Україна розпустила суд, але не вирішила проблему правосуддя

У 2014 році, працюючи суддею в Полтаві, Лариса Гольник отримала на розгляд справу щодо тодішнього мера міста Олександра Мамая. За словами самої Гольник, дехто намагався вплинути на рішення у цій справі. Суддя співпрацювала з правоохоронними органами, документуючи спроби підкупу й тиску на суд. З того моменту – як вона описує це у своєму блозі – почалися роки конфліктів, судових проваджень і спроб підриву її репутації.

Коли я розмовляю з нею, вона повертається до тієї історії насамперед крізь призму професійних наслідків. «На мою думку, дисциплінарне провадження було пов’язане саме з тим, що я викрила корупцію в судовій системі, – каже вона. – Згодом його вдалося скасувати, але під час кожної конкурсної процедури мені досі доводиться пояснювати, про що йшлося в цій справі».

У 2018 році Дисциплінарна палата Вищої ради правосуддя дійсно покарала Гольник. Два роки по тому сама Рада скасувала цю частину рішення й закрила дисциплінарне провадження щодо судді. Гольник каже, що залишилася у професії значною мірою завдяки тому, що на її бік стало громадянське суспільство.

«Я не є типовою представницею суддівського середовища. Я там щось на кшталт білої ворони. Цінності громадянського суспільства сьогодні мені ближчі, бо саме воно підтримало мене тоді, коли я опинилася в дуже скрутному становищі. Тиск був величезний», – наголошує вона.

В Україні історія починає ускладнюватися саме в цьому місці. Протягом останніх кількох років питання «як захистити суддю від політика?» отримало не менш важливий аналог: як захистити державу і громадянина від судді, який використовує свою незалежність як щит від відповідальності?

Суд, який контролює владу

Україна, як і більшість європейських країн, має окрему адміністративну судову систему. У різних регіонах діють адміністративні суди, у яких громадянин, підприємець або організація можуть оскаржити дії органу державної влади. Кожен обласний адміністративний суд може стати місцевим «контролером» влади, але в Україні один з них посідав цілком виняткове становище.

Окружний адміністративний суд міста Києва – відомий під українською абревіатурою «ОАСК» – став символом політичного контролю над судовою владою. У столиці розташована більшість центральних органів державної адміністрації. Гольник звертає увагу саме на цей парадокс: «Адже це була нижча інстанція адміністративного судочинства. Але вона розглядала справи за участю центральних органів виконавчої влади. Тому вона мала таке величезне значення. До цього суду надходили скарги, які могли призвести до скасування рішень центральних органів влади, що намагалися провести реформи – хоча б щодо мови, назв вулиць чи декомунізації».

ОАСК виносив рішення, зокрема, щодо націоналізації «ПриватБанку», декомунізації вулиць українських міст, ситуації з керівництвом Міністерства охорони здоров’я та нормативних актів, що стосувалися Української православної церкви, пов’язаної з Московським патріархатом. Сфера компетенції ОАСК зумовлювала те, що склад цього єдиного суду мав політичне значення.

Ще 2008 року президент Віктор Ющенко намагався ліквідувати ОАСК. Марно. Суд пережив чергові зміни влади, а разом з ними – конфлікти навколо його рішень та впливу. В українському експертному середовищі існувало гірке прислів’я: «Президентів багато – ОАСК один».

А обличчям ОАСК став Павло Вовк.

Людина, яка стала обличчям системи

Вовк потрапив до судової системи 2007 року. Раніше він працював у прокуратурі, юридичній фірмі, а потім – помічником депутата Сергія Ківалова, одного з найвпливовіших юристів і політиків, які займалися українським правосуддям за часів урядування Партії регіонів. У 2010 році Вовк став головою ОАСК.

Згодом його прізвище почало з’являтися в ЗМІ майже як символ усієї проблеми українських судів. Поворотним моментом стали матеріали, оприлюднені Національним антикорупційним бюро України (НАБУ), відомі як «плівки Вовка». За даними слідчих, на записах судді й особи, пов’язані з ОАСК, обговорювали не лише конкретні судові справи, а й кадрове наповнення та функціонування інституцій, відповідальних за управління всією системою правосуддя, зокрема Вищої кваліфікаційної комісії суддів. НАБУ висунуло Вовку та іншим особам серйозні звинувачення, зокрема щодо створення організації, покликаної впливати на судові інституції. Вовк ставив під сумнів як спосіб ведення справи, так і автентичність матеріалів, що йому приписувалися.

Протягом багатьох років Вовка так і не вдалося ефективно усунути із системи. Правоохоронні органи порушували справи, з’являлися клопотання про його відсторонення, Громадська рада з питань доброчесності негативно оцінювала його кандидатуру до Верховного Суду – а він залишався суддею. У 2019 і 2020 роках Вища рада правосуддя відмовлялася відсторонити його у зв’язку з провадженнями.

Зрештою держава ліквідувала цілий суд.

13 грудня 2022 року парламент ухвалив закон про ліквідацію Окружного адміністративного суду міста Києва. Але зняти табличку на будівлі виявилося набагато простіше, ніж розв’язати проблему людей, які під нею працювали.

Справи ОАСК довелося передати іншому суду. Його судді зберегли статус суддів. Протягом наступних років тривали кваліфікаційні та дисциплінарні провадження. Вовка торкнулася лише друга з них. 13 листопада 2024 року Третя дисциплінарна палата Вищої ради правосуддя визнала його дисциплінарно відповідальним й ухвалила рішення про подання клопотання про звільнення. 4 березня 2025 року повний склад Вищої ради юстиції підтвердив це рішення, а 18 березня 2025 року Вовка було офіційно звільнено з посади судді за суттєве дисциплінарне порушення.

Він намагався оскаржити це рішення. Однак 18 червня 2026 року Велика палата Верховного Суду залишила в силі рішення Вищої ради правосуддя щодо його дисциплінарної відповідальності.

За даними київської організації DEJURE, близько 40 колишніх суддів ліквідованого суду станом на середину 2026 року все ще залишалися в системі й отримували заробітну плату, хоча сам ОАСК уже три з половиною роки не виносив рішень. Більше того, у серпні 2026 року Вища кваліфікаційна комісія суддів рекомендувала перевести шістьох колишніх суддів ОАСК до Київського окружного адміністративного суду – того самого, до якого після ліквідації ОАСК перейшли його справи.

Громадянське суспільство втручається

У контексті «очищення судів» в Україні дуже часто з’являється термін «доброчесність», тобто «бездоганний характер», яким має вирізнятися суддя. Христина Буртник, юристка Фонду DEJURE, професійно займається тим, що ще 20 років тому важко було б вважати природним елементом функціонування системи правосуддя: неурядова організація перевіряє кандидатів на суддівські посади і до таких органів, як Вища рада правосуддя чи Вища кваліфікаційна комісія суддів, саме з погляду доброчесності. Це, до речі, одна з найхарактерніших рис української судової реформи: громадянське суспільство не залишилося поза системою. Воно почало брати участь у кадровому контролі над нею.

У переліку, наданому мені організацією DEJURE, міститься 111 рішень про притягнення суддів до дисциплінарної відповідальності за результатами скарг організацій. Це кількість рішень, а не обов’язково 111 різних осіб – деякі прізвища з’являються більше ніж один раз. Покарання охоплюють весь спектр: від попередження й догани до клопотання про звільнення з посади.

Причини також дуже різноманітні: від затягування розгляду справ, через хабарі, до рішень, що допомагають водіям у стані алкогольного сп’яніння уникнути відповідальності. У звіті за 2025 рік DEJURE проаналізувала рішення Вищої ради юстиції, ухвалені після відновлення її дисциплінарних повноважень, і перевірила, як Рада реагує на скарги щодо суддів, які, незважаючи на зміни в законодавстві 2021 року, продовжували застосовувати вже нечинні підстави для звільнення водіїв від відповідальності або в інший спосіб допомагали їм уникнути покарання. Це проблема, на перший погляд, банальна, але важлива для повсякденного життя громадян.

Лариса Гольник дуже добре пам’ятає такий світ. Вона розповідає, що в її оточенні навіть існував похмурий жарт поліцейських, спрямований до затриманих водіїв: краще заплатити поліцейському, бо «у голови суду це обійдеться вдвічі дорожче». На її думку, саме так місцева авторитетність судді може перетворитися на місцевий ринок впливу.

Чи справді система змінюється?

Однак тут легко припуститися помилки й описати Україну як державу, у якій за 10 років реформа судової системи не дала жодних результатів. Христина Буртник категорично не погоджується з цим.

«Динаміка є позитивною, – запевняє вона. – Нинішня Вища рада правосуддя значно краща за ту, що була кілька років тому. У її складі є гідні члени, і суддів дійсно почали звільняти. У попередній системі такі рішення були б просто немислимими».

Також помітно, що змінився характер перевірки кандидатів. Буртник наводить приклад відмінності між колишніми й сучасними співбесідами. Раніше кандидату могли поставити абстрактне запитання щодо його правових поглядів. Сьогодні ж він може почути: «Ви придбали таку машину. Згідно з вашими деклараціями про доходи, у вас не було на неї коштів. Будь ласка, поясніть, звідки взялися ці кошти». Це дрібниця, яка добре ілюструє зміну підходу: від перевірки того, чи вміє кандидат говорити як суддя, до перевірки того, чи витримують його біографія та майно зіставлення з документами.

Однак Буртник застерігає, що значна частина середовища залишилася закритою й корпоративною. «Громадянське суспільство сприймається частиною системи як ворог. Не як той, хто хоче допомогти судовій системі стати кращою, а як той, хто заважає», – каже вона.

Найгостріше це проявляється під час формування органів суддівського самоврядування. На думку Буртник, навіть суддя, який успішно пройшов зовнішню перевірку на доброчесність, може мати незначні шанси на обрання власним середовищем до Вищої ради правосуддя чи кваліфікаційної комісії, якщо його не сприймають як особу, що представляє інтереси корпорації.

Звідси бере початок ще один характерний для України механізм – участь міжнародних експертів у конкурсних комісіях (Громадська рада міжнародних експертів). Для DEJURE це запобіжний захід проти відтворення тих самих мереж усередині кожної наступної комісії.

«Їхня найголовніша перевага полягає в тому, що вони не залежать від українських колег. Вони можуть оцінити людину без урахування всіх цих місцевих зв’язків», – пояснює Буртник.

Однак це рішення випробовується не вперше саме в контексті нових адміністративних судів. Найбільш зрілим прикладом є Громадська рада міжнародних експертів (ГРМЕ), яка спільно з Вищою кваліфікаційною комісією суддів оцінює кандидатів до Вищого антикорупційного суду (ВАКС). До нинішнього складу Ради входять шість іноземних суддів і прокурорів, а до її завдань належать, зокрема: перевірка доброчесності кандидатів, законності джерел їхнього майна, відповідності рівня життя задекларованим доходам, а також підготовки до розгляду корупційних справ. Перша така Рада вже працювала під час створення ВАКС у 2018 році, і саме ця модель стала орієнтиром для подальшої участі міжнародних експертів у реформі судової системи.

На думку DEJURE, це найпереконливіший з наявних механізмів зовнішнього контролю за набором кадрів. ВАКС не залишився інституцією лише на папері: у 2025 році він виніс 109 вироків, засудивши 154 особи та виправдавши вісім. Сама кількість вироків не визначає якість кожного рішення, але показує, що спеціалізований суд дійсно доводить до кінця корупційні справи, для розгляду яких його було створено.

Подібну структуру застосовано і в Конституційному Суді. Дорадча група експертів у перехідний період налічує шість осіб: трьох призначають українські інституції, а трьох – за рекомендацією Венеціанської комісії та міжнародних організацій. Група перевіряє моральні якості і юридичну компетентність кандидатів. Буртник високо оцінює результати цієї процедури на сьогодні: на її думку, нові судді, обрані за цими принципами, дуже добре підготовлені професійно, а всередині Конституційного Суду змінився навіть тон дискусій.

Модель «три плюс три» також було використано під час відновлення двох інституцій, що визначають кадровий склад усієї судової системи. Перший склад Етичної ради, яка перевіряє кандидатів до Вищої ради правосуддя, складався з трьох українських суддів або суддів у відставці та трьох експертів, визначених міжнародними організаціями. Аналогічно сформована конкурсна комісія, що складалася з трьох вітчизняних і трьох міжнародних експертів, відібрала кандидатів до нового складу Вищої кваліфікаційної комісії суддів. Саме ці два органи Буртник наводить як приклади помітного покращення: нинішня Вища рада правосуддя почала реально звільняти суддів, а Кваліфікаційна комісія сьогодні значно ретельніше перевіряє їхні статки й джерела доходів.

Сьогодні суперечка точиться навколо того, чи буде збережено міжнародний «запобіжний механізм» також у наступних наборах. Комісія, яка 2023 року відібрала кандидатів до нинішньої ВККС, уже завершила свій мандат. У вересні 2026 року в парламенті з’явився законопроєкт, який залишає паритет між трьома українськими і трьома міжнародними членами, але без вирішального голосу останніх. DEJURE критикує цю пропозицію як ослаблення механізму, який мав захищати конкурс від відтворення внутрішніх залежностей.

Лише найновішим варіантом цього рішення є Рада експертів, яка бере участь у конкурсі на посади в нових спеціалізованих адміністративних судах. Цей орган щойно розпочав свою діяльність, тому оцінювати його ефективність ще зарано. Важливішим є те, що, зважаючи на досвід ОАСК, Україна намагається застосувати до формування складу особливо чутливих судів механізми зовнішньої перевірки, які раніше використовувалися у ВАКС, Конституційному Суді, Вищій раді правосуддя та ВККС.

Зовнішній контроль, до речі, не завжди означає участь іноземців. Із 2016 року також діє Громадська рада з питань доброчесності – орган у складі двадцяти осіб, до якого входять представники громадянського суспільства, який допомагає ВККС оцінювати чинних суддів та кандидатів на суддівські посади. Вона збирає й аналізує інформацію про кандидата, а за наявності підстав може надати Комісії висновок про його невідповідність критеріям професійної етики та доброчесності. В обох випадках принцип є схожим: суддів не повинні оцінювати виключно інші судді.

Війна не зупинила старі механізми. Вона створила нові

Повномасштабна російська інвазія не заморозила ці проблеми. Іноді вона створила для них нове поле діяльності. DEJURE почала аналізувати, зокрема, незвично швидкі сімейні провадження щодо позбавлення матері батьківських прав або визначення місця проживання дитини з батьком. Таке рішення може згодом мати значення при визначенні права чоловіка на відстрочку мобілізації.

Буртник описує справи, які завершуються за кілька днів, хоча зазвичай вони вимагають вивчення ситуації дитини, участі органу опіки і навіть заслуховування самої дитини. У деяких судах, згідно з аналізами, проведеними організацією, таких справ з’являлося так багато, що вони почали виглядати не як окремі випадки, а як схема.

Гольник також говорить про рішення щодо чоловіків мобілізаційного віку. Вона сама подала дисциплінарну скаргу на колегу, коли визнала його рішення настільки незвичайними, що вони вимагали розслідування. Водночас вона наголошує на важливому розрізненні: у неї немає доказів, що за конкретне рішення було заплачено. Підозріле рішення ще не є доказом корупції. Однак воно має давати змогу запустити процедуру, яка з’ясує, що сталося.

Гольник вважає, що найглибший конфлікт реформи відбувається зовсім не між «хорошими» і «поганими» суддями, а між двома способами розуміння незалежності. У першому випадку незалежність захищає суддю від політика, прокурора, олігарха, голови власного суду чи натовпу, який вимагає певного вироку; у другому ж – незалежність починає означати переконання, що ніхто зі сторони не повинен запитувати суддю про його майно, зв’язки, поведінку колег чи логіку особливо суперечливих рішень.

На думку Гольник, частина українського суддівського середовища дуже легко ототожнює нові механізми прозорості з атакою на незалежність. Судді утворюють закриту спільноту, звикають до наявних правил, позицій і відносин, а кожну зміну починають сприймати як загрозу. Після понад 10 років реформ вона уже не вважає, що найбільшою проблемою є ухвалення чергового закону чи створення чергової комісії.

«Професіоналізм судді має бути чимось самоочевидним, – каже суддя Гольник. – Але є ще чесність, етика, внутрішні переконання. Саме ці філософські основи особистості значною мірою визначають, як суддя оцінюватиме конкретну справу. Зрештою, все зводиться до того, яким є світогляд судді та які цінності він насправді визнає».

Можливо, саме тому українську судову реформу неможливо завершити одним голосуванням у парламенті – варто, щоб «біла ворона» перестала бути винятком в українському суді.

Переклад з польської

Текст опубліковано в межах проєкту співпраці між ZAXID.NET і польським часописом Nowa Europa Wschodnia.

Оригінальна назва статті: Ukraina rozwiązała sąd, ale nie zlikwidowała problemu