Зараз вже цілком очевидно, що всі ці роки проти України велася війна. Ми переконалися, що «вєлікая расія» путіна – це не просто фантазія чи концепція, на її реалізацію була розроблена чітка стратегія. Кінцева мета – знищення української державності як явища.
Війна велася різними методами: явно та приховано, через економічну та культурну експансію, використовуючи зрадників та колаборантів, пробуючи розвалити нас зсередини чи шляхом окремих силових інтервенцій. Зрештою, це закінчилося повномасштабним військовим вторгненням, що є фінальним акордом стратегії ворога. Разом з тим, зважившись на цей крок, ворог фактично визнав недієвість «мирної» окупації України і свідомо пішов шляхом, який за будь-яких розкладів означатиме феноменальні втрати для росії. Але для них це саме та ситуація, коли мета виправдовує засоби. Людина для цієї псевдоімперії – ніщо, вона може і страждати.
Чому Україна встояла і чому ми переможемо? На мою думку, запорукою успіху є три основні складові.
По-перше, регулярна армія. Йде мова про Збройні сили як про державну інституцію. Як би там не було, а за роки незалежності нам вдалося вибудувати повноцінну армію. Звісно, були складні часи, був саботаж, але врешті-решт ми всі побачили, наскільки вона сильна та боєздатна. У цьому контексті важливий саме аспект інституційності структури. І це дуже відрізняється від наративу ворога, що тут лише «озброєні загони націоналістів».
Насправді це не так, адже навіть сили територіальної оборони є складовою Збройних сил України, а значить мають цілісну організацію та єдине командування. Вважаю, що цього українцям бракувало у ХХ сторіччі, коли вони мужньо боролися за незалежність, але через відсутність організованості та порядку не змогли досягти успіху. Треба визнати, що після перемоги у війні Україні ще багато треба буде попрацювати над становленням інших державних інституцій (суди, державний апарат, правоохоронні органи тощо).
По-друге, місцеве самоврядування. Навіть в умовах воєнного стану децентралізація виправдала себе в повному обсязі. Пригадую, скільки було дискусій та фобій щодо можливої некерованості країни і навіть потенційного сепаратизму. А насправді у кризовій ситуації ми побачили, що всі міста, від заходу до сходу, є надійним партнером та опорою держави. Ба більше, всі мери українських міст (за винятком кількох дрібних зрадників) займають чітку проукраїнську позицію і активно працюють на перемогу. І ті, що на передовій, і ті, що в тилу – всі об’єдналися заради спільної мети і кожен робить свою справу.
Держава абсолютно правильно зробила свого часу, що передавала значну частину повноважень місцевому самоврядування. Тепер ця умовна інвестиція «окупилася» і допомагає державі в сфері національної безпеки, що є її винятковою прерогативою.
По-третє, громадянське суспільство. Саме громадянське суспільство забезпечило успіх Майдану 2014 року. І саме зараз воно також є важливою складовою перемоги у війні за незалежність. Рівень залучення суспільства до захисту держави є просто неймовірним: черги, щоб записатися у територіальну оборону, масове волонтерство на підтримку фронту, гуманітарна допомога на підтримку постраждалих громад, об’єднання зусиль медіаспільноти – все це потужно працює на Українську перемогу! Без перебільшення можемо сказати, що за духовним піднесенням переживаємо ще один Майдан 2022 року.
І нарешті трохи про емоції. Зараз їх у нас багато – страх, гнів, ненависть, сум, співчуття, розгубленість, сумнів, а ще гордість і навіть радість від кожного збитого літака ворога. Утім, вище названі фактори ніколи б не спрацювали, якби не любов. Бо насправді, якби українці не любили своєї країни і свого дому, то й не були б готові за них боротися. Отже, любов. І ще - відчайдушне бажання бути вільною людиною на своїй землі. Ось без цього не було б жодних перемог.