У неділю, 20 січня, у Львівському органному залі відбудеться надзвичайний концерт. Річ у тім, що глядачі мали змогу самі обрати його програму. Організатори запропонували своїм майбутнім слухачам проголосувати он-лайн за одну із п’яти програм. 1 січня була визначена програма-переможець, за яку проголосували 28,6% відвідувачів Органного залу: мультфільми під живу музику!
Виконуватимуть твори Гріга, Равеля чи Дюка, які звучали в анімаційних фільмав виконуватимуть піаністи Андрій Макаревич та Дмитро Микитин.
Дмитро Микитин
Напередодні концерту молодий соліст Органного залу Дмитро Микитин щиро й без купюр розповів про своє життя та творчість: про три випадкові «так», які змінили його життя, про deathcore в своїх навушниках та плани зіграти легендарні фортепіанні цикли «за раз».
Перше «так»
Співати я почав від самого народження. Мама завжди казала, що я дуже музична дитина. Дорогою на її роботу ми часто проходили повз «десятирічку» – Спеціалізовану музичну школу ім. С. Крушельницької. Мені було п’ять років, коли в один з таких моментів мама запитала мене: «Ти хочеш займатися музикою?». Я відповів «так!». Це було якесь дитяче імпульсивне бажання. В моїй родині ніхто не був професійним музикантом. Дідо грав на гітарі як аматор, а бабця колись пробувала грати на скрипці, тижні зо два. Я обрав фортепіано, не знаю чому. Пізніше мама жартувала: бо фортепіано звучить голосно, і його не треба носити з собою.
У школі мене прослухала викладачка та взяла на такий собі підготовчий курс, де я прозаймався півроку. У вересні здав вступний іспит (а це доволі серйозне випробування для маленької дитини!) і пішов у перший клас «десятирічки».
У школі мені дуже подобалося, хоча було і тяжко: зранку загальноосвітні предмети, після обіду – музичні заняття до шостої чи сьомої. Дорога додому забирала годину. А вдома треба вчити уроки і займатися! Друзі гуляють у дворі, а ти мусиш грати.
Джаз, рок і юнацький бунт
У другому класі на академіспиті я забув ноти, «вивалився». Пам’ятаю, мама мені після того сказала: «Я тебе з тої школи заберу, ти не будеш так більше соромитися!» Мені тоді так образливо стало. В результаті за рік я вже виграв Всеукраїнський конкурс ім. Барвінського (він тоді ще не був міжнародним).
У підлітковому віці настали часи поневірянь, коли я думав, чи буду взагалі займатися класичною музикою.
З самого дитинства всі говорили, що я доволі талановитий. Це відчуття, що ти повинен виправдовувати надії, дуже тисне. Відповіддю на це була, мабуть, моя втеча до вільної музики. Почав шукати себе в інших стилях – джаз, groove metal та indi-pop. До речі, в навушниках у мене досі іноді грає deathcore. Грав на бас-гітарі в гурті. Був період, коли я мав по сім проектів одночасно. Побачити інші сцени, сприйняття музики, працювати в команді з людьми, які не займалися ніколи професійною музикою – це дуже розширює свідомість.
Але прийшов час закінчувати школу. Клас десятий ще був доволі провальним, а в 11-му я взявся за навчання. І хоча закінчив «десятирічку» з жахливими оцінками по сольфеджіо й гармонії, але вступні іспити до Львівської національної музичної академії ім. М. Лисенка склав на найвищий бал.
Друге «так»
У консерваторії все було геть по-іншому, зовсім інший рівень вимог та підготовки. Я заново почав по-справжньому цікавитися класикою. А ще з другого курсу працював.
Перед першим сольним концертом в Органному залі
Я тоді вже жив окремо від батьків, потрібно було заробляти власні гроші. У своєї викладачки з концкласу я спитав, чи знає вона, де можна підпрацьовувати. До неї того ж дня підійшла професор з кафедри вокалу з проханням терміново знайти концертмейстера на семестр. Коли вони вдвох спитали мене: «Дмитре, а ти не хочеш спробувати?». Я відповів «так». Мені було дуже страшно, але спрацювала ще одна риса мого характеру: не завжди можу сказати «ні». Особливо, якщо пропонують щось, пов’язане з музикою.
У мій перший день на роботі отримав отакий стос нот, які треба було вивчити за тиждень. На першому занятті я побачив вокаліста з п’ятого курсу, якому менше ніж за місяць я мав акомпанувати на іспиті. Мабуть, через те, що я добре проявив себе у перші півроку, мене залишили на цій посаді. Працюю вже чотири роки.
Робота концертмейстером дуже розвинула мене як музиканта. Зараз я вільно читаю «з листа». Постійні виходи на сцену – ще один каталізатор для росту. Я вважаю, що ця робота – одна з найкращих речей, які зі мною траплялися.
Звичайно, поєднувати роботу і навчання нелегко. Цього літа я закінчую магістратуру. Графік розписаний по хвилинах. Мені деколи кажуть: «Краще пару ночей не поспати, але встигнути». А мені би пару ночей поспати!
Один із моїх найбільших страхів завжди був «зловити зірку». Дорога між найкращим і найгіршим може бути дуже коротка. Тому намагаюся постійно доводити, що я можу більше.
Приблизно в цей період з'явилися мої перші композиторські спроби – Соната для бандури та фортепіано, декілька прелюдій, ноктюрнів та пісень. Зараз працюю над симфонічним твором та музикою до кінострічки, мрію колись в майбутньому виконати авторський фортепіанний концерт з оркестром.
Третє «так»
Заграти в Органному мене запросив мій друг альтист Сергій Гаврилюк. Влітку 2018-го він запитав, чи не хотів би я спробувати себе як соліст на сцені. Це вже третє імпульсивне «так», яке змінило моє життя. До того моменту я не надто вірив, що стану колись сольним виконавцем. У мене, та й гадаю в інших музикантів, є певний ряд комплексів пов'язаних з публічними виступами та недооцінкою себе.
З Андрієм Макаревичем, «Французький карнавал»
Словом, мій перший комерційний сольний концерт був страшним. Я дуже нервував. На другому почувався вже розкутіше. А коли Іван Остапович (директор Органного залу – ред.) та Тарас Демко (заступник – ред.) запропонували мені повторити програму, я був просто в ейфорії! Вже до третього концерту я підійшов спокійно. І зрозумів, що мені це подобається. Таке ж відчуття було в останні роки школи – свободи, творчості.
У виконавстві не все так однозначно, як можна подумати. Немає одностайного трактування – це завжди пошуки, і в кожного свій підхід та своя формула.
Згодом я став менеджером проектів в Органному залі. Далі були виступи з оркестром, дуети. Мабуть, найскладнішим був перший концерт «Мультфільмів під живу музику» (на головному фото), який ми придумали з піаністом Андрієм Макаревичем. На проекторі йде мультфільм, а ми виконуємо музику, під яку він був створений. Це дуже складно: грати синхронно та ще й потрапляти під мультик. І все це в темряві зали, переповненої дітьми! Перед першим виступом ми пробували грати у навушниках, під таймер – нічого не виходило! Репетирували декілька днів до третьої ночі. Врешті всі навушники викинули і грали просто так. Тепер це одна з найулюбленіших програм відвідувачів Органного.
Найкомфортніший за все моє життя концерт був у грудні минулого року зі скрипалькою Олександрою Мороз. Ні з ким досі я не відчував такої творчої єдності на сцені! У нас не було зорового контакту, але вона ніби відчувала все, що хотів зробити я і навпаки. Я просто грав і ловив кайф.
Слухати і знати
Ще з першого курсу консерваторії українська музика стала для мене «ідеєю фікс». Не розумів, чому інші не хочуть її грати. Коли я почав думати про виконання творів, я нарахував стільки українських композиторів, що мені довелося обмежитися для початку лише західними областями. Від початку ХХ століття у Західній Україні композиторів, які писали для фортепіано, було понад 140!
Я не збираюся кидати пилюку в очі й говорити, що вся наша музика геніальна. Це судження –суб'єктивна справа кожного. Є твори вищого мистецького рівня, є нижчого, але щоб судити про це, потрібно, щоб музика була в хорошому виконанні, в хорошій якості записана. Українська музика в цілому гідна посісти місце поруч з німецькою, англійською чи французькою. Щоб промувати українську музику, потрібно подолати комплекс меншовартості.
«Божевільні» плани
Люблю грати цикли творів: якщо прелюдії Шопена – то всі, якщо сонати Прокофєва – то всі. У мене є декілька божевільних ідей, які я хочу втілити у найближчі два роки: зіграти всі багателі Бетовена в одному концерті, він відбудеться 21 лютого; всі 24 прелюдії Дебюссі, це, можливо, буде в травні; вісім етюдів Віктора Косенка – у наступному семестрі. А наймасштабніша моя ідея – за три вечори виконати всі фортепіанні сонати Прокоф’єва.
Ще мрію в Органному зіграти джаз. Про перший проект – 24 прелюдії Миколи Капустіна – вже домовлено. Це шалено джазова штука! Домовляюся про другий – інді-рок з гітаристом і вокалістом Вадимом Бойцовим.
Взагалі Органний зал – це круто. Тут регулярно відбуваються непересічні події, які цікаві не лише музикантам. Органний задає нові тренди.
Фото Львівського органного залу