Україна – країна з багатою традицією «майданів» – масових громадських виступів, які не раз призводили до політичних потрясінь. З початку незалежності, тобто з 1991 року, довіра громадян до державних інститутів і політичної еліти була невисокою. Ще два десятиліття тому багато українців по-іншому, ніж сьогодні, сприймали політичні події в пострадянському просторі, їхнє сприйняття було значно більш східним. До російської інвазії у 2022 році, у період жорстокого придушення протестів у Білорусі через сфальсифіковані вибори 2020 року, аж 60% українців вважали Олександра Лукашенка сильним і незалежним лідером (за даними дослідження Rating Group, 2019). Своєю чергою, 2008 року, після російсько-грузинської війни, 29% опитаних вважали агресором Грузію, 25% – Росію, а 20% бачили провину обидвох сторін (за даними дослідження Центру Разумкова).
Процеси формування ідентичності після 1991 року та спадщина СРСР
Спадщина СРСР створила поділ на «русифікований схід» і «націоналістичний захід». Протягом багатьох років вона здавалася стійкою, але її стерли війна й подальші політичні потрясіння. Усупереч прогнозам, саме індустріалізований схід – Харків, Дніпро чи Маріуполь – заплатив найвищу ціну за захист України, ставши символом опору.
Після 1991 року українці, подібно до біблійних ізраїльтян після виходу з Єгипту, зіткнулися з низкою випробувань, які постали на шляху до створення справді демократичної і суверенної держави. Однак вони вийшли з них переможцями. З часом «радянська ментальність» почала поступатися місцем «громадянськості». Це, однак, не скасувало початкової, закріпленої в радянський період симпатії до росіян. Ще довго після розпаду СРСР зберігалися тісні сімейні, професійні і сусідські стосунки. Для багатьох людей, особливо старшого покоління, початок вторгнення у 2022 році став шоком. «Чому вони стріляють у нас? Адже не так давно ми служили в одній армії», – говорили вони з недовірою. Росіяни, своєю чергою, не могли змиритися з тим, що українці мають власну державу, ідентичність і не хочуть бути частиною «русского мира».
«У старому паспорті я закреслив запис “СРСР” і власноруч написав “Україна”», – сказав мені російською мовою літній мешканець одного зі сіл Харківської області. Він не переймався тим, що його документ тим самим втратив чинність.
Процес десоціалізації і дерусифікації не обмежився індивідуальними жестами. Він набув інституційного характеру – ним займається переважно Український інститут національної пам'яті. З публічного простору було видалено сотні пам'ятників Леніну, перейменовано тисячі вулиць і розпочато систематичне відновлення української культурної спадщини. Колишня площа Леніна в Києві сьогодні має назву площа Європейська, а на бульварі Шевченка пам’ятник лідеру Жовтневої революції замінено тризубом. Деякі реліквії минулого залишилися – наприклад, царський двоголовий орел на воротах Собору Божої Мудрості в Києві – але як свідчення історії, а не її прославлення.
Однак спадщина минулого – це не тільки символи. Набагато складніше позбутися мови. Саме вона є одним із головних чинників стереотипного поділу на «русифікований» схід і «націоналістичний» захід. Мешканці західних, україномовних регіонів часто з побоюванням ставляться до своїх співвітчизників, які розмовляють російською мовою. У минулому траплялося, що львів'яни відмовляли мешканцям Одеси чи Харкова в «українськості», а ті відповідали: «Якщо вони називають нас росіянами, ми можемо називати їх поляками». Однак ставити під сумнів їхню лояльність до держави й національну ідентичність було б серйозною помилкою. Достатньо згадати події 2014 року в Харкові – місцеві сепаратисти не отримали підтримки мешканців міста. Східні міста, особливо Харків і Маріуполь, заплатили найвищу ціну у триваючій війні, ставши символом українського опору. Сьогодні в Одесі все ще чути російську мову, часто змішану з українською і місцевим суржиком, але майже кожні ворота в історичному центрі міста прикрашені синьо-жовтими кольорами, знаками лояльності до держави.
Бандерівці, але без націоналізму
Незважаючи на усталені стереотипи, більшість українців, особливо з центральної і східної частини країни, далекі від націоналістичних поглядів. Як і сепаратисти в Харкові, радикали з умовних ОУН та УПА ніколи не здобували великої популярності в Україні. На президентських виборах 2019 року кандидат від націоналістичної коаліції («Правий сектор», «Свобода» тощо) Руслан Кошулинський набрав лише 1,6% голосів. Цей результат підтвердив, що в сучасній Україні не існує реальної політичної сили, яка б посилалася на ідеологію УПА чи ОУН-Б.
Водночас дедалі більше українців заявляють про своє позитивне ставлення до Степана Бандери. Тому важко уникнути запитання: що ж таке сучасний «культ Бандери»? По суті, це явище має радше попкультурний, ніж ідеологічний характер. Націоналістичні ідеї поступилися місцем наративу про боротьбу за незалежну державу й опір російській агресії. У цьому сенсі його можна вільно порівняти з Маршем Незалежності – серед учасників будуть особи з крайніми поглядами, але більшість сприймає цю подію як спільний і патріотичний досвід, не маючи в собі ідеологічного радикалізму. Значна частина українців не знає докладно ідеологічного підґрунтя націоналізму періоду Другої світової війни, а тим паче не поділяє його.
Після 1991 року апелювання до Бандери і Шухевича з’являлися переважно в моменти падіння рейтингу політичних угруповань або як інструмент формування ідентичності на противагу російській пропаганді. Прикладом може бути президент Віктор Ющенко, який після 2007 року намагався здобути підтримку західних областей, переносячи акцент з козацької традиції на вшанування діячів ОУН. Інша хвиля прийшла після Євромайдану, коли російські ЗМІ почали послідовно представляти київський уряд як «нацистський» і «бандерівський». По суті, це був простий механізм формування ідентичності в опозиції до кремлівського наративу: «Якщо ви називаєте нас бандерівцями, ми освоїмо цей символ». У 2012 році лише 22% опитаних українців висловлювалися позитивно про Бандеру. У квітні 2022 року — уже 74% (за даними дослідження Rating Group). Зростання позитивних оцінок Бандери не означає, проте, ренесанс націоналізму, а радше попкультурну переробку історії на символ опору Росії.
Насправді особи з крайніми поглядами, як-от Богдан Червак з ОУН, залишаються на маргінесі суспільного життя, а їхній посил частіше резонує серед поляків, ніж серед самих українців. Поглинений мейнстрімом, Бандера перетворився на порожню оболонку – ікону опору російському імперіалізму, а не промоутера крайньої ідеології. У довгостроковій перспективі його місце в колективній свідомості можуть зайняти нові герої, такі як захисники Маріуполя. Усвідомлення українськими елітами того, що націоналізм може ускладнити інтеграцію з Європейською Унією, наразі сприяє цьому процесу. З іншого боку, Україна, як й інші країни Центрально-Східної Європи, є місцем «сплячих націоналізмів». Однак поки що прокинувся насамперед патріотизм. Червоно-чорні прапори, які викликають емоції в Польщі, в самій Україні вже не мають однозначного націоналістичного значення. Сьогодні ці кольори можна побачити на нашивках разом із зіркою Давида на уніформах солдатів-євреїв – як символ боротьби, а не ідеології.
Між чорним і білим є багато відтінків сірого, і, звісно, це не означає, що упередження зникли повністю. Були випадки дискримінації внутрішніх біженців, які розмовляли російською мовою або суржиком. Гучним був, наприклад, інцидент з інфлюенсеркою Оленою Мандзюк, яка назвала мешканців Харкова «до*байобами і ждунами», а потім сфотографувалася в Польщі у футболці зі зображенням Бандери. Хоча вона пояснювала це «гордістю за спадщину», більшість українців вважає її жест провокацією. Коментарі під її постами були сповнені обурення, а сама Мандзюк стала символом бездумного епатування суперечливими висловлюваннями.
На недавньому концерті у Варшаві Макса Коржа, білоруського репера, який виконує пісні російською мовою, тисячі українців розважалися разом із громадянами інших країн колишнього СРСР, слухаючи російськомовну музику. Один з учасників навіть тримав прапор УПА, що є просто карикатурним. Чи означає це належність до «культурного руського миру»? Ніщо тут не є однозначним: симпатія до такого феномену попкультури, як Корж, чи прихильність до Алли Пугачової, нітрохи не применшують українськості. Однак сама участь українців у концерті викликала широку критику з боку українських організацій у Польщі, зокрема посла Василя Боднара.
Традиційний поділ України на схід і захід повільно зникає. При цьому виникає запитання, чи взагалі він коли-небудь існував у такій формі – чи не було б точніше говорити про поділ на захід, центр і схід, а ще точніше: про окремі області з власною ідентичністю та соціальним мікрокліматом. Однак сучасні соціальні і політичні процеси призводять до того, що ці кордони втрачають своє значення і повільно відходять у минуле.
«Україна – це ми» – народження політичної нації і громадянського суспільства
У 1991 році Україна успадкувала від СРСР суспільство, розділене вздовж осі схід-захід. Незважаючи на проукраїнський результат референдуму про незалежність, ще 20-30 років тому на сході країни можна було спостерігати толерантність до радянської символіки, а на заході – явний націоналізм. Україна вступила у XXI століття розділеною, подібно до Другої Речі Посполитої після поділу. Прогресуюча приватизація, олігархізація економіки та розвиток клієнтилістської та корупційної системи послаблювали почуття спільності, одночасно підживлюючи радикалізм і ностальгію за СРСР.
Перелом у цих процесах настав разом з Помаранчевою революцією, а пізніше – Євромайданом і російською агресією. Ці три події визначили й закріпили напрям формування сучасної політичної нації і громадянського суспільства. Росія стала каталізатором української ідентичності, яка розвивалася і через емансипацію власного спадку, і в опозиції до колонізаторського сусіда.
Сьогодні України зразка 1991 року практично не існує. Важко уявити, щоб багатоетнічне суспільство, яке її складає і яке вислизає зі стереотипних поділів, стало націоналістичним або дивилося зі симпатією на Росію. Визначення себе як українця перестало бути питанням етнічної належності й походження – це стало вибором. Цей процес також простежується в президентській кампанії Володимира Зеленського у 2018–2019 роках. На відміну від своїх суперників, він вирішив відійти від старих поділів і не грати на емоціях, пов'язаних з регіоналізмом, що дало йому рекордний результат на виборах. Він звертався і до сходу, звідки походив, і до заходу країни, представляючи бачення чесної, сучасної, європейської держави, що відповідає прагненням покоління Помаранчевої революції та Євромайдану. Дослідження Григора Поп-Елечеса та Ґрема Робертсона 2018 року показали, що більшість українців, незалежно від етнічного походження чи мови, прив’язані до своєї країни і відкидають російськість. У 2017 році 44% українців вважали, що нація охоплює всіх, хто визнає Україну своєю батьківщиною; у 2022 році ця цифра зросла до 68%, а ще 21% частково погоджувалися із цим (дані на основі книги О. Онух, Mobilise 2022). Один із колишніх заступників міністра зізнався мені, що «радіє, коли люди намагаються говорити українською, навіть якщо це виходить у них неідеально», що підтверджує зростання громадянської свідомості.
Прикладом громадянської активності був так званий Картонковий майдан у липні 2025 року. Незважаючи на триваючу війну, тисячі переважно молодих людей вийшли на вулиці, протестуючи проти закону № 12414, який обмежує незалежність двох із трьох антикорупційних інституцій (НАБУ і САП). Маніфестації значно відрізнялися від тих, що відомі в Польщі. Важко було визначити, чи учасники мають ліві чи праві погляди. Протести організовувалися спонтанно, без будь-яких партійних зв'язків, що було помітно, наприклад, з реакції натовпу на появу опозиційних до влади політиків. Їх культурно, але рішуче попросили залишити протест. Демонстрації мали громадянський і продержавний характер, а учасники вимагали насамперед справедливої держави. На транспарантах з'являлися такі гасла, як: «Україна – це ми», «Верховна (з)рада», «Не за це помер мій батько» або «Крінж». Було помітно, що середній вік учасників був відносно низьким. Вік багатьох протестувальників не дозволив їм взяти участь у Помаранчевій революції чи Євромайдані – молодь хотіла відчути на собі дію, відому з новітньої історії. Протести також показали, що, незважаючи на критику уряду, українці не хотіли усунення Зеленського від влади. При високому рівні недовіри до політичної еліти президент користувався підтримкою близько 90% у перші місяці після вторгнення у 2022 році. Окрім того, інцидент за участю Дж. Д. Венса в Овальному кабінеті у 2025 році був сприйнятий як напад на Україну, а не на її президента. Картонковий майдан став першим серйозним випробуванням для суспільства воєнної України – він показав, що громадяни все ще хочуть контролювати владу.
Євромайдан і Герої Небесної Сотні стали частиною сучасного національного канону, який був нав'язаний війною, формуючи громадянське суспільство з яскраво вираженим прозахідним вектором. Українці, з одного боку, консервативні, а з іншого – прогресивні в таких питаннях, як аборти чи проєвропейська орієнтація. Політична нація також помітна в армії, яка здебільшого є російськомовною; якби відсутність волі до боротьби була справжньою, фронт давно б упав. Громадянське суспільство не тільки об'єднало Україну, а й врятувало її. Незалежно від мови, віросповідання чи походження, Україна стала вибором для своїх громадян. Дослідження Rating Group від 2025 року показують, що 94% українців відчувають себе громадянами країни (у 2022 році це було 80%). Найбільше довіряють волонтерським організаціям – аж 63%.
«У твоєму домі війна і в моєму домі війна» – нові соціальні поділи
Те, що українці, незалежно від походження, мови чи віросповідання, стають громадянським суспільством із сильною політичною ідентичністю, а колишні стереотипні поділи втрачають значення, не означає, що не з’являються нові. Адже соціальний конфлікт є природним елементом будь-якої спільноти. Сьогодні багато із цих напружень мають своє джерело у війні. З плином часу від початку повномасштабної інвазії почали наростати емоції між тими, хто залишився в країні, і «біженцями», які виїхали. «Коли ми страждаємо, ви розважаєтеся і заробляєте в євро», – лунають звинувачення. «У вашому домі війна, і в моєму домі війна», – відповідає в мережі біженка з Харкова, нагадуючи, що діаспора підтримує країну фінансово, утримує сім'ї й регулярно робить внески на благодійні збори. Інша жінка додає, що життя біженця зовсім нелегке – вона згадує про важкі початки, приниження, низькі заробітки і проблеми з адаптацією.
Розбіжність між тими, хто залишився, і тими, хто виїхав, також помітна в контексті державних послуг і соціальної допомоги. У країнах ЄС системи підтримки набагато розвиненіші, ніж в Україні. Для багатьох українців, вихованих в умовах неолібералізму, низькі пенсії, приватна медицина чи семиденний робочий тиждень – це просто повсякденність. Коли в Польщі розпочалася дискусія про націоналістичні символи і зміни в програмі 800+, саме заборона використання червоно-чорних кольорів мала відгук в українській інфосфері значно ширше, ніж тема соціальних виплат. Реакції були сповнені емоцій: емпатія з’являлася рідко, а спроба делегалізувати кольори, які асоціюються з боротьбою за незалежність (а не з націоналістичною ідеологією), викликала загальне обурення.
Іншою віссю суперечки, видимою і в країні, і за її межами, є ставлення до армії й обов'язку захищати батьківщину. У мережі навіть з'явився термін «батальйон Ніцца» – спрямований головно на заможних чоловіків, які перебувають за кордоном, незалежно від того, чи виїхали вони до війни, чи після її початку. Багато солдатів не приховують свого розчарування, стверджуючи, що «краще б вони вже не поверталися». У країні, своєю чергою, точиться суперечка між тими, хто вважає, що кожен повинен стати на захист, і тими, хто стверджує, що не кожен для цього придатний і що люди мають право просто жити.
Особливістю, яка також багато говорить про українське суспільство, є низький рівень довіри до державних інститутів і політичної еліти при одночасному сильному почутті поваги до самої держави. Незважаючи на реформу міліції та її перетворення на поліцію, службі все ще не цілком довіряють. Політична еліта часто сприймається як корумпована і залежна від олігархів. Це було видно, наприклад, під час протестів проти атак на НАБУ і САП – люди захищали незалежність антикорупційних інституцій, але водночас критикували їх за відсутність прозорості.
На відміну від політичних партій, які часто є вождиськими і не мають чіткої програми, високою довірою користується армія. Популярність колишнього головнокомандувача, генерала Валерія Залужного, є найкращим доказом цього. У суспільстві поширена думка, що українці можуть діяти ефективніше, ніж держава, хоча дедалі частіше спостерігається поступовий симбіоз між соціальними структурами і державними інститутами. Міф «влада – це держава» все ще присутній, але його значення зменшується. У результаті можна говорити про своєрідний парадокс: з одного боку, президента Зеленського оцінюють дуже суворо, з іншого – він має загальновизнану легітимність виконувати функції глави держави до кінця війни.
Майбутнє в руках суспільства
В Україні і російський вплив, і етнічний націоналізм сьогодні поступаються місцем інклюзивному патріотизму й почуттю національної спільності, яка послідовно і свідомо обрала курс на Захід. Символи, які колись асоціювалися з націоналістами, були перехоплені мейнстрімом, втративши радикальні конотації і набувши нового, етично прийнятного значення. Схожим чином російська агресія ефективно знищила залишки симпатій до російської культури і спадщини СРСР. Результатом цих інтенсивних процесів ідентифікації стала емансипація власної культури, деколонізація і дерусифікація. Це видно в моді на звернення до народної культури – фольклорні мотиви з’являються в дизайні, моді й ужитковому мистецтві. Одночасно зростає інтерес до інших елементів спадщини: літератури і кіно. У книгарнях можна знайти сучасні видання авторів «Розстріляного відродження», хоча доступ до українських архівних фільмів, копії яких досі зберігаються в московських архівах, є складним.
Влітку 2025 року я слухав у Києві панельну дискусію, присвячену майбутньому України. У ній брали участь дипломат, соціолог, політик і представник військової розвідки. Усі вони одностайно наголошували, що, окрім сильної армії, ключем до виживання країни є рішуче суспільство. Серед найбільших викликів називали боротьбу з поляризацією та дезінформацією. З аудиторії, де були присутні політики всіх найважливіших угруповань, пролунало запитання від високопосадовця однієї з антикорупційних інституцій: «Як ви хочете побудувати сильну державу та стійке суспільство без незалежних інституцій?».
Це питання повністю відображає суть викликів, що стоять перед Україною. Ключовим буде те, чи після закінчення війни більшість суспільства відчуватиме, що здобула перемогу. Саме відчуття успіху – або поразки – визначить майбутні політичні вибори, в які Росія, безсумнівно, спробує втрутитися. Небезпека грузинського сценарію, про який часто говорять, є лише однією з можливих пасток. Не менш реальним є ризик, що Україна, якщо порине у внутрішню фрустрацію й недовіру, може застрягнути в геополітичному вакуумі – ворожа до Росії і відкинута Заходом. Тому так важливо буде зберегти довіру між Києвом і західними партнерами. Після 2022 року західні лідери неодноразово запевняли, що Україна незабаром стане частиною євроатлантичних спільнот, однак з плином місяців їхні слова втрачали вірогідність. Українське суспільство має уникнути відчуття зради – зрештою, сам Євромайдан у своїй назві посилався на Захід.
Українці вже понад три десятиліття відповідають на виклики, що стоять перед ними, і так формують власну ідентичність. Майбутнє України лежить у руках суспільства – його почуття спільності, солідарності та зроблених виборів. Спостерігаючи за процесами, що відбуваються в ньому, можна бути поміркованим оптимістом. Незважаючи на триваючу війну, величезні людські, територіальні й економічні втрати, Україна сьогодні є більш незалежною і суверенною, ніж будь-коли раніше у своїй історії.
Переклад з польської
Текст опубліковано в межах проєкту співпраці між ZAXID.NET і польським часописом Nowa Europa Wschodnia.
Оригінальна назва статті: “Ukraina to my”