насильство стає нормою, а жертв звинувачують у тому, що вони самі винні. Однак я б не сказав, що вину за все це несе Путін, адже є безліч людей, без яких така ситуація не мала б місця – міліція, Росгвардія, суди, виправні колонії, інформатори». На його думку, Путін майстерно використовує цю любов (до «Матері Росії»), – «і ми маємо те, що маємо», – підсумовує він. Він також звертає увагу, що терапевти, які працюють зі жертвами тривалого насильства, часто чують багато позитивних спогадів про своїх кривдників. У свідомості жертв вони співіснують зі жахливими вчинками, які ті скоїли. «Та сама властивість людської психіки лежить в основі любові до батьківщини, яку зараз відчуває багато росіян. Можливо, ми повинні назвати її спотвореною любов'ю. Бо коли ти любиш те, що завдає тобі болю, це перверзія. Таку любов не варто плекати. Її потрібно лікувати, – каже доктор Коньков і підсумовує: – У випадку Росії це свого роду стокгольмський синдром, тільки в масштабах великої держави».
Тільки пацани мають імена
Дисфункціональність проявляється також у злочинній ментальності, яка, на диво, відкрито пропагується в Росії. А оскільки приклад завжди йде зверху, цю норму в мову й політичну поведінку ввів сам Владімір Путін. Президент любить наголошувати, що він виріс у ленінградській підворітні й був хуліганом, а не піонером. Його характер сформували бійки, вульгарна мова і правила гри, схожі на тюремні. Лише пізніше були бойові види спорту, особливо дзюдо, а потім служба в КДБ. Вивчені тоді правила він застосовує донині, а це означає, що для того щоб зрозуміти, як він керує державою, не потрібно звертатися до праць геополітиків, філософів чи класиків дипломатії, достатньо подивитися російський серіал «Слово пацана. Кров на асфальті», яким нещодавно жила вся Росія. Це серіал про підлітків з бідних житлових масивів у Казані наприкінці 1980-х років, які об'єднуються в банди, формують свою особистість і борються за контроль над вулицями.
Пацани розмовляють фенею, мовою прямо з кримінального світу. Нею також послуговується Владімір Путін, і саме завдяки йому вона проникла в суспільне життя. Феня закохала в себе росіян, коли, як ми пам'ятаємо, він пообіцяв «мочити терористів навіть у сортирі». Рік по тому, коли журналіст Міхаіл Леонтьєв, який брав інтерв'ю в новообраного президента, поскаржився на Міжнародний валютний фонд: «Вони нас ображають...», він не встиг закінчити, як президент Путін перервав його класичною фенею: «Хто нас ображає, той не проживе і трьох днів».
Бандитську ментальність у ньому помітив Боріс Нємцов. У квітні 2014 року в інтерв'ю для Rus Delfi він пояснював, що тодішня канцлерка Німеччини Анґела Меркель не розуміє простої речі, а саме, що «Путін має гангстерську ментальність. Якщо не вдарити його по обличчю, він і далі поводитиметься грубо і зарозуміло». Він мав рацію, сила для Путіна є основою відносин, і сам президент неодноразово публічно це визнавав. Наприклад, коли у вересні 2004 року терористи Шаміля Басаєва взяли заручників у початковій школі в Беслані, для Путіна ситуація була очевидною: «Ми продемонстрували слабкість. А слабаків б'ють».
Одинадцять років по тому, під час виступу на Валдайському клубі в Сочі, він згадав: «50 років тому вулиці Ленінграда навчили мене одному правилу: якщо бійка неминуча, ти повинен вдарити першим». Однак якщо пацан натрапляє на сильнішого, він одразу ж стає покірним або починає блефувати. Початок вуличної бійки часто супроводжується словами: «Чого на мене витріщаєшся?» або вимогою «Подивись мені в очі!». Саме так вчинив 2017 року під час засідання Ради Безпеки ООН Владімір Сафронков, представник Росії в цій організації. Звертаючись до представника Великої Британії, він вимагав: «Дивись мені в очі! Чому ти відводиш погляд?». Він відмовився від дипломатичної ввічливості і перейшов на «ти». Адже за правилом, тільки пацани, тобто хлопці з вулиці, мають імена і є рівними між собою. Людина, яка не належить до жодної банди, імені не має. Згідно із цим правилом, Путін не міг і не хотів публічно вимовляти ім'я Навального, інакше він визнав би його рівним собі.
«Терпі моя красавіца»
Кодекс вулиці також вимагає постійно демонструвати силу. Прояв слабкості послаблює групу і спонукає суперників позбавити лідера влади. Путін це добре розуміє, тому досить регулярно демонструє насильство і в міжнародних відносинах, і щодо своїх підлеглих. Досить згадати засідання Ради безпеки напередодні повномасштабної агресії проти України, під час якого він публічно принизив Сєргєя Наришкіна, главу Служби зовнішньої розвідки.
Демонструючи свою владу і здатність до насильства, Путін вдається до грубощів (хамства). Брутальна мова лише на перший погляд є спонтанною, насправді вона продумана і цілеспрямована. Часто вона також містить натяки на чоловічу анатомію. Здається, що вперше так лідер Росії відреагував під час пресконференції, яка відбулася 2002 року після саміту з Європейською Унією. Відповідаючи на запитання французького кореспондента про війну в Чечні, він сказав: «Якщо ти дійсно хочеш стати ісламським радикалом і готовий до обрізання, дозволь запросити тебе до Москви. У нас є фахівці в цій галузі. Я подбаю про те, щоб операція була виконана так, що нічого не відросте».
Найяскравішим прикладом такої брутальності стала пресконференція під час візиту президента Франції Емманюеля Макрона до Москви на початку лютого 2022 року. Тоді, бажаючи висловити незадоволення Україною, Путін сказав: «Нравіца, не нравіца, терпі моя красавіца». Це було посиланням на пісню панк-рок-гурту «Красная Плесень», заснованого 1989 року в Ялті й відомого своїми надзвичайно вульгарними текстами. Та, на яку посилався Путін, розповідала про зґвалтування мертвої дівчини. Пізніше речник Кремля намагався пом'якшити звучання коментаря глави держави, натякаючи, що Путін використав вираз, запозичений із фольклору. Ніхто в це не повірив.
Правила, які росіяни розуміють інтуїтивно, важко засвоюють політики на Заході. Прив'язані до священних принципів дипломатії, вони впадають у паніку від думки про конфронтацію з Росією. Вони за будь-яку ціну не хочуть дратувати Кремль, бояться ескалації, яку хочуть завершити, найкраще, за допомогою угоди й діалогу. Вони стверджують, що Путін, загнаний у кут, поводитиметься як поранена тварина, нераціонально і вкрай небезпечно. Важко собі придумати щось більш помилкове. Діалог і ввічливість є ознакою слабкості, а, як стверджує Путін, «слабаків б'ють». Будь-яка ознака слабкості є заохоченням до подальшої агресії. Тільки не боячись ленінградського хулігана, можна його зупинити. Поставлений на коліна, він визнає свою поразку і відступить. Правила гри чіткі.
Переклад з польської
Текст опубліковано в межах проєкту співпраці між ZAXID.NET і польським часописом Nowa Europa Wschodnia.
Оригінальна назва статті: Słabych się bije