Не надто заглиблюючись у клінічну сутність поняття шизофренії, спробуємо виділити той її бік, де не нашу думку, поєднуються несумісні, а деколи й протилежні поняття. Коли, наприклад, Путін каже, що ЗСУ обстрілюють лише мирні об’єкти й мирних людей, і, мовляв, навіщо так робити, якщо це не дає жодних військових результатів, то це просто брехня на кшталт, коли злодій кричить – тримайте злодія! Шизофренія – це щось трохи інше.
І взагалі справжній майстер шизофренії не Путін, хоча в нього її теж не бракує, а Лукашенко. У його виконанні маємо доволі прикладів справжньої вишуканої «шизи», ну, наприклад, останнє марення про «екскурсію» вагнерівців до Варшави і Жешува. А коли викрили страшні злочини росіян у Бучі, білоруський диктатор оголосив, що це повний фейк, брехня і спецоперація Британії. А головним його аргументом було те, що «ми знаємо номери усіх автомобілів, на яких вони приїхали в Бучу».
Тобто знання номерів автомобілів, на яких приїхали в Бучу ті, хто відкрив світові геноцид Росії, на думку картоффельфюрера, неспростовний доказ того, що рашисти тут нікого не катували, не вбивали, а просто британці розклали на вулицях Бучі ляльки у вигляді уявних закатованих тіл. Ну ми ж знаємо номери їхніх автівок, значить росіяни воєнних злочинів не коїли. Тут уже кожний психіатр побачить яскраву клінічну картину марень шизофреніка, і тут головне вже не те, що він марить, а те, що він переконаний у тому, що його марення поділяють усі інші люди.
Шизофренія вражає не лише окремих людей, а й окремі держави. Якщо так звана царська Росія – тюрма народів ще мала якісь ознаки логічного мислення і здорового глузду навіть у своїй загарбницькій політиці, то справжня «шизуха» почалася після більшовицького перевороту. І це не знищення народів, не загибель мільйонів у концтаборах, у Голодоморах, у різноманітних репресіях – все це насправді було свідомою, логічною і послідовною політикою переродженої на плебейський лад колишньої імперії. Ну а в чому ж тоді полягає шизофренія радянського періоду історії – совшизофренія? Розглянемо один із найяскравіших прикладів цього явища.
На гербі і прапорі СРСР зображені знаряддя людської праці – серп і молот. Що б це мало означати? Напевно те, що праця – це головна цінність такої держави. Насправді ж усе було навпаки. Мільйонами знищували працьовитих людей – українських селян-одноосібників, їх оголосили головними ворогами радянської влади. Якщо у працьовитого господаря був хоч один найманий працівник, цей господар оголошувався ворогом, його вбивали чи в кращому разі виселяли з родиною на Сибір.
Праця і продуктивність праці були нестерпними в країні ледарів і алкоголіків, завдання влади було знищити якомога більше працьовитих людей в Україні і на їхнє місце завезти людський мотлох з боліт, тому ми й маємо тепер в Україні генетичні наслідки цієї жахливої політики, яка фактично й призвела до російської агресії. Не будь тут купи «своїх» за суттю і духом, москальня б ніколи не поперлася на благодатну українську землю.
Може це звучатиме вкрай нелогічно й божевільно - але ж це совшизофренія – праця як явище була в СРСР під забороною буквально до кінця 1980-х років. Ти міг нічого не робити на своєму робочому місці, фактично протирати штани, отримувати свої 120 ре на місяць і бути успішним та шанованим, а хто хотів своєю працею щось заробити, вважався ворогом і переслідувався. Пам’ятаю наприкінці 1960-х років у 8-му цеху на телевізорному заводі «Електрон» регулювальники радіоапаратури заробляли, як на той час, непогані гроші – 170-220 карбованців. Державою були встановлені розцінки за одиницю виробленої продукції чи операцію, і працьовиті люди логічно хотіли заробити якомога більше.
За елементарною людською логікою той, хто виробляв більше, мав би за це й більше отримувати. Але тільки не в СРСР, на прапорі якого зображені знаряддя праці. Старі досвідчені регулювальники 8-го цеху як могли вгамовували тих молодих, які хотіли більше заробити, виконуючи операції понад норму. Бо тут діяло залізне правило: «зробиш більше, отримаєш менше», тобто щойно продуктивність праці зростала, одразу, як тоді казали, «зрізали розцінки», і досвідчені працівники всіляко намагалися якось викручуватись, «надурюючи радянську владу», філігранно лавірувати між пристойною зарплатнею і халепою переробитися, ні на копійку більше не отримавши.
У 1960-х дуже популярним був народний рок-н-рол, який, напевно, пам’ятає багато літніх людей, і який доволі точно віддзеркалює політику тоталітарної держави щодо заохочення людей працювати. Мені запам’ятався такий варіант:
Серп і молот, молот–серп,
Це є наш радянський герб.
Хочеш сій, а хочеш куй,
Все одно дістанеш …й
У часи СРСР людина, яка працювала на двох чи навіть декількох роботах, і всюди працювала сумлінно й продуктивно, вважалася непорядним членом суспільства, який завдавав цьому суспільству шкоди, а якщо виявлялося, що хтось мав дві чи більше трудових книжок, то це вже була підсудна справа. Пам’ятаю одного інженера, який, аби більше заробити, підробляв ще й двірником, але про це на його основній роботі ніхто не повинен був знати. Згадую і одного мого знайомого наукового співробітника, який теж таємно підробляв сторожем.
У тому самому 8-му цеху на «Електроні» працював регулювальником радіоапаратури найвищого класу, тобто шостого розряду такий собі дядя Міша, але майже всі знали, що він таємно вдома займається ще й пошиттям модельного жіночого взуття, від якості і дуже доступної ціни якого мліли електронівські дівчата й жінки. Але якщо б його хтось «заклав» владі, то йому б тоді було непереливки, бо за таке за радянськими законами загрожувала тюрма з конфіскацією майна за «нетрудові доходи».
У СРСР чомусь страшенно ганебно було працювати у тій галузі, де чи не найбільшою є потреба щоденно багатогодинно «вкалувати в поті чола», аби досягнути якихось результатів – у спорті. Професійний спорт був заборонений, спортсмени вважалися аматорами і були «підвішені» на якихось посадах, де діставали «ліві» гроші за роботу, якої не виконували. Тобто брехати і шахрувати було не ганебно, а чесно визнати спорт професійним чомусь ганебно.
Футболісти львівських «Карпат» «висіли» на різноманітних робітничих чи інженерних посадах на заводі «Електрон» у всіляких КБ і СКБ, де навіть жодного разу у житті не були. Так само і всі спортсмени Радянського Союзу. Пригадую, під час знаменитої серії хокейних матчів між збірною СРСР і збірною професійних клубів Канади 1972 року кореспондент радіостанції «Голос Америки» питав у когось із радянських хокеїстів, чи не є вони часом прихованими професійними спортсменами, а той відповідав, мовляв, ні, ні, ми вдень всі працюємо на заводі за верстатом, а ввечері йдемо на тренування, бо професійний спорт – це для радянського спортсмена ганебно.
Презирство до праці як такої генетично залишилося у совків сучасної Росії. Впродовж усього періоду незалежної України дуже важливою частиною ватної пропаганди було «стібатися з нікчемних «хохлів», здебільшого «бандер», які ні на що не здатні, окрім того, щоб по Італіях і Португаліях «мити туалети» і «виносити гівна з-під немічних і старих людей». Тобто зневага до праці у країні, де головні цінності – неробство, алкоголізм і злочинність, є обов’язковою складовою ментальності, яка проповідує вищість злодіїв і бандитів над працьовитими людьми, і яку так яскраво описав Максим Горький в оповіданні «Челкаш».
Сумнозвісний Гіркін-Стрєлков, який зрештою догрався і цими днями заарештований, завше любив виступати на тлі прапора Новоросії, де написано гасло цього ефемерного і фантастичного державного утворення, але, замість логічно очікуваного, наприклад, «Бей жидов и хохлов», або «Крутой пацан – опусти лоха», чи «Наш бизнес смерть, и бизнес идёт хорошо», ми несподівано читаємо «Воля и Труд». Оце і є справжнісінька совшизофренія, сюрреалізм такого височенного рівня, який і вигадати важко, бо і в померлому СРСР і в некрофільській по померлому Совку Росії ці високі слова та їхня сутні були втоптані в багно. Вільна праця передбачає створення людських цінностей – матеріальних чи духовних, але у державній системі координат, де, замість свободи, безроздільно панує рабство, нічого не створюється, а все руйнується, і як наслідок залишається тільки смерть і випалена земля. Це і є кінцевою метою совшизофренії.