Токсична ностальгія за радянським минулим, віра у власну унікальність, глорифікація війни та заперечення існування української нації – це риси російського кінематографу, який після 2022 року став безсумнівним інструментом пропаганди. Яскравим прикладом є російський фільм «Свідок» 2023 року, який розповідає про «укронацистів» та війну на Донбасі. Стереотипи про різні нації використовувалися радянським і російським кінематографом з моменту його зародження в різних контекстах, але загальний принцип залишався незмінним: неросійські народи завжди були підпорядковані «великому російському народу». Російське кіно допомагає еліті залишатися при владі, промивати мізки громадянам і, на жаль, також підтримує свій статус через покази на міжнародних кінофестивалях.
У контексті радянського кіно часто цитують слова Владіміра Лєніна про те, що «кіно – найважливіше з мистецтв». Сьогоднішня російська кінопропаганда походить від радянського кіно. Під час громадянської війни 1918-1921 років більшовицька партія була чи не єдиною політичною силою, яка зрозуміла потенціал кіно у формуванні громадської думки і зробила його частиною своєї політичної стратегії. Це було надзвичайно вдале рішення. Після захоплення влади більшовики націоналізували кінообладнання у приватних виробників і почали будувати потужну кінопропагандистську індустрію.
«Ленін розумів кіно буквально як частину політичної пропаганди. Сучасна російська критика ігнорує це, вона все ще дивиться на російське кіно як на мистецтво, хоча насправді це пропаганда під виглядом мистецтва», – каже Юлія Хазагаєва, журналістка бурятського походження, яка останніми роками мешкає в США, аналізуючи російську пропаганду. Коли вона сама жила в Росії, то шість років працювала в найбільшому інформаційному агентстві країни – ТАСС.
«Я відрізняюся від професійних російських кінокритиків тим, що вони ніколи не намагалися подивитися на історію радянського і російського кіно з точки зору людини, яка має неросійське походження. А треба дивитися на це кіно як на дзеркало колоніального мислення, через яке російські імперські наративи вкорінюються в масовій свідомості людей», – стверджує вона.
Витоки: Сталін і мила ідилія з «дикунами»
Образи неросійських народів у радянському кіно можна простежити ще з 1920-х років. У відомому фільмі Сєргєя Ейзенштейна «Броненосець Потьомкін» (1925) гине український матрос Вакуленчук.
«Найбільші пропагандистські проєкти почалися саме за Сталіна, за його вказівкою, – розповідає Хазагаєва. – Головною метою цих проєктів було створення ідеї величі нації. Як, наприклад, у фільмі “Кутузов”, де дурний, жадібний і амбітний Наполеон намагається напасти на непереможну російську націю. У 1941 році виходить музична комедія “Свинарка і пастух”, дуже потішна й улюблена радянськими глядачами. Головні герої – скромна свинарка з Вологди Глаша Новікова та пристрасний дагестанський чабан Мусаїб Гатуєв. Між ними зароджується близькість і взаємне зацікавлення. Але якщо Глаша – “наша радянська дівчина”, очевидно, росіянка, будує свинарники у своєму колгоспі і залучає нові передові технології, то пастух Мусаїб у своєму селі бореться з вовками! Тобто він є таким представником “дикої природи”. Такі стереотипні образи, показані в цьому або подібних фільмах, відтворюються і увічнюються в усьому світі».
У радянському кіно «дружба народів» зображується як дружба розвиненого слов'янина з менш розвиненим «дикуном». Саме так зобразив її режисер-документаліст Дзиґа Вертов у своєму фільмі 1926 року «Шоста частина світу» (евфемізм для СРСР). Ця пропагандистська картина, покликана прославляти експортні можливості Радянського Союзу, вона також зображує пафос «всесвітнього братерства».
«Ти, хто купаєш овець у хвилях. І ти, хто купає овець у струмку. У сибірській тайзі. У тундрі. Біля річки Печора. І ти, хто скинув капіталістичний режим у жовтні. Відкривши шлях до нового життя раніше пригнобленим народам! Ви – татари. Ви – буряти, узбеки, калмики, хакаси. Ви комі і ви походите з віддаленого села. Ви берете участь в оленячих перегонах. Ви всі – господарі радянської землі. Одна шоста частина світу у ваших руках», – йдеться у фінальних титрах фільму.
«Фактично, в абсолютно всіх радянських фільмах, коли з'являється якийсь представник неросійської національності, він обов'язково належить до “дикого потоку”, неосвічений, але водночас майже завжди позитивний: азіата, вихідця з Кавказу чи когось із північних народів, він обов'язково належить до “дикого потоку”, неосвічений, але при цьому майже завжди позитивний. Так створюється образ “шляхетного дикуна”», – підкреслює Хазагаєва.
Альтернативна реальність
Радянський кінематограф створював альтернативну реальність: коли мільйони людей в Україні голодували, у тогочасних комедіях показували «веселе» й «заможне» життя селян. Те саме стосується образів інших народів.
Як виник образ чукчі? У російських анекдотах на цю тему люди завжди дурні, такі інфантильні, вразливі, напівдикі.
«А у XVIII столітті чукчі боролися за незалежність від російських завойовників. І це були дуже сильні воїни, яких росіяни не змогли перемогти. Єдиний такий народ, який не був завойований. Зрештою, все закінчилося тим, що імператриця Катерина II просто приєднала Чукотку “на папері”. Чукотський народ навіть не знав про це», – розповідає Хазагаєва.
Із цього періоду походить правило, що саме ті народи, які чинили найбільший опір імперії, представлені в російській попкультурі в принизливому вигляді: естонці, українці, молдавани.
«У радянському й російському кіно можна виділити три групи “іноземних націй”. Перша – це ті, хто виглядає як росіяни – це українці й іноді казанські татари, тобто “білі”. Друга група – бунтівні народи Кавказу, зокрема чеченці, грузини й вірмени, тобто “чорні”. І третя група – всі інші азіати; неважливо, чи це буряти, чи якути, чи узбеки. У радянському кіно кавказцям дозволялося носити власний одяг, можна було фотографуватися на Кавказі й гуляти з отарами овець. Однак жодного натяку на самовизначення цих народів або на те, що Кавказ насправді був жорстоко завойований росіянами, ніколи не показували».
Інша маніпуляція відбувалася з українцями. У радянському кіно вони представлені в подвійній ролі. З одного боку, їх іноді зображували «білими», тобто майже порівнянними з росіянами, а з іншого – «буржуазними націоналістами», і тоді їхній образ уподібнювався до народів Кавказу. У фільмі українського радянського режисера Олександра Довженка «Звенигора» показано двох українців: один, постійно знервований, підтримує українську незалежність; інший – поміркований радянський комуніст.
«Українець може бути зображений як більшовик або радянський солдат, і в цьому випадку йому навіть можуть дати головну роль, як у популярному фільмі “В бій ідуть одні старики” (1974). А якщо він з'являється в дуже національній ролі, якщо він проявляє національну самосвідомість, його відразу ж зводять до комедійного персонажа, блазня, який не знає нічого іншого, крім горілки і співу. У перервах він танцює і готовий “рубати москалів”», – зазначає Хазагаєва.
Своє особливе місце в радянському кіно займали також польські режисери й актори. Вони були дуже популярними, поляків зображували як «своїх», яким дозволено більше. Наприклад, фільм «Секс-місія» (назва в радянському кінопрокаті «Нові амазонки», – ред.) в Радянському Союзі мав великий успіх, але важко знайти схожу постановку на радянській території.
«Польські актори могли грати американців або інших західних людей. Але – як і іншим – полякам не дозволяли відмовлятися від свого образу підлеглого великої російської нації. Наприклад, кілька років тому актриса Барбара Брильська, яка зіграла головну роль у відомому фільмі “Іронія долі”, заступилася за російську актрису Лію Ахеджакову, яка підтримує Україну. Барбара Брильська сказала просто: в Росії добре живуть тільки Москва і Санкт-Петербург, а всі інші живуть у страшних злиднях. Брильська сказала правду, але вона настільки образила росіян, що Державна Дума зажадала вирізати її з цього найважливішого фільму новорічної ночі», – каже Хазагаєва.
Вона додає, що Брильська – красива жінка, яка блискуче зіграла свою роль, але, у свідомості російських глядачів, не вона принесла мільйонам глядачів радість й естетичну насолоду своєю грою, а це вони милостиво дозволили польській актрисі звернути на себе увагу «в російській культурі». «Це ми, росіяни, ніжно втягуємо вас у великий формат, ви зобов'язані нам, без нас ви ніщо», – зазначає Хазагаєва.
Російське кіно: однозначно агресивніше за радянське
У 1990-х роках герой російського кіно, досі неотесаний і неосвічений, перестає бути добрим і перетворюється на дикого бандита. Цей образ викликає набагато більше жаху, ніж образ тупого чукчі, що гріється в холодильнику, як говорилося в одному радянському анекдоті. Представники неросійських націй набули рис злого народу, який заслуговує на осуд і з яким треба боротися.
«Різниця між радянським і російським кіно полягає в тому, що в першому випадку дикун завжди смішний і кумедний, викликає жалість, співчуття, над ним хочеться посміятися, бо він такий трохи “недорозвинений”, взагалі він без нас не виживе, а росіянин завжди простягає йому руку допомоги. Однак з 1990-х років і донині в російському кінематографі основна увага приділяється використанню образу іноземного народу як ворога. Вони вже бандити, у них немає чистих намірів. І вони завжди щось замишляють проти Росії, проти російського народу», – підкреслює Хазагаєва.
Феноменом російського кіно став фільм «Брат» (1997), а пізніше «Брат 2» (2000) режисера Алєксєя Балабанова, що розповідає про хлопця, який бореться за справедливість після повернення з війни в Чечні.
Головний герой, Даніла Багров, став національним героєм нової Росії. Режисер зумів зазирнути всередину мислення росіянина і заговорити його словами. Критики тоді писали: фільм «Брат» розкріпачив наші російські мотиви. Чому розкріпачив? Тому що 1990-ті роки, велика криза, безнадія, розквіт бандитизму. І тут з'являється простий росіянин з війни, який виступає в ролі захисника, адвоката. Брат став джерелом багатьох цитат у сучасній Росії. Владімір Путін, виступаючи з промовою 24 лютого 2022 року, у день повномасштабного російського вторгнення в Україну, перефразував слова Даніли Багрова з фільму «Брат 2», сказавши, що «справжня сила – в справедливості і правді».
На перший погляд, «Брат» – зовсім не пропагандистський фільм, а кримінальний трилер, але з часом цей твір багато хто сприймає як квінтесенцію російської ультранаціоналістичної ідеології, сповненої ворожнечі й ненависті до українців, американців, євреїв і Заходу в цілому.
«Там є дуже характерна сцена: головний герой сідає в трамвай і бачить, як двоє вихідців з Кавказу поводяться агресивно, чіпляються до дівчини. Коли до них підходить дуже інтелігентна кондукторка і каже: “Будь ласка, заплатіть за проїзд”, кавказці відмовляються це зробити. У цей момент Даніла дістає пістолет, і кавказець починає благати про пощаду: “Не стріляй, брате!”. Що йому відповідає росіянин? – “Не брат ти мені, гнидо чорножопа!”» – розповідає Хазагаєва.
Ця фраза поширилася по всій Росії, ставши не просто гаслом, а способом мислення. Хоча насправді в цьому фільмі жертва й агресор помінялися місцями. Що саме зробило цей фільм з його цитатами таким популярним? Те, що російський народ нарешті зображений як жертва інших.
«Коли брат головного героя вмовляє його вбити чеченського наркоторговця, той каже йому: “Ну, ти ж розумієш, тепер ми стоїмо на колінах, тепер ми слабкі як нація”. Фільм легітимізує позицію російської нації як жертви для всіх. Він говорить про те, що стан війни для російського народу є органічним. Лише у стані війни він почувається комфортно, йому здається, що на його очах відбувається процес відновлення справедливості. “Справедливість” у розумінні головного героя відбувається не за моральними законами, а за правом сильного, по межі “свій – чужий”. Ти можеш бути повією, наркоманом, але якщо ти один з нас, якщо ти схожий на росіянина, я все одно буду тебе захищати. Так мислить головний герой фільму “Брат”», – підкреслює Хазагаєва.
Фактично, головний герой застосував насильство, щоб домогтися справедливості. А якщо воно поширюється на чужих людей, то це тим більше виправдано. Зараз ми бачимо, що багато росіян транслює цю ідею і щодо війни в Україні.
Тільки на YouTube фільм «Брат» переглянули 85 мільйонів глядачів, а ще більше подивилися його в кінотеатрах і на відеокасетах. Про те, наскільки важливим був фільм для росіян, свідчать спогади актриси, яка зіграла кохану головного героя, Світлани Письмиченко. Вона згадує: «До мене постійно підходили чоловіки і питали: чому ти, нещасна, відмовила нашому Данілє?» А найчастіше до неї підходили ветерани Чечні. Одного разу чоловік, який повернувся з Чечні, сказав, що дивився «Брата» двадцять вісім разів!
Колоніальне мислення все ще живе
«Російська культура, охоплюючи літературу й кіно, а також певною мірою балет, є ідеологічною зброєю, і її слід розглядати як таку, – зазначає Юлія Хазагаєва. – З російським кіно слід поводитися так само, як і з телеканалом Russia Today, який був заборонений до трансляції на Заході. Якщо ви транслюєте такий контент для своєї аудиторії, ви повинні включати заяву про те, що це російська пропаганда. Більшість російських режисерів, які сьогодні представляють свій продукт на Заході, навіть не усвідомлюють, що вони є пропагандистами ксенофобського, колоніального імперського мислення. Вони можуть навіть хотіти зняти щось хороше, але їм не дають цього зробити. Російська інтелігенція досі вважає, що просто переживати пацифістські настрої під час бомбардувань українських міст достатньо, щоб залишатися нормальною людиною».
Хазагаєва вважає, що російське суспільство, зокрема кінокритика і літературознавство, стоїть перед необхідністю рахуватися з імперським мисленням і переробляти минуле, в тому числі культурну спадщину.
«У багатьох царинах, особливо в російській попкультурі, ми бачимо типове колоніальне мислення: звеличення себе як метрополії, як нації, яка від народження, через свій колір, через свій фенотип, має технології, цивілізацію, освіту і так далі, – підсумовує Хазагаєва. – Таке мислення було в усіх імперіях, але на Заході після закінчення Другої світової війни рефлексія відбувається безпосередньо в кіно, режисери починають запитувати себе: а чи були ми такими жорсткими в Африці, в Південній Америці? Після перегляду фільму навіть пересічна людина допускає думку про несправедливість, вчинену щодо її предків, але це не ламає її психіки. Навпаки, вона хоче щось виправити, щось зробити. З іншого боку, у свідомості російськомовних осіб нічого подібного не відбувається. Російська культура досі масово прищеплює росіянам ставлення зверхності і робить з інших людей другого сорту».
Переклад з польської
Текст опубліковано в межах проєкту співпраці між ZAXID.NET і польським часописом Nowa Europa Wschodnia.
Оригінальна назва статті: Stan wojny dla narodu rosyjskiego jest organiczny