Це тепле моторошне майбутнє
IQ

Це тепле моторошне майбутнє

Як Ірина Старовойт, Богдан Шумилович, Божена Закалюжна та Андрій Лінік міркують про мистецькі візії прийдешнього

Олег Резанов, 18 грудня 2018 694 0
фото Educational Center for Human Rights

Холодний та імлистий англійський роман «1984» оповідає про людей з передбачуваним майбутнім: Старший Брат пильнує тебе. На відміну від монотонної антиутопії, наше прийдешнє виглядає набагато розмаїтішим. Попри ґрунтовні припущення економістів, футурологів, екстрасенсів та інших поважних людей, нам завжди лишається дещиця невизначеності. Часом вона цілком сумирна, однак інколи її вибрики достоту шокують. Давньогрецькі піфії засвідчували свою «фаховість» передбаченнями багатозначними і плинними: у них, власне, не було шансів не виповнитись. Може видаватись, ніби сучасні митці намагаються пророкувати у спосіб дуже подібний, однак що ж змінилось за понад два тисячоліття? Чи взагалі визначають прийдешнє наші уявлення про нього? Про це й багато інших промовистих дрібниць розмовляли львівські знавці, аматори й усі охочі під час дискусії «Візії майбутнього у сучасному мистецтві», яка відбулася завдяки львівському Освітньому центру з прав людини (Educational Center for Human Rights) з ініціативи «Фонду Бориса Нємцова за свободу» й за підтримки Міністерства закордонних справ Німеччини.

Відірватись від теперішнього з Іриною Старовойт

Не надто веселий львівський грудень змальовує майбутнє цілком звично, однак мокрими вулицями Львова я вперто йду заради таємничого невідомого. Ресторація «Ратуша» огортає своєю сучасною старовиною: зі стіни усміхається чорно-біла пані Крушельницька, а Володимир Бєглов вітає та оголошує. Про певне й непевне розповідає Ірина Старовойт з Українського католицького університету. Встигати думати й занотовувати непросто.

Розрив з теперішнім є справою доволі болючою, відтак митцям ця вправа стає у пригоді. Незгода з теперішнім часом чи не найрішучіше просувалась спільнотою, яку на початку ХХ століття називали футуристами. Відтак у Парижі італієць на ім’я Філіппо Томмазо Марінетті (1876–1944) не лише укладає маніфест цього руху (1909), він також втілює власні настанови. Марінетті зачарований войовничою силою,згодом він заплямує себе тим, що порине у фашизм, який несе усе наднове і приголомшливо змінює навколишній світ попри всі перепони. Це теж була мрія про «прекрасне» прийдешнє.

«Г А З» – три великі літери на афіші. Країна Рад також міркувала про те, що ж незабаром буде: на сцені харківського «Березоля» 1923 року актори рухами зображають вибух газу. Люди грають про невідоме прийдешнє, передбачають його вигляд і лад. «Машиноборці», «людинна маса», «нові ідуть» – величезними буквами навскоси кричать оголошення театру Леся Курбаса. Він уже думав про майбутнє зовсім не так, як більшість мешканців тодішньої України, його уява випереджала дійсність.

Ірина Старовойт порівнює тодішнє уявлення про швидкість із сучасним. Нині західні технологічні дрібниці випереджають нашу уяву. Уява не встигає – часи Курбаса мали час на роздуми, у них був запас майбутнього, але сьогодні… Хто тут найбільш спритний? ХХ століття лише розпочинало ці зміни, дві моторошні війни перевертали світ догори дриґом, а вже наразі ми оточені мільйонами тих людей, для яких визначальною є непевність. Їхнє (наше?) майбутнє відбувається вже сьогодні, коли суспільство прагне позбутись зайвих професій – автоматизувати, роботизувати, звільнити від марудної нетворчої праці. Натомість ті, хто стає вільним від застарілої роботи… не знають, як себе монетизувати.

Пан Марінетті колись вигадував фантастичну їжу майбутнього. Якнайбільше оброблену, із безліччю підсилювачів, поліпшувачів, барвників, які годі уявити без ґрунтовного знання хімії. Відвідувачі сучасного закладу швидкого харчування здивовано питають: «Ця смажена бульба… справжня?». Стандартні, ніби абсолютно однакові скибки спантеличують, адже ми ще пам’ятаємо розмаїту й часом попсовану шкідниками, брудну картоплю з вантажівки на базарі. Ми не уявляємо, як для вітрини блискучої ресторації цю знайому бульбу так невпізнанно змінюють. Невпізнанно та стрімко. Швидке харчування поспіхом відповідає на голод відвідувачів, я мав би поспіхом закінчити ці нотатки, бо вже зараз опиняюся в минулому…

Продати плагіат (?) з Богданом Шумиловичем

Богдан Шумилович з Европейського університету у Флоренції вдався до міркувань щодо перетворень мертвого на живе. Пам’ятаєте, як було створено людину в різних світових мітологіях? То було лише переднє слово до нашої сучасності, адже цього року, 25 жовтня аукціон Крістіз продав картину Le Portrait d'Edmond de Belamy за гроші достоту незбагненні. Від початкової ціни 7000 доларів її вартість зросла аж до 432 500 доларів. Лишилось зауважити хіба те, що портрет, який нагадує живопис ХІХ століття, було створено штучним інтелектом: на тому місці, де мав би бути підпис автора, уміщено… математичну формулу.

Цю промовисту витівку здійснили трійко хлопців з Парижа. Вони мають сторінку у Всемережжі, що її прикрашає вислів Пабло Пікассо «Комп’ютери корисні? Вони вміють хіба принагідно давати відповіді». «Гаразд, Пікассо (1881–1973), ми не згодні», – відбивають закид митця трійко чоловіків з Парижа.

Хто ж є Автором цього твору, що за нього віддали стільки грошей? Невже християнська фантазія про те, що в неживий об’єкт можна вдихнути життя, відбулася: машина творчості, машина мистецтва, машина-авторка. Паризькі хлопці використали не свою формулу для створення штучного портрета, однак математичне узагальнення «перетравило» низку справжніх, рукотворних картин. Ішлося, щоправда, про схожий на дійсність давній портретний живопис, який згодом ставатиме застарілим після винаходу фотографії.

Машина-творець-сенсів вже обплутує нас соцмережами. І моя розхристана увага до них також лине, тож, вичитуючи ці нотатки, я подумав, що саме час погортати стрічку нових дописів. На світлині, яку поширила моя віртуальна подруга, був її бешкетний чорний пес. Він чарівно спав під іронічним рядком: «Здоровий сон розуму породжує бадьорих позитивних чудовиськ». Пан Кафка погодився б, що це неабияк нагадує навіть декого з hominum sapientium.

Генетично модифіковане мистецтво з Андрієм Лініком

Напередодні «Візій майбутнього» світова преса бурхливо обговорювала новину, яка в Україні, здається, майже нікого не здивувала. L’affaire des bébés génétiquement modifiés – може, без належного перекладу це не справляє приголомшливого враження, однак, як свідчить сумлінний пошуковик, французькою сполучення «генетично модифіковані немовлята» набагато уживаніше, аніж українською чи навіть російською.

Біологічно сконструйованих у Китаї дітей не міг уникнути у виступі Андрій Лінік – медіа-митець, випускник Львівської академії мистецтв, який бере участь у численних прожектах, зокрема, неабияк пов’язаних із футурологією. Відтак Андрій Лінік розповідає про біомистецтво (bioart) – дивну, навіть химерну діяльність, яка ховається переважно в лабораторіях західних університетів.

Наприклад, іронічний американський леонардо да вінчі вже чимало років бавиться з генетикою та біологією. Йому цікаво, як кишкова паличка (Escherichia coli) сприймає джаз? Що станеться, якщо до вуха генетично перетвореної миші вживляти мапу Чумацького Шляху? А якщо зібрати балерин Бостонського національного балету, влаштувати запис скорочень мускулатури їхніх піхов, перетворити це на сигнал і транслювати його до сусідніх зоряних систем? Якщо вас цікавлять подробиці, шукайте Joe Davis Poetica Vaginal.

Це ніби «пустотливе» гібридне мистецтво врешті-решт оприявнює, що живі структури є наразі найцікавішими посередниками для творчих ідей. Наприкінці німого фільму «Метрополіс» (1927) у далекому майбутньому шукали порозуміння інженер та пролетар – голова та руки, яким бракувало лише серця. Так просто й анатомічно, у вигляді невибагливого протиставлення «свій–чужий», про яке вже згадував Богдан Шумилович. Нині вчені досліджують ДНК, наче віднайдену душу усього живого, та американський леонардо да вінчі провадить свої генетичні ритуали й біологічні вистави.

Новому світу вже замало протилежностей – ними легко пояснювати, вони дуже контрастні, проте дійсність завжди виявляється складнішою. Майбутнє обіцяє спантеличувати розмаїттям вибору, воно тепле і моторошне, воно прямує у четвертий час. Дехто може зауважити, ніби наука, сучасне, «зайві» виміри й часи – це зовсім не про Україну. Пан Андрій Лінік засвідчує, що ми справді слабкі в галузі освіти. Відстань між нами й сучасним мистецтвом може бути надзвичайно великою, проте чи добре ми обізнані щодо навколишнього? Так, наука й мистецтво відбуваються тут, поруч. Вулицями наших міст ходять ґенії.

Божена Закалюжна та «Навіщо десь ходити?»

Зустрічі «Візії майбутнього у сучасному мистецтві» відбуваються не лише у Львові. Це міжнародна ініціатива «Фонду Бориса Нємцова за свободу», заснованого 2015 року в Німеччині. Львівській події сприяло Міністерство закордонних справ Німеччини… Чи був би можливим цей збіг зусиль саме в Місті Лева, якби не всесвітнє павутиння? Всемережжя уможливлює будь-яку забаганку. Ми можемо побачити, дізнатись, навчитись, а в багатьох випадках вільні навіть обирати: платити чи не платити один умовний долар за чиюсь інтелектуальну власність. Власне, нам можна зневажати митців, але вільно й співчувати їм. Навіщо ж десь ходити сьогодні, у світі, що оповитий незримими тенетами?

Божена Закалюжна, директорка великої культурної справи пана Гаральда Біндера – HBCE (Harald Binder Cultural Enerprises). Нині пані Божена серед тих, хто втілює чи не найсміливіший у Східній Европі прожект, який розташовується у дещо похмурій частині Львова – на Підзамчі. Важко уявити, що сьогодні порівняно віддалений мистецький простір може привабити вибагливу львівську публіку, яка часом не дуже охоча до подій навіть в самісінькому середмісті.

Лише на кількадесят секунд наші сучасники зазвичай зупиняються біля твору мистецтва. Якщо це щось вкрай визначне, ми, звісно, увічнимо себе (та твір) телефоном, а подовжувач руки вже належить до важливого музейного приладдя. Скидається на те, що наразі люди відвідують виставки не для того, щоби спостерігати мистецтво. Твори радше споживають, аніж роздивляються. Наперед виходять проблеми віку та освіченості пересічних мешканців міст. Втім, мистецтво не тільки внутрішньо змінюється, воно також захоплює нові простори – демократизується, вкриваючи порожнечі будь-яких загорож і стін.

Як розповідає Божена Закалюжна, затяте змагання за глядацьку увагу таки дається взнаки, тож уже не перший рік дедалі більшає кількість відвідувачів фестивалю незалежного мистецтва «Вогненний чоловік» (амер. Burning Man). Дійство посеред пустелі в Неваді, що в Сполучених Штатах, допомагає митцям бодай тимчасово забути про критиків і цінники. Найвідомішою частиною фестивалю є спалення скульптур, які створюють лише для яскравого полум’я. Так вогненний чоловік стає таким собі мистецтвом без зобов’язань, без дошкульних термінів і грошових перегонів.

У цьому сумному й кумедному калейдоскопі ми вчимося шукати радість, вчимося йти назустріч незручному й дражливому простору мистецьких витівок. Наш запас майбутнього жалюгідно малий – «попереду» стрімко меншає. Кудись мчить homo ludens, забуваючи, що жити – це мистецтво. Свої міркування Божена Закалюжна підсумовує історією про те, як в італійському містечку є театр, де грають… в’язні. А може, ми теж є в’язнями нашого теплого моторошного майбутнього. Хай там як, вам від нього не паморочиться?

«Візії майбутнього у сучасному мистецтві» відбулися 8 грудня у львівській ресторації «Ратуша». Запис усієї розмови можна передивитись на сторінці Освітнього центру з прав людини у Facebook чи на YouTube-каналі.

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
powered by lun.ua
Пропозиції партнерів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук