Та провідниця, яка кричала: «Я вам гарантую, я всіх візьму. І гарантую, ми всі доїдемо!»
Та жінка з сином, яка віддала свої останні 0,5 води старшому чоловіку.
Той дідусь, який усі свої зібрані 400 тисяч віддав ЗСУ.
Та жінка з мого будинку, яка перевіряє його на артилерійські мітки.
Та журналістка з регіону, яка працювала 24/7, допоки її будинок не знищила ракета.
Та волонтерка, яка приїхала через все місто під артобстрілом, прорубала стіну чужої квартири і звільнила з неї кота.
Та лікарка з бомбосховища: «Ти розумничка, у тебе – хлопчик».
Той чоловік, який розплакався, коли автобус з його родиною поїхав, а він залишився стояти на вокзалі Львова.
Той малий хлопчина, у домі якого батьки прийняли переселенців: «Давайте тихіше гратися, бо вони приїхали з війни і хочуть відпочити».
Та жінка, яка поступилася місцем на ліжку в бомбосховищі, бо: «Я ще можу трохи посидіти»
Ті херсонці, які вийшли на свою площу з українськими прапорами.
Той, хто написав в домовому чаті «зламайте двері моєї квартири, там мішок картоплі на балконі, беріть усе».
Той, хто пече вдома хліб і роздає його сусідам.
Ті, хто купують дитяче харчування, бо знають, що в їх будинку живе дитина.
Ті, хто стер свої руки в кров, поки влаштовував бомбосховище для інших, і врешті не встиг евакуювати свою родину.
Ті, хто обіймає евакуйованих з інших міст і просто мовчить з ними поруч.
Ті, хто хоче, але не плаче вголос в наповненому поїзді, щоб інші люди теж трималися.
Той, хто пише пости про те, як зробити прокладки з підручних засобів та де краще ховатися у квартирі.
Той, хто потопив свій корабель, аби він не дістався ворогу.
Ті, хто залишилися у своїх магазинах та аптеках.
Ті, хто лишав гроші за воду в холодильнику супермаркета, бо продавців не було.
Той, хто загинув, аби ворог не захопив АЕС.
Та мама з харківського підвалу: «У нас все добре, ти тільки не хвилюйся, ок?»
Ті
Та
Той
***
Я завжди чула, що любов ніколи не перестає. Але тепер я знаю про це напевно. Люблю вас. І це не перестане.