Приліт до України евакуйованих з епіцентру спалаху коронавірусу наших співвітчизників і сама ймовірність перебування їх на території Львівщини призвела до численних нарікань і протестів серед пересічних мешканців. Найбільш радикальні вдалися навіть до блокування під'їздів до госпіталю у Винниках біля Львова. Не бракувало емоцій і в самому закладі – деякі медики, які за покликанням мали б охороняти життя і здоров’я пацієнтів, навідріз відмовились від своїх обов’язків.
Чому так сталось і у чому криються причини такої поведінки, ZAXID.NET розпитав відомого соціального психолога Олега Покальчука.
***
Чому саме така реакція на ймовірний приліт у певний регіон українців з охопленого вірусом Китаю?
Відповідь достатньо проста. Вона має у собі історичний вимір – такі прецеденти вже були і локально-тактичний вимір. Щодо історичного виміру, можу пригадати абсолютно ідентичну поведінку людей, яка торкалась Чорнобиля і переселенців з Київщини. Тоді були подібні зоологічні реакції. Друга хвиля, яка відбувалась приблизно у той самий час, торкалась СНІДу. Тоді з’явилась інформація про цю хворобу, і ставлення до хворих на СНІД людей було приблизно таке саме.
Ґенеза цієї поведінки розкладається на кілька параметрів: перше – це абсолютно зоологічне, інстинктивне бажання видового захисту, друга складова – це невігластво, третя складова – постмайданний синдром, при якому уявлення про те, що методами вуличних протестів можна вирішити якісь питання, які не належать до компетенції цих людей. Тобто можна запалити шини і це в чарівний спосіб якось вирішить їх проблему. Майдан і наслідки Майдану – довготривалі. І Майдан їх нічого не навчив.
До цього я б додав 25% або й менше політичної складової. Треба подивитись, хто є активістами цих дій, бо всяка організована дія має керівника й ініціатора. Не буває так, що народ сам собі зійшовся, завжди з’являється хтось, хто цим керує. Має бути системність, послідовність дій, організація гасел і тому подібне. Тобто будь-яка дестабілізація, а це і є дестабілізація по суті, звичайно, підриває авторитет влади, але не перед містянами, а на широкий загал.
Стовідсотково, що така поведінка буде в першу чергу показана росіянами, які дуже нас «люблять» і шанують такі випадки. Вони використають цю нагоду, щоб показати нас справжніми дикунами і варварами, які виступили проти власних громадян, за яких вони були готові були кров проливати. Щоправда, здебільшого проливають у Польщі, коли палець поріжуть на роботі. Але коли доходить до діла, то їхній локальний патріотизм виявляється ось у такий спосіб.
Я нещодавно був на Західній Україні і у тамтешніх селах та містечках все залишилось на рівні 90-х, помінялись тільки прапори. Найновіше – це золочені тризуби на зруйнованих пострадянських спорудах і гарні національні та червоно-чорні прапори. Це красиво, але понад те нічого не змінилось. Тому ця поведінкова реакція 90-х років має глибоке, радянське, зоологічне коріння.
До речі, такого роду люди, які мають свій шкурний інтерес, місцевий, насамперед, вони ж свого часу в «ястребки» йшли («ястребки» – агентурно-бойові групи НКВС для боротьби з українським підпіллям – ред.). Вони також керувались якоюсь локальною вигодою – є ситуація, у лісі є бандити, що з того, що це наші краяни, якщо можна з цього отримати для себе зиск.
Виходячи з опису, який ви дали нашому суспільству, який діагноз йому можна поставити, адже спостерігаючи за цим, що відбувається у ньому, виникає «іспанський сором» і якось не віриться, що це можливе у XXI столітті?
У будь-якому столітті можливо абсолютно все. І це не є діагноз для суспільства. Це лише опис конкретної поведінки, яка виникла в конкретний час і в конкретному місці.
Ми не маємо можливості зробити науковий експеримент і, наприклад, у п’ятьох містах-мільйонниках заселити таких людей, привезених з підозрою на інфікування важкою хворобою. Це був би цікавий експеримент і цікаві результати. Є міста, які реально знають, що таке страждання і там чуйність до людей є значно вищою. Тому це лише локальна інстинктивна поведінка, яка має у своїй основі дикунство.
Що цікаво – регіон дуже побожний, всі ходять до церкви, всі церкви переповнені, всі абсолютно щиро на момент перебування у церкві є вірянами і достеменно знають обряд. Це гідне поваги. Але як тільки справа торкається християнської поведінки, то їхню побожність як рукою знімає. Оце, власне, і є глибина українського патріотизму, а у соціальному вимірі так виявляється людяність.
А в основі цього лежить виховання, звичайно. Невіглас – не є поганою або дурною людиною. Невіглас – є глибоко неосвіченою людиною або людиною, яка замість освіти має в голові якісь забобони, ритуали і казна-що, це їй заміняє знання. У нас, на жаль, вже друге або третє покоління народжується з абсолютно зруйнованою системою знань. І тут я бачу дуже печальну перспективу щодо людяної поведінки, щодо взаємин один з одним.
Цікаво було б подивитись на реакцію цих людей, якби туди мали привезти їхніх близьких родичів. І цікаво було б подивитись на поведінку їхніх сусідів. Бо у нас, як правило, патріотизм закінчується за межею нашого тину.
Я так розумію, що українці не оригінальні у такій своїй реакції?
Ні, це достатньо типова реакція. Я часто наголошую на цьому. Ми сприймаємо такі випадки як певний драматизм і упослідженість, після чого починається така зрада-зрада, мовляв, «у всьому світі люди як люди, а ми тут українці». Ні це достатньо поширена людська поведінка, на жаль.
Є така ілюзія, що людство прогресує. Але це науково не підтверджується. Технічні винаходи не мають нічого спільного з розвитком духовності, волі, гуманізму. Це не пов’язані речі. Люди не міняються, їхня поведінка залишається такою ж, як сто-двісті років тому. Є прояви героїзму, а є прояви дикунства. Це симетричні речі, якщо говорити про кількісний вимір. Така сама кількість людей в екстремальній ситуації буде відважною і кинеться допомагати іншим людям, можливо, навіть незнайомим і це можуть бути ті самі люди. Тобто не є так, що коронавірус зібрав поганих людей. Хороші люди можуть робити погані речі і навпаки. У нашому випадку – люди з відчуттям хибної відповідальності вирішили у такий спосіб ославити своє місто, свій край і Україну.
Можливо, є сенс шукати аналогії з таким суспільним явищем як німбеїзм (NIMBY – акронім фрази англійською «Not In My Back Yard», що перекладається як «Тільки не на моєму задньому дворі»)? Йдеться про уникання людей від співучасті та спротиві будь-яким інфраструктурним змінам у певному районі або вулиці.
Ні, бо те, що ви говорите має більш соціальний вибір. А спротив проти приїзду на карантин людей з Китаю – це інстинктивна поведінка, це більш дрімучий вияв людської натури. Він з’являється тоді, коли послаблюється соціальна структура, коли є хаос в політичному житті, коли є відсутність релігійної моралі – я маю на увазі про дієвий вияв людини воцерковленої, яка поводиться як христинян за законами церковної громади. Коли це все номінальне або зруйноване, тоді ці темні інстинкти людиною керують, бо людина хоче виживати. І їй здається, що така поведінка – єдиний спосіб вижити.
Чи мала б Львівщина прийняти на карантин евакуйованих з Китаю українців? Опитування читачів ZAXID.NET
Там, де є соціальна поведінка, там є більш прийнятні гуманні варіанти – «оцих беремо, а цих – ні. А чому?» і починається діалог. У нашому ж випадку немає діалогу, а є перелякані люди, які свій глибинно-біологічний переляк проектують так, начебто це соціальна позиція.
Як далеко може зайти цей людський страх, а відтак і дії цих людей, які не хочуть, щоб поруч з ними жили потенційні носії смертельного вірусу?
Не дуже далеко. Ми дуже люто співаємо героїчних пісень, але коли доходить до діла, то ні. Щось похуліганити можна до першої появи поліції і позиції держави як такої. Але, коли є відчуття, що ніхто на ці дії не зважає, що ніяких морально-правових рамок не існує, то люди самі їх беруться створювати. Зрештою, вони мають на це право.
Коли відсутня структура, яка каже «Ви не будете так робити, бо це забороняє ось цей закон, а якщо порушите, вас запакують і будете відповідати за законом», коли всі знизують плечима, починаючи від верховного начальства і до самого низу, то люди самі щось вигадують. Як знають, так і роблять.
Як би мало реагувати суспільство, якщо на мить уявити якесь ідеальне суспільство, яке опинилось в аналогічній ситуації?
Візьмемо той самий приклад Китаю. Модульні містечка ставляться за дві доби. Ще до початку війни я бачив будівельників, які готові були дати розробки таких будинків Міноборони. Це все дуже швидко робиться при наявності невеликих грошей і певних зусиль. Але у нас інша проблема – якщо невеликі гроші, то там нема, що вкрасти. Це нецікаво.
На мою думку, людей з Китаю мали б поселити у модульні містечка, а не поблизу житлової зони. У таких містечках є підключення всіх комунікацій. Я колишній біолог. Період карантину – максимум два тижні. Тобто за кілька днів стає все зрозуміло і ця почекальня швидко спорожніє.
У нашій державі повністю провалена інформаційна сфера і вона зараз йде в мінус. Як фахівець з цього питання я з великим жалем за цим спостерігаю. Те, що з цього приводу говорить влада – краще б вона мовчала. Бо рівень невігластва навіть у людей, які компетентні щось говорити, зашкалює. Рівень їх розгубленості і безвідповідальності теж викликає велику тривогу.
Але у відповідальному суспільстві – це технічна річ, яка полягає у двох складових: чітка роз’яснювальна кампанія будується концентричними колами від людей, які зовсім близько і до цього модульного містечка, і до загальної інформаційної кампанії, яка пояснює, що ситуація контрольована і дуже сильно перебільшена не лише нашими ворогами. Сама уханська інформаційна кампанія має у своїй основі американо-китайську торгову війну, а ми є сліпими знаряддями цієї війни, нас використовують в темну, як і весь світ. Епідеміологічне зараження сильно руйнує китайську економіку і б’є по внутрішніх остарбайтерах.
Такого роду акції інформаційні, коли якісь китайські продукти оголошують зараженими або такими, які мають шпигунське обладнання у собі, це елементи торгової війни, яка лютує між США і Китаєм.