Другий місяць в Україні тривають дискусії щодо законопроєкту про посилення мобілізації (буду його називати так, бо так зрозуміліше для всіх). Ми обговорюємо багато різних аспектів цього акта – від електронного кабінета призовника до обмеження прав військовозобов'язаних. Але ми дуже мало говоримо про демобілізацію і ті процеси, які «рухнуть» на владу після її проведення.
Так, як ви вже зрозуміли із назви мого блогу, я хочу зачепити питання соціалізації учасників бойових дій після їхнього повернення з війська.
Насправді, питання соціалізації дуже широке і складне. Помістити його в один блог – нереально. Та й я не вважаю себе крутим фахівцем у цих питаннях, тому спробую викласти свої думки лише щодо одного аспекту соціалізації – економічного.
В Україні триває війна з 2014 року. За цих 10 років лише на Львівщині, якщо мені не зраджує пам'ять, ми маємо понад 64 тисячі демобілізованих, тобто це ті Захисники і Захисниці, котрі вже виконали свій обов’язок перед Батьківщиною щодо її захисту від агресії. Це ті українці, які зі зброєю в руках захищали нас від руского міра, бачили усі жахіття війни і смерті своїх побратимів, а тепер повернулись до цивільного життя і знову намагаються знайти себе. Для когось це не є проблемою, але багатьом з них це дається складно і їм потрібна допомога держави і суспільства.
Очевидно, що найголовнішим і початковим блоком соціалізації є так звана медична та психоемоційна допомога. Але я в цей аспект не буду заглиблювались, залишу його професіоналам цієї справи і перейду до тем, де набагато комфортніше себе почуваю.
Отже, після завершення базових кроків медичної та психоемоційної реабілітації для усіх учасників бойових дій має наступити етап професійної реінтеграції. І тут виникає зразу багато проблем, які держава повинна вирішувати вже і зараз, а не тоді, коли процес демобілізації буде в активній фазі. Переважна більшість наших бійців до служби в армії мали певні професійні навички і скіли, але вони їх могли призабути або втратити за час перебування у війську. Тому мегаважливе завдання для всіх гілок влади – це повернення їхньої кваліфікації до довоєнного рівня. А це курси, програми або тренінги, які допоможуть освіжити ці знання і повернутись до свого звичного професійного життя, яке дасть змогу не лише забезпечувати себе, але й сплачувати податки. Такі курси підвищення кваліфікації мають бути створені і на базі порталу «Дія», і на базі всіх центрів зайнятості і у кожній громаді. Це перша категорія.
Друга категорія – це ті, хто були на війні і зрозуміли, що та робота, якою вони займалися до війни, їм більше нецікава або вони нею не можуть займатись через дуже різні причини. Але вони все одно не хочуть залежати від держави і соціальних виплат. Вони хочуть знову знайти себе в професійній площині і долучатись до відбудови нашої держави. Для цього нам потрібна глобальна державна програма професійної перекваліфікації, до якої повинні бути залучені не лише заклади вищої освіти, але й професійно-технічні заклади освіти, які зможуть забезпечити достеменну зміну фаху із достойним рівнем оплати праці. Тут нам потрібна синергія всіх органів влади та місцевого самоврядування. А особливе навантаження мають взяти на себе професійні асоціації/об'єднання і донори, які просто зобов’язані переглянути свої стратегічні і фінансові плани, включивши туди підтримку таких українців. До речі, на мою думку, саме професійні асоціації і об’єднання учасників бойових дій мають стати головною рушійною силою усіх процесів соціальної адаптації та реінтеграції колишніх військовослужбовців до мирного життя. Саме вони найкраще знають всі вимоги, потреби і стандарти для повернення демобілізованих до професійної діяльності.
Третя категорія – це колишні військовослужбовці, які захочуть започаткувати свою власну справу. На жаль, не кожен з них зможе стати підприємцем, адже підприємництву треба вчитися. І це ще один виклик для влади. Ми повинні вже організовувати “школи” для таких підприємців, до яких долучати по максимуму тих військовослужбовців, які вже пройшли цей шлях і стали підприємцями. Такі школи мають навчати не лише як правильно спілкуватися з виконавчою владою і місцевим самоврядуванням, щоб розуміти куди конкретно потрібно звернутись, щоб максимально швидко отримати результат. Вони мають розповідати про найуспішніші бізнесові кейси та навчати створювати стартапи. Вони повинні пояснювати як писати дієві бізнес-плани і виходити з ними не лише на внутрішній ринок, але й працювати на експорт. Вони повинні давати розуміння, що ж таке грантові організації чи асоціації, і як можна скористатись їхньою допомогою. Вони повинні навчати податковій системі і законодавчим нюансам, з якими стикається кожен підприємець. Вони мають навчити підприємців правильно себе позиціонувати, презентувати, продавати і комунікувати. Ми маємо зробити все, щоб підприємці ставали успішними.
Я про це пишу не просто так. Це не просто мої думки. Це ідеї, які ми вже починаємо втілювати на обласному рівні. Вже є розроблена і затверджена обласна програма, яка буде підсилювати ініціативність наших демобілізованих мешканців області. Ми уже залучаємо донорів до процесу, щоб підсилити і збільшити бюджетний ресурс на виконання цієї програми, метою якої є допомога для започаткування або масштабування власної підприємницької ініціативи. Я закликаю представників великого бізнесу теж долучатись до реалізації цієї програми. На мою думку, представники великого бізнесу мають стати менторами для тих, хто хоче створити або розширити свій бізнес. Ми спільно повинні створити так звану систему можливостей для таких підприємців – не говорити, що держава зараз все безплатно зробить і організує, а навчить і пояснить, як потрібно працювати, щоб досягти успіху: як працює ця система, як подаються звіти і куди їх потрібно подавати, що таке державний нагляд і контроль та які державні органи можуть здійснювати такий контроль тощо.
Станом на сьогодні держава більш-менш добре справляється із питаннями медичної реабілітації, про яку я згадував на початку блогу, а от у всіх інших аспектах потрібно дуже серйозно нарощувати свої зусилля. Так, Кабмін і Мінекономіки роблять певні кроки у сфері економічної соціалізації демобілізованих, але їх потрібно масштабувати на рівні областей та громад. Це має бути всеохоплююча державна стратегія з дуже конкретним планом заходів для кожної гілки влади. І не тільки для влади. Можливо настав час підсилити роль Торгово-промислових палат в цьому питанні? Для цього, як мінімум потрібно оновити і освіжити дуже застаріле законодавство, яке регулює їхню діяльність. Цей ресурс ми не можемо просто ігнорувати. Його потрібно використовувати з користю. З користю для учасників бойових дій і з користю для держави, адже це не лише додаткові робочі місця, але й податки до бюджетів різних рівнів.
Підсумовуючи…
Держава повинна зробити зараз все можливе, щоб герої війни мали можливість успішно інтегруватись в економіку, відчували себе повноцінними і цінними членами суспільства, а це в свою чергу сприятиме загальній соціальній стабільності. Вони мають унікальний набір навичок і досвіду, які можуть бути надзвичайно корисними в цивільній економіці.
Ми зараз в принципі говоримо про переосмислення ролі переробної промисловості. Ми більше не маємо права не вкладатись у розвиток оборонних підприємств. Маючи такого неадекватного сусіда, ми повинні постійно думати про розвиток зброї і військових технологій. А хто буде краще робити, для прикладу, дрони? Підприємець-початківець без бойового досвіду чи людина, яка колись була виробничником, пішла захищати Україну і повернулася до мирного життя? Думаю, відповідь тут очевидна.
Очевидним і нагальним є також питання створення спільнот підприємців з бойовим досвідом, які будуть допомагати владі скеровувати свої зусилля у потрібне русло. Бо у нас дуже багато різних ветеранських громадських об'єднань і фондів, але майже ніхто з них цілеспрямовано не займається економічною соціалізацією та професійною реінтеграцією військовослужбовців. А вони мають бути і мають бути репрезентативними та готовими до діалогу з владами різних рівнів – не для того, щоб їй протистояти, а для того, щоб підкорегувати їхні дії у правильне русло.
Повторюсь, але нам потрібна всеохоплююча державна стратегія соціальної адаптації учасників бойових з дуже конкретним планом заходів для кожної гілки влади. І не лише для влади, а для усього нашого суспільства. Якщо ми зараз не візьмемось за створення такої стратегії, то будемо мати дуже великі проблеми. І не лише в економіці та на ринку праці…