Доволі сміливе рішення нещодавно ухвалили керівники Сокільницької громади біля Львова. Оскільки дітей багато, а місць у дитячих садках мало, вирішили приймати туди тих діточок, батьки яких проживають в селі щонайменше 10 років.
Тут, звісно, широке поле для діяльності різних правозахисників, активістів, молодих політиків. А також прекрасна нагода для влади вкотре закріпити за собою свій ядерний електорат. Є привід згадати і про забудовників, які однією рукою щедро продають квадратні метри в передмісті Львова, а іншою – не дають забути, хто в селі господар. Зрештою, можна взяти біографії тих, які голосували за це рішення, і перевірити місця народження.
Але зараз про інше. Що в наших краях означає бути «місцевим»? Скільки поколінь повинно прожити в селі, або наскільки близько має бути місце, звідки ти переїхав? Хоча ми й розуміємо, що свіже рішення в Сокільниках – це спосіб перевести дискусію з «де гроші на садок?» до «хто тут понаїхав?». Але перевести так, щоб не сісти на лаву підсудних за розпалювання ворожнечі.
На сайті Сокільницької територіальної громади є розділ «Історична довідка», передертий з вікіпедії. Стаття в якій своєю чергою дуже схожа на матеріал з Енциклопедії міст і сіл УРСР. Якщо вірити цій «довідці», село населяли ще слов’яни і германці Пшеворської культури, які мирно жили поруч з племенами даків з Наварії та Чижикова. Далі вікіпедія пише про руські поселення, які чомусь припинили існування. А із занепадом Галицько-Волинського князівства взагалі почалася колонізація і латинізація, яка призвела до того, що на 1900 рік тут проживало 2440 поляків, 284 українці і 48 євреїв. Нормальний такий радянський підхід – прийшли ксьондзи і запалили наш тихий рай... Історію Сокільників 1918 року любителям ділити людей на місцевих і приїжджих ліпше взагалі пропустити. І от ми підходимо до найцікавішого – після закінчення Другої світової війни поляки кудись поділися, лемки звідкись з’явилися, радянська влада проводила жорстокі репресії проти місцевих (що б це не означало), але разом з тим самі Сокільники вважалися опорним пунктом радянської репресивної системи. Поки не настала нова доба і в селі не почала діяти демократично обрана сільська рада першого демократичного скликання.
Чому ж тоді 10 років визначено як термін проживання для того, щоб віддати дитину в садок? Чому не просять довідку про походження з Пшеворської культури? Чому нема ніякої сегрегації на тих, хто переселяв після війни, і на тих, кого переселяли? Питань багато, і всі вони могли б бути риторичними, якби не рішення про «10 років проживання в селі». Ніхто ж за язик не тягнув, можна ж було просто з’їхати на наявність чи відсутність «прописки».
Але ні. Тому що наші люди дуже люблять історію рідного краю. Настільки сильно, що поляків вважають зайдами, але гірко побиваються над руйнуванням костелу в Годовиці (це також територія Сокільницької громади, між іншим). Вважають Річ Посполиту окупантом, але Львівський університет виводять з 1661 року, від Яна Казимира. У нас навіть залізниця «Південно-Західна» (добре, що не «Юга России»), але початки української колії все-таки від Карла Людвіга… Або сотні підприємств і торгових марок, які були засновані на початку ХХ століття, а потім «так сі стало» – і вони зробилися народними, щоб стати «приватизованими».
Бажання приписати собі якусь стародавню історію, в принципі, можна зрозуміти. Усі народи в усі часи приписували собі як не міфічних предків, то геройських попередників. Малювали генеалогічні дерева, складали легенди, під них придумували претензії. У сучасному світі прийнято виводити початок фірми чи підприємства від найдавніших часів. Історія бізнесу – це важлива частина бренду.
Але є одне але. Навіть два. Це радянська влада і нацистська окупація. Вони перервали нормальний (принаймні більш-менш цивілізований) розвиток, фактично «відформатували» територію і змінили структуру населення. Те, що було до того, і те, що ми отримали опісля – це абсолютно різні речі.
Робити вигляд, що 1939-го чи 1941 року просто з’явилися нові власники – це не лише аморально. Це приймати радянську зору позицію, згідно з якою відбулося «визволення» і «народ» відновив свої права на вкрадені клятими окупантами активи. Якщо ви, шановні патріоти, прагнете відновлювати історичну справедливість, навіщо розпочинати з глобальних питань? Чи не простіше, замість пробувати охопити відразу всю «рідну землю», вияснити природу походження конкретного гектара на ввіреній вам території? Тим паче, що чимало українців теж були власниками землі, магазинів, млинів…
На це провокативне питання ми відповіді не отримаємо. І, може, воно й на ліпше. Але добре було б, якби «патентовані патріоти» перестали блазнювати на подібних проблемах. Тому що землі і ресурсів у радах різних рівнів стає дедалі менше, а апетити нікуди не пропали. Відповідно є ризик, що ідея поговорити про те, хто кому автохтонне населення, нікуди не зникне. І якщо за нього візьмуться всерйоз, а не переписуючи відповідні абзаци з радянської енциклопедії, весело стане нам усім.