Є в мене один хороший знайомий, який навчався у військовому інституті. Інститут неабиякий, а столичний. Тоді – в перші роки нинішнього століття – інститут аж кишів любителями Радянського Союзу і Росії, які цілком відверто казали про свої уподобання курсантам. Російською мовою, звісно, часто переходячи на матюки. Курсантів, які намагалися спілкуватися українською, цькували безжально – мало хто хотів бути «білою вороною». Нещодавно ми з моїм знайомим подивилися на сайт інституту: ці чудові офіцери і надалі служать в «новій», «створеній з нуля» армії. Щобільше, дехто з них встиг добряче піднятися у званні.
Звісно, мені можуть закинути повне нерозуміння військової тематики, не заперечуватиму: я не є експертом у цій царині, тому якщо ви вважаєте, що розмірковувати про армію мають право лише фахівці – не читайте далі цієї статті.
«В 2014 році ми і близько не мали такого рівня патріотизму в ЗСУ. Це сталося завдяки нашим зусиллям для розбудови армії» – ці слова Порошенка, опубліковані місяць тому, викликали чимало справедливого обурення. Адже армія почала звільнення Донеччини від проросійських бойовиків ще до приходу Порошенка на президентську посаду, продовжувала свою роботу в перші місяці його правління, коли жодних зусиль для підняття патріотизму новий президент банально не встиг би докласти. І це були найважчі часи, коли серйозною була загроза повномасштабного російського вторгнення, а реакція світової спільноти на російську агресію була не до кінця зрозумілою.
У Збройних силах України були і є чесні солдати та офіцери, готові воювати за свою державу. Були і є ті, для кого армія – це просто робота. А були й такі, хто відверто неприхильно ставився і ставиться до української державності. Бо наша армія з усією її структурою дісталася Україні в спадок від СРСР – і лише після зміни цієї структури можна буде справді казати про «нову армію».
Так, за роки воєнних дій на сході України тисячі солдатів та офіцерів набули бойовий досвід. Так, багато з них стали українськими патріотами або утвердилися у своєму патріотизмі. Але це аж ніяк не вплинуло на наявність в армії значної кількості тих, хто патріотом України не є.
Армія, очевидно, потребує значних структурних і кадрових змін, а не тільки нових одностроїв, американської зброї, збільшення фінансування і бойового досвіду. Успішне протистояння на відносно невеликій ділянці фронту, обмеженому контингенту російських військ, які діють без підтримки авіації, – це добре, однак чи свідчить це про силу армії загалом?
Як я вже зазначив, я анітрохи не експерт в армійській тематиці – але не потрібно бути експертом, щоб бачити очевидні речі. Наприклад, відсутність укріплень на російському кордоні. Навіть прикордонний паркан посеред вулиці Дружби Народів у Міловому цієї осені поставили російські прикордонники. Або – сумнозвісні вибухи на складах боєприпасів, що сталися через рік після рішучої вимоги президента зробити серйозні висновки з попередніх подібних вибухів. Або – згаданий на початку військовий інститут, де курсантів досі навчає «стара гвардія» з її радянським світоглядом.
На жаль, щодо армії Петро Порошенко застосовує ту саму політику, що й до решти державних інституцій: окремі тактичні зміни при збереженні старої неефективної структури і опора на «досвідчені кадри». Тільки щодо армії ще легше застосовувати аргумент «коней на переправі не змінюють».
У когось може виникнути запитання: а хто з кандидатів у президенти може зробити для армії більше? Відповідь проста: може кожен, крім відверто проросійських. Питання лише в тому, що жодні зміни в Україні не здійснюються без тиску, передусім тиску суспільства. І не варто самозаспокоюватися: в України справді є досить сильний ворог. А ще в України є достатньо сильна армія, щоб протистояти ворогу на Донбасі. Проте, на жаль, досі немає впевненості, що ця армія достатньо сильна, щоб зупинити організоване вторгнення ворога по всьому периметру спільного кордону.
І домагатися повномасштабних змін в армії, у Службі безпеки та в поліції – це справа всіх громадян, а не тільки опонентів чинної влади. Не хотілося б закінчувати статтю банальним штампом «завтра може бути пізно» – але кожен самостійно може зробити висновки з новітньої історії України.