Книга «Служниця» Фріди Мак-Фадден ‒ це насичений та напружений психологічний трилер, здатний холодити нерви та розрахований на шукачів яскравих емоцій, інтелектуальних загадок та карколомних сюжетних поворотів. Американська письменниця майстерно заплутала сюжет у такий спосіб, що за розкриття таємниць читачі беруться із завмиранням серця.
Міллі Келловей немає і 30, але життя вже перекрутило її у найсуворішому вирі подій та викинуло на узбіччя, де вона змушена жити у автівці та харчуватися самими сендвічами. Одного дня вона отримує роботу покоївки у заможному домі Вінчестерів, де матиме стабільний дохід, власну кімнату та зможе докорінно змінити своє життя. Батько сімейства ‒ ідеальний, уважний та чуйний чоловік. Тим контрастніше на його тлі виглядає його дивакувата і відверто моторошна родина.
Міллі дізнається дещо про Ніну Вінчестер. Виявляється, в одному домі зі служницею мешкає небезпечна психопатка, здатна на вчинки, від яких холоне кров!
Авторка, Фріда Мак-Фадден, є лікаркою, яка спеціалізується на черепно-мозкових травмах та психічних порушеннях, а отже звідси й реалістичні описи ментальної нестабільності у книзі.
Після книги «Служниця» Фріда Мак-Фадден на численні прохання читачів випустила продовження роману: друга книга «Секрет служниці» також вийшла українською у Vivat. Уже відомо, що ця книга також буде екранізована.
З нагоди виходу у прокат фільму режисера Пола Фіґа «Служниця» Vivat випустив спеціальну суперобкладинку. Публікуємо уривок книги та нагадуємо, про те, що картину можна подивитись у кінотеатрах, а скоро й на онлайн-платформах.
***
Розділ сьомий
Коли я вранці спускаюся на перший поверх, Ніна заповзято й методично трощить кухню.
Вона повитягала всі каструлі й пательні із шафки над кухонною стійкою. Поскидала всі тарілки, що стояли на сушарці над рукомийником. Кілька з них, розбиті на друзки, валяються на підлозі. А зараз вона порпається в холодильнику, гарячково викидаючи звідти продукти просто на підлогу. Я вражено спостерігаю за тим, як вона хапає з полиці холодильника пакет молока та жбурляє його собі під ноги. Молоко негайно розливається, довкола каструль, пателень і розбитих тарілок стрімко формується біла ріка.
‒ Ніно?.. ‒ гукаю я обережно.
Вона завмирає, як була, з бейглем у руках. Рвучко озирається.
‒ Де вони?!
‒ Про що… про що ви?
‒ Мої нотатки! ‒ вигукує вона страдницьки. ‒ Учора ввечері я залишила всі свої нотатки для зустрічі АБВ тут, на кухонній стійці. Що ви з ними зробили?
По-перше, з якого це доброго дива вона раптом вирішила, що її нотатки можуть бути в холодильнику?! По-друге, я впевнена, що нікуди її нотатки не ховала. Ну, тобто я переконана в цьому на дев’яносто дев’ять відсотків. Адже існує все ж таки крихітна ймовірність того, що на столі валявся якийсь зіжмаканий папірець, який я зважила сміттям і викинула? Так. Цілком таку можливість я не виключаю. Але під час прибирання я дуже ретельно ставилася до того, щоб випадково не викинути чогось, що сміттям не є. Відверто кажучи, непотребу тут були просто стоси.
‒ Нічого я з ними не робила, ‒ відповідаю я.
Ніна стає руки в боки.
‒ То що, по-вашому, мої нотатки просто зіпнулися собі на рівні й самі почимчикували геть?
‒ Я цього не казала… ‒ ступаю до неї обережний крочок. Під підошву моєї кросівки потрапляє скалка розбитої тарілки. Хрускіт. Подумки занотовую собі, що босоніж до кухні зась. ‒ Може, ви їх деінде залишили?
‒ Не залишала я їх деінде! ‒ гарчить вона. ‒ Я залишила їх отут, от прямісінько на цьому місці!
Ніна плескає долонею по стільниці так голосно, що я мимоволі здригаюся.
‒ От просто на цій кухонній стійці! А тепер їх немає! Вони зникли!
Галас нарешті привертає увагу Ендрю Вінчестера. Він заходить до кухні, вбраний у темний костюм, у якому здається ще привабливішим, ніж був учора, якщо таке взагалі можливо. Ендрю, вочевидь, саме зав’язував краватку, і, коли він бачить те, на що перетворилася підлога, рука його завмирає на півшляху.
‒ Ніно?..
Вона озирається до чоловіка, в очах її міняться сльози.
‒ Міллі викинула мої нотатки! Ті, що я зробила до засідання Асоціації батьків і вчителів! Воно відбудеться вже сьогодні ввечері!
Розтуляю рота, щоб заперечити, але розумію, що робити це не має жодного сенсу. Ніна впевнена: я викинула її нотатки, і, цілком можливо, так воно і є. Ну, тобто… якщо то справді були аж такі важливі записи, то якого дідька було залишати їх на кухонній стійці? Зважаючи на те, у якому стані вчора була кухня, ті її нотатки справді могла спіткати дуже сумна доля.
‒ Просто жахливо… ‒ Енді розкриває їй обійми, і вона горнеться до нього. ‒ Але хіба в тебе на комп’ютері не залишився електронний варіант?
Ніна шморгає носом, тицьнувшись обличчям у дорогезний костюм свого благовірного. Вона достеменно замастить його шмарклями, але Енді, схоже, до того байдуже.
‒ Дещо залишилося… Але багато чого доведеться робити наново.
Вирішую, що варто облишити спроби довести власну невинуватість. Якщо Ніна такою мірою впевнена, що я викинула її нотатки, найліпший варіант ‒ просто перепросити.
‒ Мені дуже шкода, Ніно, ‒ кажу я. ‒ Якщо я щось можу вдіяти…
Ніна понурює погляд на захаращену підлогу.
‒ Можете навести лад і прибрати весь цей огидний безлад, що ви його залишили в моїй кухні. А я тим часом намагатимуся ліквідувати шкоду, яку ви спричинили…
І, промовивши це, вона, важко тупцяючи, іде з кухні. Незабаром звук кроків згасає на сходах. Розмірковую про те, як би то спромогтися зібрати скалки розбитих тарілок, водночас не забрьохавшись розлитим молоком і не роздушивши якихось із двох десятків виноградинок, які розкотилися підлогою. На одну я вже наступила, і підошва мого кросівка тепер бруднюща.
Ендрю чомусь не йде. Роздивляється, хитаючи головою. Тепер, коли Ніна пішла, я відчуваю, що мушу щось пояснити.
‒ Послухайте, ‒ починаю я. ‒ Я нічого не…
‒ Я знаю, ‒ уриває він, перш ніж я встигаю сказати, що нічим не завинила. ‒ Просто Ніна… вона дуже нервова. Але серце в неї золоте.
‒ Еге ж…
Він знімає темний піджак і заходиться засукувати рукави напрасованої білої сорочки.
‒ Ну ж бо, я вам допоможу все прибрати.
‒ Ви не мусите.
‒ Так ми впораємося швидше.
Ендрю йде до комірчини біля кухні й повертається звідти зі шваброю ‒ ти ба, він справді знає, де вона! Він узагалі чомусь у курсі, де лежить усе, що потрібно для прибирання. І тепер я розумію чому. Схоже, Ніна утнула таке не вперше. Він просто вже звик ліквідовувати вчинені нею погроми.
Але тепер у цьому будинку є служниця. І він не мусить робити того самотужки.
‒ Я сама все приберу. ‒ Беруся за руків’я швабри й забираю її в нього. ‒ Ви вже вбралися на вихід. До того ж це моя робота.
Ендрю випускає з рук швабру не одразу, але врешті-решт таки дозволяє мені забрати її в нього.
‒ Що ж, гаразд. Дякую, Міллі. Я дуже вдячний вам за сумлінну працю.
Що ж, принаймні хтось мені вдячний.
Коли беруся прибирати кухню, то згадую те фото на камінній полиці. Ту давню світлину Ендрю й Ніни, зняту ще до їхнього весілля, до народження Сесілії. Вони здавалися такими юними й щасливими! Цілком очевидно, що Ендрю досі кохає Ніну до нестями, але щось між ними змінилося. Я це відчуваю. Ніна вже геть не та, якою була раніше.
Але це не має значення. Мене це не обходить.