21 листопада львівські хірурги прооперували одинадцятирічну дівчинку з цвяхом у бронхах.
30 листопада хірург в Охматдиті годину діставав із бронхів трирічної дівчинки заглушку від холодильника.
Між цими двома подіями сталося ще дещо.
Був звичайний вечір, я сидів за комп’ютером і доробляв якусь роботу, коли в кімнату зайшла моя чотирирічна дочка.
– Тату, – сказала вона переляканим голосом. – Я зробила щось жахливе.
– ???
– Я бавилася з фігурками лего і випадково проковтнула голову.
Я зітхнув, пішов із дочкою в дитячу й попросив показати мені аналогічну детальку. Голова лего-людинки виявилась зовсім маленькою, кілька міліметрів у діаметрі. Я вже почав говорити щось заспокійливе про майбутній шлях голови у доччиному шлунково-кишковому тракті, коли мала сказала:
– Я відчуваю її отут, – і показала на верхню частину грудей. Там, де бронхи.
Я читав історію жінки, чий маленький син задихнувся, коли їв пиріжок. Історія ця так сильно мене налякала, що я знайшов у ютубі відео «Що робити, аби врятувати дитину, яка задихається» і змусив себе його уважно подивитись. Усі шість хвилин (ненавиджу відеоінструкції). Це було не так давно, але знаєте, що я згадав із цього відео у вирішальну мить? Тільки те, що не треба бити дитину по спині, й більше нічого. Я взагалі не знав, що робити. На щастя, вона не задихалася — але запевняла, що відчуває детальку «отут».
На годиннику 21:30 і нам треба до лікарні. Викликати швидку немає підстав – із дитиною наче все й гаразд. Залишати детальку «отут» і лягати спати – не варіант. Отже, на Орлика.
Ми одягалися нескінченно довго, цілу хвилину, напевно. Й уже за хвилину бігли до перехрестя, де колись чекали на пасажирів таксі. Дорогою я з’ясував, що викликати в додатку таксі з автокріслом – тільки так зараз дозволено возити дітей – неможливо за жодні гроші (лайфхак, який я з’ясував пізніше: вкажіть, що вашій дитині «6 і більше» – у таксистів є бустери на такий вік). Коли прийшли, виявилось, що таксі там більше не стоять. На перехресті тягнулися чергові нескінченні хвилини, коли я намагався зловити машину й ніхто не зупинявся.
– Ти там дихаєш? – щохвилини запитував я дочку.
– Дихаю.
Нарешті знайшовся добрий таксист, який за півтори ціни погодився везти нас на Орлика, ризикуючи бути оштрафованим за відсутність автокрісла. Дорогою я переконував дочку, що все буде добре, а в голові прокручував усі можливі й неможливі сценарії. Бронхоскопія – це як? Її інтубують? Чи будуть різати? Покладуть у лікарню? Чи треба було взяти з собою якісь речі?
Вулиця Орлика – це взагалі похмуре місце, а особливо вночі. Ми піднялися темними сходами й ледь знайшли двері травмпункту. З корисних інструкцій на дверях – лише попередження, що через епідемію відвідування заборонене (?). Кілька дверей, сходи нагору, коридор іще кудись – і ось я вже пояснюю черговій, що сталося.
– А вона точно щось там проковтнула? – недовірливо спитала жінка. На моє уточнення, що дитина, можливо, не проковтнула, а вдихнула детальку, чергова не відреагувала. І зрештою попросила піти в кабінет, куди невдовзі прийде хірург.
Тут дитині, яка досі поводилася спокійно, нарешті стало страшно. Кабінет зовсім не виглядав як місце, де когось можуть від чогось вилікувати.
Поки ми (доволі довго) чекали хірурга, я в проміжках між перепитуванням, чи дихає вона (так) і чи досі відчуває детальку в грудях (так), пояснив їй, чому ця кімната така. У чиновників, які утримують цю лікарню, немає грошей, щоб відремонтувати кран, туалет, пофарбувати стіни. Ми якраз дійшли до питання «чому?», коли до кабінету зайшов лікар.
До дитини у лікаря питань не було. До мене – аж три:
– Звідки ви знаєте, яка завбільшки деталька?
– Воно було китайське?
– Навіщо ви даєте дитині бавитися такими малими штуками?
Я пояснив, що бачив аналогічну детальку, а фігурка, напевно ж, була китайська, як і все в наш час. Відповіді на третє питання в мене не знайшлося. Напевно, тому, що ми ніколи не думаємо, що щось таке може трапитися саме з нашими дітьми?
Він послав нас на рентген, попередивши, що на знімку все одно нічого не буде видно, бо деталька пластмасова. Рентгенівський кабінет був зайнятий – щойно просвітили хлопчика років трьох, який проковтнув металеву кульку. Батьки намагалися зловити хлопчика, який гарцював між рентгенівських приладів. Побачивши, як чітко видно кульку на знімку, я пошкодував, що голівки фігурок лего роблять не з металу.
Знімок, як попереджав хірург, нічого не показав. Рентгенологиня підбадьорила – мовляв, якби щось було у бронхах, вона б зауважила. Отже, деталька у шлунку, де на неї чекає безславний шлях до виходу.
– Чого ви даєте дітям таким бавитися? – ще раз запитав мене втомлений хірург, виписуючи папірець.
– Прийду додому – все повикидаю, – запевнив я його. Дивно, як ці люди – вчителі, лікарі – вміють змусити дорослого почуватись винуватим школярем.
Лікар достатньо переконливо й навіть заспокійливо пояснив, що ознак стороннього тіла у бронхах чи стравоході немає. З рекомендацією «давати каші й стежити, поки не вилізе» ми вийшли надвір. Дочка мовчала.
– Тату, – сказала вона нарешті засмучено, коли ми йшли зовсім безлюдною вулицею до зупинки, де я сподівався зловити ще одне таксі. – Ти викинеш усі мої іграшки?
Ні, звісно, не всі. Я навіть ті маленькі детальки не викинув, а відклав до того часу, коли почне бавитися більш відповідально. Але в той вечір, коли вона заснула, я ще кілька разів заходив до неї й перевіряв, чи вона дихає. Подивлюся-но ще раз відео з інструкцією, що робити, коли дитина задихається. І вам раджу – про всяк випадок.