До 2026 року українські інтернати можуть залишитись лише в історії. Вже третій рік триває деінституціалізація, відтак вихованці інтернатних закладів мають повернутися у сім’ї. Важко сперечатись, що саме родина – найкраще середовище для виховання та розвитку дитини. От тільки самі батьки не завжди хочуть, можуть і мають право виховувати власних синів та дочок. Таким дітям мають знайти нові сім’ї.
На жаль, для дітей шкільного віку, а тим паче підлітків, не так вже й легко знайти нових батьків. До прикладу, на початку цього року було майже 1400 кандидатів, які виявили бажання всиновити дитину. Більше тисячі з них чекають на малюків до трьох років. Дитячі будинки сімейного типу (ДБСТ) – це мало не єдина альтернатива для хлопців і дівчат, які мали необережність подорослішати.
Команда проекту «Рідні» продовжує розповідати історії людей, для яких чужих дітей не існує. Цього разу наші герої – сестра Юлія Фляк та її вихованки із львівського ДБСТ, які попри різне походження стали однією великою родиною.
«Я думала вона хоче знати як мої справи, а вона спитала пароль від фейсбуку»
Сьома ранку. Ніяких тобі дзвіночків, свистків чи криків «Підйом!». З кімнат час до часу долинають мелодії і дзвінки з телефонів. Хтось переставляє будильник на п’ять хвилин вперед, хтось вже човгає капцями в коридорі. У квартирі семеро дівчат (на момент зйомки, бо в день виходу програми в ефір їх буде вже десятеро) і всі одночасно збираються до школи чи коледжу.
Добре, що в квартирі п’ять санвузлів, адже кожній потрібно зачезатися, підвести очі, намалювати брови і так далі. Хоча є і переваги. Можна, до прикладу, обмінюватися із сестрами одягом.
«Завжди здається, що в іншої джинси ліпші», – сміється сестра Юлія.
Монахиня вже третій рік є матір’ю-опікункою у цьому львівському ДБСТ, який було створено за підтримки фонду «Рідні». Дівчатам від десяти до вісімнадцяти років. Але не всі втратили батьків. Шістнадцятирічна Ліля, наприклад, під опікою черниці вже четвертий рік. На запитання, де її рідні, відповідає, що мама далеко, а з татом вона давно не живе.
Студентка Віка, яка ще не так давно жила із тіткою, каже, що не бачить свого спілкування із батьками.
«В дев’ять років мене забрали від мами, тому що вона вживала алкоголь, а бабуся мене била, - розповідає Таня. Зараз їй 17 років. – Ми з мамою в важких стосунках. На мою думку, їй все одно, як я і яким є моє життя. Якось ми були в таборі і вона подзвонила мені. Я думала, що вона мене запитає: «Як у тебе справи? Як твоє здоров'я?» А вона запитала: «Ти знаєш пароль від мого фейсбуку?» Це було образливо. Я їй сказала пароль. Вона сказала, що передзвонить, але так і не передзвонювала».
«Перший досвід не був успішним. Дві дівчинки втікали, я їх розшукувала»
Поки дівчата збиралися, сестра Юлія накрила стіл у великій кухні-вітальні. За сніданком всі спільно обговорюють графік. Дівчата навчаються у старших класах. Як і багато їхніх ровесників, вони мають амбіції та мріють про забезпечене майбутнє, тому готуються до вступу в університети. Репетитори – найбільша стаття витрат у родині. На щастя її забезпечують благодійники.
Таня займається кікбоксингом, а Андріана вільною боротьбою. Обидві виборювали перші місця у своїх вікових категоріях. Тому до навчання додаються ще й тренування.
Сходяться додому дівчата аж під вечір. І які б втомлені не були – це не надовго. Одні черпають енергію з інших.
«Я приходжу деколи абсолютно безресурсна, – зізнається сестра Юлія. – Вони приходять, кидають торби, вилазять на диван, товчуть там тарілками на кухні, говорять про якийсь свій досвід і я просто фізично відчуваю як мене покидає втома.»
А спершу створення ДБСТ швидше нагадувало авантюру. Хоча понад 25 років свого служіння у Згромадженні Сестер Служебниць УГКЦ вона працювала в соціальній сфері.
«Я працювала в інтернатах і бачила там серйозні речі: їжі бракувало, матеріальний стан був дуже поганий. І воно якось наштовхнуло на думку не тільки там…занести їжу, організувати дозвілля, а спробувати жити з тими дітьми. І спочатку це було непросто. Перший досвід не був успішним. Перші дві дівчинки втікали, я їх розшукувала, подавала у всеукраїнський розшук… Але якби я тоді відступила, напевно би того всього, що є тепер, не було», – каже сестра Юлія.
Та попри невдалі спроби, монахиня погодилась стати опікункою у ДБСТ. Але і тут було непросто. Деякі дівчата спершу поставились до неї із пересторогою.
Віка пригадує, як директорка закладу, де вона перебувала, покликала її і сказала, що з нею прийшли знайомитися: «Одна така сестра Юлія», – каже вона, а я думаю: «Ну все, капець, зараз мене заберуть в якийсь монастир».
«Коли вона вперше прийшла, я сказала, що я до неї не піду. В мене була дика істерика, це було для мене щось не зрозуміле, – каже Діана. – І саме слово "дитячий будинок" – це як щось таке дуже страшне, але насправді це сім'я. Це так і треба називати. Не ДБСТ, а сім'я, щоб не лякати. Бо насправді спочатку дуже важко».
«Я не мама і я не претендую на те, щоб нею бути»
Попри те, що дівчата майже одного віку, всі вони дуже різні. Тож звикати потрібно було не лише до опікунки.
«А що вони про тебе подумають? Чи вони знають твоє минуле? І ти не хочеш, наприклад, їм розказувати, - згадує свої переживання Віка. – Я тоді подумала: добре, буду собі мовчати, ходити їсти, коли вони підуть з кухні. Піду собі в вітальню, коли вони звідти підуть. Отаке-от, боялась. А тут я приходжу додому і я розумію, що це щось ніби моє».
Звичайно про ідилію не йдеться. Як і в будь-якій родині, тут сваряться і миряться. З десятьма підлітками буває не легко, тому в сестри Юлії є свої методи.
По-перше, це дисципліна. Дівчата чергують на кухні, по черзі прибирають в квартирі. Графік готують на місяць вперед.
По-друге, в родині панує розуміння. Кожен намагається поважати чужу думку і погляди, шукати компроміс.
«Знаєте, я не маю особливого задоволення три години сидіти в перукарні, коли їй фарбують волосся. Чи брови. То хитрість. Тактика. Я знаю, що потім, коли мені треба буде, то вона піде теж назустріч, - пояснює сестра Юлія. – Я не мама і я не претендую нею бути. Те, що я сестра дає мені більше можливостей, ніж мамі. Я можу розказати про свій досвід і залишати вільний вибір за нею. Десь більш-менш те, чого я би хотіла сама, переживаючи підлітковий вік: мати свободу, робити власний вибір, отримати підтримку, коли я цей вибір зробила».
«Їй все одно, синє в тебе волосся чи зелене», – констатує Настя. Дівчата-підлітки особливо цінують те, що сестра не нав’язує їм якогось власного консервативного бачення. Однак, не погоджуються із тим, що вона для них не є матір’ю.
«Коли я вийшла з іншого ДБСТ і їхала сюди, я думала, що мені більше маму ніхто не замінить. Кілька місяців тому я написала, що вона для мене дуже важлива і вона є тою людиною, яку я готова називати мамою», – зізнається Таня.
«Я не знаю, чи навіть рідні батьки так зможуть зрозуміти як сестра Юля, – доповнює Діана. – Це все в одному: і мама, і тато, і подруга, і сестра».
«Не умови, а сама атмосфера будинку створює настрій»
У ДБСТ дитина зберігає статус сироти або позбавленої батьківського піклування, тому залишається під опікою держави, отримує пільги.
Щомісяця на кожну із дівчат держава виділяє 4200 гривень. Щось витрачають на харчі та інші їхні потреби, частину грошей дівчата відкладають. За цим процесом ретельно стежить сестра Юлія.
Каже, найбільше грошей витрачають на одяг і косметику. Якось дівчата порахували, що за 8 місяців витратили 37 тис. грн на обновки та догляд.
Продукти часто передають родичі сестри Юлії, комуналку оплачують благодійники.
Сама ж родина мешкає у величезній сучасній квартирі на понад триста квадратних метрів. Тут сім спалень, спортивний зал і вісім балконів. Багатьох дівчат і підкупили умови, хоча зараз, запевняють, це не має жодного значення.
«Не умови, а сама атмосфера будинку створює настрій, – каже Діана. – Коли ти надієшся на гірше, а стає дуже...ну...найкраще, то це взагалі бомба».
Дівчата запевняють, що почали краще вчитися. Найбільше помічають успіхи наймолодшої – десятирічно Жені. Через психологічну травму вона майже не розмовляла. Після переїзду в ДБСТ почала вчити англійську та програмування.
«Моє життя могло б скластися по-іншому, тому що я така собі бунтарка, – сміється Діана. Зараз вона готується вступати на політологію і в майбутньому мріє стати президентом. - Якщо б мене віддали в якийсь інтернат, я би втікала і напевно ще б пів життя вешталась по притулках різних. Тим, що я попала до сестри, я відчула комфорт тут і тепло. І мені не хотілося нікуди йти. Хотілося тільки вдосконалюватися і рости. Для дитини сім'я більше, ніж весь світ напевно. Це любов і дитині потрібно її, щоб мати сенс життя.»
«Це якесь особливе місце, – погоджується із дівчатами сестра Юлія. – Як воно стається? Напевно Бог є з тими дітьми, яких залишили їхні рідні і близькі. Це точно. Я думаю, що то великий ризик, але він себе абсолютно оправдує. Абсолютно. Для тих, хто має сумнів або може ніколи не думав брати дітей, гарантую, що то буде місце особистого зцілення і духовного росту. А люди бояться, бо вони думають: «А ми зможемо своїх дітей добре виховати?! А ще брати інших!» То велика помилка так думати. Та не думай чи ти зможеш! Ти роби, бо то життя! Ризикуй! Воно себе оправдає».
«Рідні» – це спільний проект «24 каналу» та благодійного фонду «Рідні». Це десять історій людей, які наважились змінити своє життя і подарувати родину чужій дитині. Програму дивіться щопонеділка о 19:30 на «24 каналі».
Щоб дізнатися більше про усиновлення, опіку чи створення ДБСТ телефонуйте за номером телефону гарячої лінії 0 800 300 484 або завітайте на сайт благодійного фонду «Рідні» ridni.org.ua. Номер телефону Служби у справах дітей Львівської ОДА 032 235 44 56.
Благодійний фонд «Рідні» надає інформаційну та психологічну підтримку щодо процесу усиновлення, при потребі юридичні партнери Фонду надають правову допомогу у процесі усиновлення. Фонд в жодному разі не займається посередницькою діяльністю та не заміняє функцій держави у процесі усиновлення (удочеріння).