Львівський театр ляльок здійснив інсценізацію напівмістичного роману Юрія Винничука «Танго смерті» (в 2012-му році цю книгу було нагороджено премією «BBC»). Виставу «Засвітнє танго» глядачі ще можуть встигнути подивитися в цьому сезоні 7-го й 8-го червня.
Нашу розмову з директоркою-художньою керівницею Львівського академічного обласного театру ляльок Уляною Мороз, яка є авторкою ідеї та однією з режисерок спектаклю «Засвітнє танго» (разом з Яною Титаренко), якраз присвячено історії створення цієї вистави, яка зараз набула нових сенсів та стала ще актуальнішою.
Можна сказати, що ця вистава розповідає одну з містичних історій Львова. На тлі нинішньої війни сумні й жахливі спогади про те, що відбувалося у Львові за часів Другої світової війни набувають ще більш гострого й актуального сенсу.
Крім того, вона відповідає на важливе питання: чи можна засобами театру ляльок говорити на важливі «дорослі» теми. Саме тому доцільно зараз, коли вже минуло чимало часу від прем’єри, повернутись до цього цікавого досвіду.
Пані Уляно, яка основна мета вистави «Засвітнє танго»?
Розпочавши працю у Львівському театрі ляльок, я хотіла створити проект про щось важливе для мене, при цьому максимально відкривши можливості театру ляльок. Перед такою амбітною ціллю стояло багато викликів. Потрібно було створити команду, у якої б були однакові цінності. І знайти тему, яка виявилася для нас спільною в зоні «болю». Така тема знайшлася – пам'ять.
Перед нами стояло завдання переконати глядачів, що театр ляльок – це вид мистецтва, засобами якого можна розповісти будь-яку історію. Наприклад, історію, з глибоким філософським наповненням, розрахованим на зрілу дорослу аудиторію, історію, що може здивувати навіть вибагливого театрального глядача. Тобто, такий проект, що дозволив би набути нові цільові аудиторії і зруйнував би поширений стереотип про те, що театр ляльок, в першу чергу, розрахований на глядачів від 3-х до 5-ти років.
Для театру це був інституційний проект, який примусив нас рости й вчитися, налагоджувати процеси, вибудовувати інфраструктуру, навчати команду.
Тому складно вибрати одну основну мету постановки. Вона полягає, як в донесенні цінності «пам’ятання», так і в інституційній розбудові театру, у формуванні команди, розвитку аудиторій театру.
Розкажіть, будь ласка, як створювалася сценічна адаптація роману Юрія Винничука «Танго смерті»?
Це був дуже непростий виклик, ми були не єдині, хто брався за створення сценічної версії цього роману. І всі зіштовхувалися з труднощами, тому що це багатошаровий роман, він розповідає про події у різних часах. Текст наповнений великою кількістю персонажів, які перетинаються за сюжетом, він вміщує велику кількість міст, дій, з чималою кількістю фантастичних елементів. Тому перший варіант інсценізації, який ми зробили, вийшов оповідний і позбавлений містичної атмосфери роману, а також не мав особливої дотичності до театру ляльок. Тоді ми зрозуміли, що для здійснення задуму потрібно створити шалено складне візуальне рішення, яке дозволить часто змінювати місця дії, поєднувати й переводити події сьогоднішнього часу у спогади про минуле та містичні події в минулому. І це завдання було одним з основних викликів.
В сценічній версії є декілька епізодів, яких немає в романі, а лінію сучасного життя ми створили дуже спрощено, лише у вигляді скрипаля Мількера, свідка тих подій та його учениці, молодої скрипальки Ярки.
Також, це стосується другої дії: ця історія у творі пана Юрія Винничука є лаконічною і не розписаною на діалоги. Проте в нашій сценічній версії нам потрібно було трохи більше тексту. І ми мусили перетворити другу дію з декількох сторінок в романі на ціле дійство.
І з цим викликом дуже гарно справилася Валентина Тужина, яка в усіх трьох версіях інсценізації шукала мову, стиль, точність. І одним з таких епізодів, написаних драматургинею, було відображення дитячих мрій, де діти бавилися іграшковими літачками. В другій дії ці літаки вже прилітають не іграшкові, а діти вже дорослими захищають Львів. Такий перегук гри в війну і війна, яка нас поглинає.
Ідея поставити спектакль саме за мотивами твору Ю. Винничука існувала давно чи набула актуальності з початком війни у 2014-го року? Адже, тут можна побачити сильні історичні паралелі.
Ця ідея народилася ще в 2017-му році, коли ми взялися за цей проект. На цей час в Україні вже йшла війна, яка розпочалася в 2014-му році. І нам вже було абсолютно зрозуміло, що війна Росії з Україною триває. Те, що вони на цьому не зупиняться, було зрозуміло ще з нападу на Грузію в 2008-му році, – що може статися це вторгнення й почнеться повномасштабна війна з Україною, що вони хочуть знову нас загарбати й підкорити, і що, як мінімум, їм потрібний Київ, а максимум – повернення всієї території України. І оце відчуття, що війна йде, що вона триватиме, і що вона загрожує – це нас супроводжувало й під час вибору тексту.
Тоді нам особливо хотілося залучити численних туристів, які гуляли Львовом, щоб вони прийшли до театру й щоб під соусом «родзинки міста Лева» вони побачили цю небезпеку, щоб вони усвідомили, якого агресивного сусіда ми маємо поруч.
Проте, прем’єра вистави «Засвітнє танго» відбулася, коли панувала пандемія короновірусу і туристів у Львові майже не було.
Це символічна вистава. Чи насправді існує мелодія «Засвітнього танго», яка лунала у львівському гетто під час ІІ світової війни?
Для мене це дуже важливе питання про історичне підґрунтя цих подій. Бо це перше, що мені відгукнулося в цьому романі. Коли я прочитала роман Юрія Винничука «Танго смерті», в мене навіть склалося враження, ніби письменник слухав розповіді моєї бабці й мого дідуся про той період. Мені здавалося, що автор наче переказав те, що я не встигла записати з їх розповідей. І це дуже відгукнулося мені.
Щодо конкретно цієї мелодії, то навряд чи існувала якась окрема мелодія, яка мала назву «Танго смерті». Проте існує історичний факт, що єврейські музиканти грали в гетто для людей, яких вели на смерть. Хтось з цих музикантів зміг вижити і про це розповісти. Як стверджується, керівникові гетто подобалося танго, бо він працював в одному з львівських музичних закладів чи то робітником сцени чи прибиральником. Тому, він наказував музикантам грати саме танго. Крім того це була егоїстична потреба самовивищитися: ви були гонорові музиканти, а тепер від мене залежить ваше життя.
За однією з версій, музиканти грали якусь конкретну мелодію, яку можна сьогодні назвати «Танго смерті». Ми навіть отримали ці ноти, композитори були ознайомлені з цією мелодією, й цю мелодію можна було взяти за основу музичного оформлення вистави.
Проте, Дмитро Микитин, який створив свою музичну версію для вистави, зробив це в своїй авторській манері, не використовуючи історично відомої мелодії, тому що вона переносить нас в 1930-ті роки, а нам потрібно було створити універсальний образ, показати силу мелодії, яка все ж таки не була би танцювальною, а несла в собі імпульс життя, щоб вона розповідала про життя і смерть, про пам'ять і про забуття. Сергій Гаврилюк, другий композитор, пізніше доповнив цю мелодію й допоміг звести всю музику.
Вистава «Львівське танго», написана драматургом Андрієм Бондаренком (у співавторстві із Наталею Боймук), освітлює події майже одного часового континууму, що і «Засвітнє танго». Звісно, там зовсім інша тема, проте, що, як на ваш погляд, втілює для Львова культура танцю танго?
На той момент танго – це була мелодія молодості, вона виражала протест проти чогось застарілого. В танго використовуються трішки вільніші рухи й вже це було своєрідним викликом.
Моя бабця казала, що, наприклад, в їх більш традиційному товаристві вважалося, що танцювати танго було непристойно. Вони танцювали вальс, а танго вважалося «вже занадто».
І саме оця мелодія, яка в 1930-х роках вважалася молодіжним проривом й викликом, потребою нового відчуття й права бути вільними, і стає в нашій виставі й в спектаклі театру ім. М. Заньковецької провісником епохи.
Розкажіть про значення вистави для театру.
Якщо говорити про акторську виконавську роботу, то актори повинні були у цій виставі навчитися відчувати одне одного, стати справжньою командою, довіряти один одному й бути надзвичайно уважними. Тому що, у цій складній конструкції з великою кількістю рухливих елементів актори діють при дуже поганій видимості майданчика, на акторах складні костюми, дівчата в дуже довгих спідницях, треба рухатись по похилій площині – це зовсім непрості умови для гри.
Ця команда мусила народитися в цій роботі, і її мали доповнити студенти. Ми тоді набрали акторський курс при Львівському національному університеті ім. І.Франка, факультет культури і мистецтв.
І лише тоді, коли наші студенти досягнули 4-го курсу навчання і увійшли в цю роботу над виставою, тоді склалася та команда, яка змогла побудувати органічно цей складний малюнок.
Тому ця постановка є результатом чотирирічної роботи величезної кількості людей, які шукали, як реалізувати мистецьку, технічну й фінансову частини цього проекту. І я вдячна всім, хто доклався до цієї роботи.
Цією виставою ми можемо розповісти про щось надважливе для нас, про цю силу пам’яті, про те, за що боремося, чому для нас важлива наша земля, чому для нас важлива наша культура, про те, скільки поколінь повинні були загинути за ту свободу і незалежність, яку ми сьогодні маємо, яку нам сьогодні потрібно захистити, тому що ми маємо свою державу, а багато років до цього покоління боролися за цю державу, але не мали державного ресурсу.
Тому ця ідея є дуже важливою для нас: спочатку нас мотивувало бажання зупинити зупинити війну, а тепер бажання її виграти.
Фото Львівського театру ляльок