В одній з наймальовничіших своїх резиденцій – Форті Бреґансон на Лазуровому узбережжі – президент Франції Емманюель Макрон гостив 19 серпня свого російського колегу Владіміра Путіна. Більшість українських коментаторів, говорячи про ту зустріч, волали про світову антиукраїнську зраду.
Та й дійсно, Макрон ледь не стелився перед Путіним, цитував російських класиків, говорив про європейськість Росії, хвалився тим, як вправно провів операцію з повернення Росії до ПАРЄ. Ба більше: запрошував свого візаві назад у «Велику вісімку» (згодом це запрошення схвалив і президент США Дональд Трамп). Україну на зустрічі нібито назвали «подразником», а її президента Володимира Зеленського – підставою для «стриманого оптимізму». У цьому «оптимізмі» декотрі коментатори відчитали нібито намір українського очільника здати українські інтереси на Донбасі. Про Крим уже взагалі ніхто не згадував, давши привід вважати, що півострів здано Кремлю на відкуп. Одне слово – суцільна зрада.
Спробуймо розібратися, чи дійсно так все зле. Так, Макрон таки передав куті меду в розшаркуванні перед російським гостем. Навіщо? Для цього є багато причин. Французький президент хоче виступити миротворцем, котрий, як і 30 років тому, покладе край новій «Холодній війні» між Заходом і Росією. Він розуміє, що на тлі виходу Великої Британії з Європейської Унії, на тлі майбутнього відходу Анґели Меркель з великої політики йому дістанеться роль лідера Європи. А щоб підтвердити цей титул, йому конче потрібна гучна геополітична перемога. Примирення з Росією цілком пасувало б під таку тему.
«Але як можна зближуватися з Росією, якщо в Україні досі триває війна, а в Сирії російська авіація бомбардує мирні поселення?» – поставила резонне запитання своєму президентові французька журналістка на прес-конференції в Форті Бреґансон. Макрон намагався парирувати розповідями про те, що, мовляв, Сирія за останні роки значно просунулася до миру. Можна й так назвати те, що сирійський президент Башар Асад, який і спровокував громадянську війну і покарання котрого вимагав, зокрема, й Париж, за підтримки російських військ фактично ліквідував джерела опору демократичної опозиції. Залишилося ще трішки для цілковитої його перемоги, а отже, цілковитого фіаско Заходу в Сирії.
А щодо України, то тут «зрушення» Макрон побачив у тому, що там (тобто в нас) до влади прийшов «президент, котрий бажає миру». Невже він дійсно досі вважає, що питання миру на Сході України залежить винятково від бажання української влади? Невже так вважає решта його західних колег, невже вони не зауважують головного винуватця?
Та ні, зауважують, добре знають, хто винен, розвідка у всіх працює надійно. Проте не все так просто. От, приміром, нещодавно у Німеччині соціологічний інститут YouGov провів опитування громадської думки, присвячені п’ятій річниці запровадження санкцій Європейської Унії проти Москви за її агресію в Україні. Соціологи хотіли з’ясувати, як зараз німці ставляться до цих антиросійських штрафних заходів. Згідно з результатами, оприлюдненими 20 серпня, тільки 23% німців виступають за збереження санкцій проти Росії в такому вигляді, як вони існують зараз. Водночас понад половина німців виступає за скасування санкцій. Із них 21% висловлюється за негайне скасування, а 32% – за покрокове. У Франції питома частка проросійськи налаштованого люду ще більша. Не кажу вже про Італію, де останні два роки при владі перебуває прихильна до Кремля коаліція (зараз вона, щоправда, розпадається, але соціологія малює ще страшніші для України й радісніші для Росії перспективи нових виборів).
Однак не треба зразу впадати в песимізм. Он навіть Путін каже, що наш президент дає підстави для оптимізму. А до речі, як точно звучала фраза шефа Кремля. «Я проінформую пана президента Франції про свої останні контакти з новообраним президентом України. Тут є деякі речі, які можна обговорювати, які вселяють обережний оптимізм», – саме так сказав Путін. А що саме такого «вселяючого оптимізм» міг сказати Володимир Зеленський російському колезі? Наскільки відомо, жодних обіцянок поступитися український президент не висловлював. Щобільше, ставив перед Путіним вимоги вгамувати своїх сепаратистів. Останні, до речі, нівроку активізувалися саме після інавґурації нового президента України. Зрозуміло, що цього не сталося б без відмашки з Кремля. Зрозуміло й те, що в такий спосіб Кремль намагається зробити Київ поступливішим. Тож логічно припустити, що такі обстріли були б безсенсовними, якби українська влада вже пішла на поступки.
Зеленський, розуміючи, що наодинці не вдасться впоратися з російським ведмедем, намагається відновити переговори в «нормандському форматі». Напередодні він провів телефонні перемовини з Емманюелем Макроном та Анґелою Меркель. Ті погодилися, що така зустріч вкрай потрібна, і відбудеться вона у вересні-жовтні.
Але ще наприкінці серпня буде саміт «Великої сімки», на якому, зокрема, порушуватиметься питання про можливе повернення Росії до клубу впливових держав, а отже – перетворення його на G8. Але хвильку, знову ж пригадаймо точніше, як Макрон сформулював запрошення Путінові до цього клубу. «Росія – велика європейська держава. Ми повинні працювати разом. Але потрібно бути послідовним: ми розширимо G7 тоді й тільки тоді, коли будуть дотримані Мінські угоди щодо України... М'яч на боці Росії», – зазначив французький лідер.
А чи готова Росія виконувати свою частину Мінських угод? П’ять років вона їх іґнорувала, а тепер зненацька почне реалізовувати? Навряд чи. Тому або Путіну не світить крісло за елітним столом, або елітний стіл вирішить заплющити очі не недопрацювання Росії в цьому питанні.
Чи існує небезпека другого варіанта? Таки існує. Світ зараз вступив у стадію переформатування. Від трансформаційних напруг у ньому то тут, то там виникають тріщини. А Росія тільки те й робить, що без мила влазить у них зі своєю гібридною політикою. І діє вона дуже спритно.
Як доречно зауважив нещодавно російський політолог, професор Сєргєй Медведєв: «У Кремлі давно зрозуміли, що головним російським експортним продуктом є не нафта й газ, а страх. “Російська загроза” – це те, що ми найкраще продукуємо. Росія за відносно мінімальних затрат на перегони інформаційних озброєнь веде нову гібридну війну проти Заходу. І поки що виграє її, попри те, що інша сторона витрачає на протидію Росії неспівмірно більше коштів».
Росія зуміла створити й поширити на Заході міф, що вона – непереможна, бо має найпотужнішу армію. Вона лякає своїми новітніми ракетними та ядерними технологіями. Хоча насправді все це виявляється великим блефом. Пересвідчитися в цьому можемо на прикладі аварії в Архангельській області. Там вибухнула ракета з ядерним двигуном «Беревестник», позбавивши життя п’ятьох співробітників «Росатома» й спричинивши радіаційне забруднення. Саме нею Путін намагався залякати рік тому західні держави. А вийшов суцільний пшик.
Ще одна лякалка Путіна, яку він активно експортував: «Росія полишить Захід і піде до Китаю». І вона досить довго працювала, можливо, працює й зараз. Хоча насправді Москва боїться того Китаю, як чорт ладану, бо розуміє, що Пекін не буде з нею так цяцькатися, як Європа.
Тож даремно Макрон стелився перед Путіним у Форті Бреґансон. Хоча не так вже й стелився. Пригадаймо, як зухвало він закинув Росії недотримання засадничих прав громадянина, ведучи мову про недопущення до виборів до Московської міської думи опозиційних кандидатів і жорстокі розгони протестних акцій у Москві. Французький лідер нагадав російському гостеві, що Росія підписали низку міжнародних документів, які зобов'язують її, як і всіх членів Ради Європи, дотримуватися свободи слова, думки, мирного протесту, гарантувати громадянам можливість брати участь у виборах. Путін спробував огризнутися, дорікнувши Макронові «жовтими камізельками», сказав, що, мовляв, не хоче допустити в Москві такого ж безладу, який був у Парижі під час їхніх протестів. І зробив він це даремно, бо президент Франції дуже дратівливо сприймає згадки про «жовті камізельки». Тож Макрон досить жорстко відповів, що вважає некоректними прямі паралелі між акціями «жовтих камізельок» у Франції і протестними акціями в Москві у зв'язку з недопуском опозиційних кандидатів на вибори. «Є низка людей, котрі не були допущені до виборів у Мосміськдуму, саме тому Франція висловлювала заклопотаність у зв'язку з протестними акціями в Москві. Ті, хто виходив на акції протесту у Франції, вільно брали участь у виборах. Ті, кого називають "жовтими камізельками", вільно брали участь у виборах до Європарламенту, і вони будуть брати участь у муніципальних виборах. І я хотів би, щоб вони вільно висловлювалися на виборах, тому що це знижує напруженість. Ми в країні, де люди можуть вільно висловлюватися, виходити на демонстрації. Єдине, чого ми не можемо допустити, – погромів і порушень громадського порядку», – заявив французький лідер.
Тож, як бачимо, французький лідер (сподіваємося, і його колеги з інших країн також) не аж так зачаровані бажанням умиротворення Росії. Зрештою, Канада і Велика Британія на українському боці. Підтримує нас і Японія, розгнівана на Росію за курильську дулю. Решту країн-членів «Великої сімки» Україна зможе переконати, якщо буде активною. Передовсім Володимир Зеленський мав би дати чіткий сигнал, що гасла на зразок «просто перестати стріляти», «зійтися десь посередині» тощо були помилковими і вже остаточно зійшли з порядку денного. Офіційний Київ повинен публічно присоромити «Велику сімку» й чітко заявити, що не можна брати до лав елітарного клубу агресора, котрий не виконав жодної з поставлених йому умов. І це має стосуватися як Донбасу, так і Криму. Зеленський повинен дати зрозуміти, що хоч він і «президент миру», але не за будь-яку ціну.