Є відома приказка, мовляв, «патріотизм – останній прихисток негідників». Вона зовсім не означає, що всі, хто поділяє патріотичну позицію, є негідниками. А лише те, що негідники в політиці, аби прикрити свої нечисті наміри, часто вдаються до патріотичної риторики. У політиці, як і загалом у житті, рідко буває все однозначним, і тим вона, як і життя, така цікава і така заплутана.
Наведу кілька епізодів з місцевої та центральної політики, що трапилися за минулі місяці. На перший погляд, між ними мало спільного, проте їх поєднують деякі дійові особи і вони вплітаються в певну загальну канву.
Пригадується, як на початку пандемії два львівські депутати з провідної проукраїнської і прозахідної політичної сили подарували кілька апаратів ШВЛ одній із львівських лікарень, опісля голосно заявили в ефірі одного із львівських каналів, що до їхнього дарунку бідолашна лікарня була повністю позбавлена апаратури і начебто не мала чим лікувати пацієнтів. Згодом, щоправда, виявилося, що насправді в лікарні апаратів було удвічі більше, ніж привезли депутати, тож їм довелося якось незграбно викручуватися. Здавалось би, що тут такого, адже апарати зайвими ніколи не будуть, якби не та деталь, що лікарня ця – комунальна, місцева влада перебуває в руках політичного конкурента, а над містом вже відчувався легкий подув майбутніх місцевих виборів. Безсумнівно, благородний вчинок затьмарили дрібні політичні амбіції, чи, може, саме вони й були його головним мотивом?
Нещодавно спостерігав ще одну картинку, як один з тих же депутатів, що кілька місяців тому привозив апарати до лікарні, в ефірі того ж каналу гучно заявляв, що у Львові зараз при владі перебуває будівельна мафія, яка просто руйнує місто. Ніхто не заперечить, що повсюдна хаотична забудова без відповідної інфраструктури, комунікацій, озеленення справді перетворюється на стихійне лихо. Ніхто не сумнівається, що місцева влада (яка, нагадаю, все ще належить опонентам депутата) відповідальна за це. Проте невеличка деталь: заявляв він це, перебуваючи в студії, облаштованій в самому центрі Львова в одному з готелів одного з головних забудовників міста, любителя грандіозних житлових комплексів та розкішних спортивних баз серед лісу над озером, довкола якого в місті щораз точаться нові скандали. Про те, що цей забудовник є місцевим депутатом від його ж політичної сили, як і те, що його ж передвиборча кампанія у Львові, яка де-факто стартувала вже давно, проходить за міцної підтримки цього доброчесного забудовника, депутат, зрозуміло, промовчав. Парадоксально, але праведний гнів на недоброчесних забудовників, спущений на голови довірливого глядача, покликаний привести до влади у місті тих же недоброчесних забудовників.
І третя історія трапилася на днях уже не на місцевому, а на центральному рівні. У Києві розгорівся скандал довкола збору підписів за відставку одного «потужного» й одіозного міністра. Політична сила, до якої належить вищезгаданий депутат, досі позиціонує себе як головна і найпринциповіша опозиція до чинної влади і не шкодує для неї різних епітетів, проте чомусь відмовилася підписуватись під петицією, яка, здавалось би, нічим не суперечить її загальній позиції.
Смію припустити, що причина цього «чомусь» у тому, що цей збір підписів ініціювала деяка інша політична сила, яка, до того ж, за цей рік стала головним конкурентом «головних опозиціонерів» на їхньому ж електоральному полі. За цей рік, поки їхні «молоді конкуренти» з прозахідного табору ще намацували свої позиції у великій політиці, досвідчені колеги зуміли перебрати на себе роль головної опозиції й увірвати чималий шматок відповідного електорату. Тепер, коли молодші колеги вже стали більш-менш міцно на ноги, коли виявилося, що вони мають у рукаві чималі козирі (як-от професійні якості, відсутність корупційного шлейфу тощо), коли насуваються місцеві вибори, вони стають загрозою для монополії на опозиційність і патріотичність. І тут в дію пішли різні нечисті, проте вже такі відомі методи.
Нещодавно один з депутатів «головної опозиції» у своєму фейсбуці звинуватив «молодих конкурентів» у тому, що вони не проголосували проти призначення чинного уряду, і додав до цього скрін, на якому чітко видно, що вся ця фракція під час голосування була відсутня. Наче все правильно, та депутат забуває додати, що якраз представники «молодих конкурентів» у день голосування за новий уряд чи не найгучніше протестували проти нього з трибуни парламенту і на знак протесту вчинили демарш, демонстративно покинувши залу. Відтак голосувати ні за, ні проти вони точно не могли, адже фізично були відсутні під куполом. Упускання маленької деталі перетворює, здавалося б, підкріплений доказом допис на чергову велику маніпуляцію.
Можна довго дискутувати: доцільніше добиватися відставки окремого міністра чи цілого уряду, ефективніше збирати підписи чи одразу виносити на голосування, нападе Путін на Україну без «потужного» міністра на чолі силовиків чи ні? Це довга дискусія, і тут можуть бути різні аргументи. Так само в жодному разі не стверджую, що закупівля ШВЛ-ів чи подолання будівельної мафії у Львові (хоча це ще питання, хто її насправді представляє) – погані ініціативи. Зате дуже поганими є методи, якими супроводжується політична боротьба довкола них. І якщо не на місцевому, то на центральному рівні ця боротьба може мати дуже сумні наслідки і для обох політичних сил, і для їхніх прихильників, і для всіх нас.
Чомусь у погоні за рейтингами «патріотичні» політики не гребують робити відверті наклепи проти, здавалось би, «своїх» же, чим явно підіймають шанси відверто ворожої сторони на успіх. Чомусь (і знову це слово) за гостро патріотичною риторикою вузькопартійні інтереси переважають загальнонаціональні. Хтось скаже: правильно, політика – це мистецтво здобути електорат. Проте мені все ж хочеться вірити, що політика (принаймні зріла) – це мистецтво будувати, реформувати, розвивати.
А найприкріше у всій тій історії те, що, судячи з недавно опублікованих рейтингів, українському патріотичному електорату тільки цього і потрібно. Наразі їх мало цікавить, хто з політичних сил намагається предметно працювати, хто, користуючись мандатом, викриває різні схеми, хто, до прикладу, виявив злочинні закупівлі захисних костюмів, хто одразу ініціював запровадження гнучкого карантину, розуміючи всі небезпеки для економіки, хто просунув таки закон про масове тестування, хто пропонує сяку-таку альтернативу бездієвому мінському процесу і так далі. Їм чомусь значно цікавіше, хто гучніше заявить про зраду чи перемогу, залежно від ситуації, і вміло подасть чужі заслуги за свої.
Рік тому кульмінація передвиборчої кампанії вилилася у справжню фінальну «битву» за місто, що є електоральною базою для обох сил. За дивним збігом обставин, це те саме місто, яким начебто править будівельна мафія і яке лишає свої лікарні голими і босими. Це те саме місто, на яке за неповні пів року чекає чергова битва вже за місцеву владу – між чинними місцевими владоможцями, чільними патріотичними опозиціонерами та їхніми новоспеченими «молодими конкурентами». На щастя чи на жаль, опоненти у місті, звинувачені в будівельних і лікарняних гріхах, і конкуренти у парламенті, звинувачені ледь не в потуранні уряду, належать до різних політичних сил – інакше у цій історії все було б аж занадто однозначно і не дуже цікаво. Та хочеться вірити, що в боротьбі за місто проти «своїх інших» наші прозахідні сили, із властивими деяким з них «виточеними» методами, не втоплять одне одного остаточно на догоду їхнім спільним опонентам з цілком інакшою політичною і ціннісною орієнтацією. Що «патріотизм"«як інструмент у руках одних «негідників» не приведе до сили вже правдивих негідників, що шукають собі у політиці зовсім іншого прихистку.