Персона кожного відомого українського колаборанта викликає підвищену увагу. За нардепом-зрадником Олексієм Ковальовим слідкували, як за мексиканським серіалом – убили чи тільки поранили, ось відео з лікарні, а що буде далі, ну нарешті все завершилося хепіендом (для глядачів, звісно ж, але такі закони жанру). Тепер от головним героєм саги «Зрадь батьківщину і отримай кулю (чи ніж)» став легендарний Олег Царьов.
Про царьовську/кримську різню вже пожартували всі, хто хотів. Правди про те, хто ж напав на колишнього народного депутата (чотири каденції, двічі обирався на окрузі №40, тому самому, де 2019-го переміг «слуга»-«лісовик» Трухін; цікаво, як відреагували на замах на їхнього недавнього кумира в Кам’янському, Криничках та Марганці?) – ми все одно не дізнаємося. Але певні дидактичні висновки із цієї ялтинської історії зробити можемо.
Олег Царьов – класичний типаж українського, малоросійського навіть, зрадника. З одного боку – мав бізнес, посади, депутатський мандат в Україні, навіть заявляв про балотування в президенти. З іншого – ще 2014-го подався до підконтрольних Росії терористів «ДНР», де навіть став «спікером» «парламенту» цієї не визнаної світом квазідержавної структури.
Повномасштабне вторгнення він, звісно ж, підтримав. Але коли «щось пішло не так», коли російські окупаційні війська загальмували і навіть почали відступати із захоплених територій – Олег Царьов почав критикувати російську владу за ці невдачі. А згодом навіть заявив про те, що «тонтон-макути» Рамзана Кадирова (відомі як «кадировці») грабують «звільнений» Маріуполь.
Риторика Царьова викликала незадоволення у справжніх російських пропагандистів. Так, один зі стовпів путінської пропагандистської машини Володимир Соловйов більш ніж відверто натякнув на те, що Олегу варто припнути язика, бо можна опинитися в дуже неприємній ситуації. А ще він, Соловйов, зробив дуже цікаву – і показову – заяву про те, що Олегу Царьову не варто тягнути до Росії «українські нотки». Це, за словами російського пропагандиста, постійна критика «через губу» всіх і вся, ким сам критик незадоволений.
У цих словах Соловйова – уся трагедія українських зрадників, які перейшли на сторону окупантів. І це стосується не тільки Олега Царьова. Скажімо, Тетяна Монтян, яку в Україні чекає суд і тюремна камера, теж отримала свою порцію «компліментів» від російської медіаобслуги Кремля – мовляв, занадто багато критикує російську владу, російську армію і взагалі на заслану козачку схожа.
Звісно ж, ні Царьов, ні Монтян, ні Чаленко з Мармазовим(и) не є ніякими «українськими агентами». Просто вони, ті, хто ведуть активне публічне життя, не змогли зрозуміти дуже важливого моменту. Їхнє «правдорубство» було потрібне Кремлю тільки в ситуації, коли вони перебували в Україні. І критика, а точніше, критиканство з їхніх вуст було спрямоване на українську владу. А в Росії критикувати владу не можна. Заборонено. А якщо комусь здається, що ось тут, тут і там критикують – то це лише спектакль. Вистава. Боротьба нанайських хлопчиків. Точнісінько як було в радянські часи, коли «Фитиль», «Литературная газета» та інші клапани для випуску пари могли покритикувати тільки ті явища і тих людей, дозвіл на які видавали в будівлі ЦК КПРС на Старій площі Москви.
Але Царьов і Монтян – вони, за всієї своєї проросійськості, виросли і сформувалися в українському політичному світі. Де, попри всі умовності, винятки та нюанси – критика влади, критика взагалі є цілком органічною частиною життя. Це нормальний, звичайний процес, до якого – хай як хто ставиться до об’єктів критики – за 30 років так чи інакше звикаєш. І потім, потрапивши до зовсім іншого світу (а те, що він зовсім інший, стало зрозуміло уже 2000 року, коли в Росії відбулося те, чого в Україні ніколи не було і ніколи не буде – обрання заздалегідь і публічно визначеного наступника попереднього президента), ці люди просто на автоматі використовують усі свої скіли, напрацьовані десятиліттями українського життя.
Це, до речі, стосується не тільки публічних персон. У Криму в перші роки після анексії народ виходив на мітинги з проханнями і навіть вимогами – неважливо якими саме, головне було в самому факті таких мітингів. А в Росії, куди вони нібито так прагнули, це вже давно не дозволяється. Бо виступати проти влади – харам. (І мусульманський термін тут аж ніяк не просто так, адже Росія давно вийшла за межі європейського, християнського, демократичного і плюралістичного світу, стрімко після 24.02.2022 наближаючись до азійських стандартів суспільного життя.)
Простий народ влада швидко поставила на місце, хоча навіть зараз, на десятому році життя під контролем Кремля, деякі мешканці Криму досі дозволяють собі ностальгійні зітхання, що «за України було краще». А от публічні персони, як той же Царьов, цілком щиро вважали, що їх промине доля сія. Бо вони ж на одному боці з Путіним, Патрушевим, Соловйовим, Симоньян та Кадировим.
Але виявилося, що бути на одному боці з ними – це бути холопами царя. І його головного опричника. А холопи не мають права критикувати царя, опричників та інших недоторканих. Згадувати їх – можна, але тільки для того, щоб похвалити (у випадку з Путіним) чи вибачитися (у випадку з Кадировим). Навіть Артемій Лебедєв, який ще кілька років тому дозволяв собі зухвалі пости на адресу хазяїна Чечні, називаючи його «брат» і закликаючи вгомонитися зі своїми погрозами – зараз тільки тихенько вибачається, причому не за щось конкретне, а в цілому, «по совокупности», про всяк випадок.
Бо Лебедєв, попри всю його позірну цивілізованість та сучасність – чудово знає правила гри, бо виріс у них змалечку. А Царьов і Монтян виросли в інших умовах. І тепер їм треба або переламати себе, щоб стати справжніми росіянами (причому найнижчого сорту, бо всі хлібні місця зайняті справжніми росіянами, а ці завжди будуть недолюдами, їм завжди при нагоді згадають, хто вони і звідки), або…
Втім, жалкувати за ними ми точно не будемо. А от пояснити тим українцям, хто також хоче отримати якусь матеріальну вигоду, заграючи з ворогом, – не завадить. Щоб вони зрозуміли, що максимум, який може на них чекати, – це найнижчі сходинки гігантської тамтешньої піраміди. І це лише в тому випадку, коли вони дуже швидко навчаться мовчати по-московськи. А якщо дозволятимуть собі хоч найменшу критику (цілком логічну і корисну, якщо бути чесними) на адресу кремлівських небожителів та їхніх вірних слуг – усе завершиться аж ніяк не хепіендом.