Так, цей текст теж буде про Джорджа Флойда. Вже вибачте. Що більше ми говоримо і пишемо на цю тему, то більше вона витягує з нас на світло денне такого, чого там вже й не мало б бути. Такого, що, як ми сподівалися, лишилося в минулому – темному, домайданному, довоєнному, межигірському і золотобатонному. Так, далекий Міннеаполіс відлунює в нашому тут і тепер не менше, ніж далекий Ухань. Світ зменшився.
Днями київська знайома розповіла про ситуацію, свідком якої була: у черзі в крамниці старша жінка дещо нечупарного вигляду – але цілком твереза й адекватна – запитала в кількох молодших людей попереду, чи може вона швидше підійти до каси, бо погано почувається, а в приміщенні задуха. На що пристойно вбрана жінка перед нею зреагувала так: «Куди ти так спішиш, на лавці в парку спати?». Саме так, і з елегантним переходом на «ти».
А через день у фейсбуку я натрапив на репост блогу заступника головного редактора газети «Високий замок» – про протести в США, про що ж іще? Текст читачам явно «зайшов»: понад двісті поширень, майже дві сотні одностайно схвальних коментарів, зокрема колишнього генпрокурора Юрія Луценка. А ось вам як приклад одна типова цитата звідти: «Смерть чорношкірого маргінала продемонструвала мільйонам не наслідки “расової дискримінації” чи “надужиття повноважень”, не сумні результати соціальної несправедливості, утисків, приниження, а можливість карколомного злету, вікторію фальшивого одномоментного, неочікуваного успіху, для якого не варто докладати ні особливих зусиль, ні поту, ні знань, ні тим паче витрачати на це час».
Чому я навів саме ці два, на перший погляд, такі різні, не пов’язані між собою контексти? Бо вони – про одне й те саме. Про те, як ми легко – на око, на основі якогось знаного або й не дуже знаного нам факту – відмовляємо іншим у людській гідності. Як легко це нам дається. З яким аристократичним шармом ми вміємо перетворювати людей на зайві елементи нашого життєвого простору, аж до відмови їм у найсувереннішому, найневід’ємнішому, не нами дарованому праві дихати, читай – жити. Так, в обох цих випадках ідеться про відмову в можливості дихати. І дарма, що об’єктом першого (на щастя, лише словесного) насилля стала неохайна – можливо, і справді безпритульна – жінка, а об’єктом другого, з набагато драматичнішим фіналом – кілька разів судимий наркозалежний чоловік («до того ж хворий на COVID-19», – для чогось додає автор цитованого блогу, одним махом стигматизуючи всіх, хто мав нещастя підхопити коронавірус).
У недавньому коментарі для «Суспільного» Тімоті Снайдер з гіркотою написав: «Мені дуже дивно пояснювати українцям, що відбувається в моїй країні, бо маю говорити майже тими ж словами, якими розповідав американцям про Майдан». Справді, багато протестів у світі, що трапилися після нашої Революції гідності, а особливо нинішні події в США, доводять, що ми не стали суспільством відкритішим, емпатичним, більш інтегрованим у все, що виходить поза вузькі рамки наших власних геополітичних проблем. Наше зіткнення віч-на-віч із націленою проти нас кремлівською пропагандою навчило нас опиратися їй суто емпірично, бо «ми бачили на власні очі й знаємо», але, вочевидь, не ввімкнуло у нас ніяких універсальних систем критичного мислення. Як інакше пояснити, наприклад, популярність серед українських користувачів соцмереж звареної за тими ж кремлівськими рецептами трампівської брехні про якихось «ліворадикалів», які стоять за американськими протестами? Ми віримо Трампові (чия риторика, за словами Енн Еплбаум, найбільше нагадує риторику авторитарних правителів Середньої Азії), як вірили б Путіну, якби він брехав не про нас?
Але найгірше – не в тому. Заплативши на Майдані понад сотню життів за важливі для нас цінності, ми, виходить, так і не навчилися цінувати людське життя. Байдуже чиє: блискучого журналіста, волонтерки-медика чи наркозалежного злочинця. Життя – самоцінне і недоторканне, і не нам вирішувати, хто його не гідний. Це – базовий постулат для кожного, хто хоче вважати себе – як ми –належними до європейської, західної традиції. Ми, що стали на захист студентів, побитих «Беркутом» у ніч на 1 грудня 2013 року, не здатні зрозуміти тих, хто піднявся на протест, обурений звірячим убивством темношкірого, який раніше мав проблеми зі законом. Адже – якщо йти за логікою редактора «Високого замку» – хіба «маргіналам» (бо хто ж іще, як не маргінали, могли стати на захист «чорношкірого маргінала»?) може йтися про якісь інші цінності, ніж «фальшивий, миттєвий успіх»?
Це зважування цінності людського життя на терезах досягнень, атрибутів успіху, регалій і звань – типово тоталітарний, радянський механізм, який болісною відрижкою дає про себе знати в українському суспільстві й нині. Цікава статистика: згідно зі соцопитуванням, проведеним вже у постмайданному 2017 році, приблизно третина українців (38%) вважає, що смертну кару потрібно відновити; і майже стільки ж (33%) сумують через те, що розпався СРСР. 38%, кожен третій – це немало. Це – тривожна цифра.
І припускаю, що з 2017 року вона лише зросла: актуальна українська політична еліта, яка являє собою ґлянцеву версію старого доброго homo sovieticus, створила ідеальний клімат для цього. Його ознак не треба довго шукати.
За офіційними даними, в українських в’язницях надзвичайно низький рівень захворюваності на COVID-19: за три місяці з 53 тисяч в'язнів захворіло лише чотири особи. Зважаючи на те, яким сприятливим для поширення вірусів є середовище в місцях позбавлення волі, ця цифра виглядає неправдоподібно. Причина проста: в українських в’язницях практично не роблять тестів. Та навіть якби робили, для лікування COVID в українських тюрмах немає умов. Багато країн, які, на відміну від України, визнали проблему, знаходять вихід в амністії, випускаючи на свободу бодай найвразливіших: старих, вагітних жінок, жінок із дітьми, яких у в’язницях чимало. Але в Україні й того не роблять, а законопроєкт про амністію (№ 3397), ініційований Харківською правозахисною групою, досі не винесений на парламентське обговорення. Чому? Парламентарі бояться орд страшних злочинців, які заллють наші вулиці? Ні. (Про всяк випадок додам, що законопроєкт забороняє звільняти осіб, засуджених за тяжкі злочини). Причина в іншому, і деякі депутати негласно її озвучили: президент буде проти, бо це «негативно вплине на його імідж» в очах виборців. Аякже: він же «слуга народу», який прийшов «саджати», а не випускати! Не можна зраджувати рекламне гасло. Дарма, що в ім’я популізму і піару у в’язницях вмиратимуть люди, у чиї свідоцтва про смерть впишуть «пневмонія» або щось подібне. Вони ж лише «маргінали».
Українське суспільство – не просто суспільство байдужості, як ми часто повторюємо. Це – суспільство зневаги до слабшого, менш захищеного, того, хто хоча б раз у житті помилився і не зміг себе «поставити». Суспільство зневаги до життя як безумовної вартості. А саме з цього – з поваги до свого і чужого життя – я й почав би визначати слово «гідність».
Нічого: не так давно це слово у нас перекочувало у назви скверів, і ми можемо гуляти Гідністю, їсти в ній чіпси, вигулювати собак. А тепер маємо ще й Музей Гідності. Саме там їй і місце – красива, користована дуже коротко.