В сталевих грозах
Культура

В сталевих грозах

ZAXID.NET представляє уривок із ще не опублікованої книги Ернста Юнґера

26 серпня 2014 1536 0

ZAXID.NET продовжує новий, спільний із українськими видавництвами, проект. Ми будемо публікуємо уривки книжок, які ще тільки мають побачити світ.

Наприкінці серпня у чернівецькому видавництві «Книги-ХХІ» побачить світ, можливо, найдокладніша, найправдивіша, найважливіша книга про Першу світову війну – «В сталевих грозах» німецького письменника Ернста Юнґера (1895-1998) у перекладі Юрка Прохаська.

Книга Ернста Юнґера В сталевих грозах («In Stahlge-wittern»), яка має підзаголовок Зі щоденника командира ударної групи, була вперше опублікована 1920 р. коштом автора й упродовж кількох років стала бестселером. Форма щоденника виявилася при цьому адекватним засобом передачі фронтових вражень: регулярні й точні, хоча й фрагментарні нотатки утворюють врешті-решт багатоманітну й вражаючу воєнну мозаїку, яка не могла б бути переконливішою.

«Книга Юнґера «В сталевих грозах» передує найзнаменитішому німецькому антивоєнному творові, романові Еріха Марії Ремарка «На Західному фронті без змін» (1928/29). Для його автора ця книга була взірцем, і в опублікованій 1928 року статті він хвалив її за те, що вона показувала воєнний досвід «без усякого пафосу» і з «належною об’єктивністю»: «точно, серйозно, сильно й з наростаючою напругою, аж поки в ній і справді не знайшло свого вираження суворе обличчя війни, жахіття матеріальної битви й незмірна, всепоглинаюча сила віталізму серця» (Гельмут Кізель).

Ернст Юнґер (1895-1998) – видатний німецький письменник, оповідач, публіцист, есеїст. Бойовий офіцер, активний учасник двох світових воєн. Ідеолог «консервативної революції», ентомолог, військовий теоретик.  

Для найбільш нетерплячих читачів ZAXID.NET публікує уривок з з книги « В сталевих грозах». 

Полеглим

У крейдяних окопах Шампані

Потяг зупинився в Базанкурі, невеличкому містечку в Шампані. Ми висадилися. З недовірливим благоговінням вслухалися ми в неквапний такт фронтового маховика, мелодію, яка за довгі роки стане нам звичкою. Десь вдалині, в сірому грудневому небі розплилася біла хмарка шрапнелі. Повіяло диханням бою – і дивне тремтіння пройняло нас. Чи здогадувалися ми, що майже всіх нас – кого раніше, кого пізніше – поглинуть дні, коли той далекий темний клекіт накотиться невпинним грімким ревищем?

Ми залишили авдиторії, шкільні парти, верстати й за короткі тижні військової підготовки злилися в єдине, сповнене захвату тіло. Зрослі в добу надійності та спокою, всі ми відчували тугу за незвичним, за великою небезпекою. І тут нас нестримним шалом  підхопила ця війна. У зливі квітів вирушали ми, в п’янкому передчутті троянд і крові. Адже саме війна мала принести нам оту велич, силу, врочистість. Вона здавалася нам мужеським чином, радісною стріляниною на заквітчаних, кров’ю зрошених галявах. «Нема на світі прекраснішої смерті…» Ах, тільки б не залишитись осторонь, тільки би потрапити туди! «В колону шикуйсь!» Розбуялу фантазію вгамував на марші важкий глинистий ґрунт Шампані. Ранець, набої і рушниця тиснули, мов свинець. «Коротший крок! Не відставай!»

Нарешті ми дісталися до села Оренвіль, місця постою 73 стрілецького полку – одного з типових загумінків тієї місцевості: 50 будиночків з цегли чи крейдяних брил довкола оточеного парком маєтку.

Рух на сільській вулиці для звиклого до міського ладу ока являв чуже видовище. Лише зрідка траплялися боязкі, обдерті цивільні; всюди –  солдати у зношених, дірявих шинелях, із видубленими негодою, здебільшого зарослими густими бородами лицями, що тинялися спроквола, або ж невеличкими гуртками стояли перед дверима будинків і зустрічали нас, новачків, глузливими вигуками. На одній алеї жаріла, пахтячи гороховою юшкою, польова кухня, оточена розносниками їжі, що бряжчали металевим посудом. Здавалося, життя тече тут ледь приглушеніше й повільніше. Це враження ще посилювали перші ознаки занепаду села.

Після першої ночі, проведеної у велетенській стодолі, нас на подвір’ї замку взявся розподіляти ад’ютант полку, старший лейтенант фон Бріксен. Мене приділили до 9-ї роти.

Нашому першому дню війни не судилося минути, не справивши на нас вирішального враження. Ми сиділи у наданій нам під житло школі й снідали. Раптом поблизу прогучало кілька глухих струсів, а з усіх будинків до сільської брами кинулися солдати. Ми вчинили за їх прикладом, самі до пуття не розуміючи, навіщо. І знову над нами почулося якесь дивне, ніколи досі не чуте шурхотливе лопотіння, що потонуло в оглушливому тріску. Я ще здивувався, що люди навколо скуляться на бігу, ніби від якоїсь страшної загрози. Все це видалося мені ледь сміховинним; приблизно так, коли споглядаєш за людьми, які роблять щось тобі до кінця незбагненне.

Відразу по тому на безлюдній сільській вулиці з’явилися темні групки, несучи у плащ-палатках чи на схрещених руках якісь чорні клунки. З якимось дивовижно гнітким відчуттям несправжності я витріщився на залиту кров’ю постать з химерно переламаною ногою, що вільно теліпалася при тілі. Постать безперестанно харчала «На поміч!», так ніби нагла смерть насідала їй на горлянку; її занесли в будинок, над входом до якого звисав прапор Червоного Хреста.

Що ж це було? Війна випустила свої пазурі й скинула привітну маску. Це було так загадково, так знеособлено. Так що навіть якось і не думалося про ворога, цю таємничу, підступну істоту десь там вдалині. Ця подія, що не вкладалася в жоден дотеперішній досвід, справила таке сильне враження, що збагнути пов’язаності коштувало неабияких зусиль. То була якась моторошна з’ява серед ясного дня.

Зверху на порталі замку вибухнув снаряд, зажбуривши у вхід хмару каміння й уламків, саме коли перелякані першими пострілами постояльці сипонули з брами. Цей снаряд забив 13 жертв, серед них і капельмейстера Ґебгарда, досить відому мені ще з ганноверських концертів на променаді особу. Прив’язаний кінь зачув небезпеку раніш за людей, за кілька секунд перед вибухом він вирвався і чвалом помчав, неушкоджений, у двір замку.

Хоч обстріл будь-якої миті міг поновитися, якесь відчуття настирливої цікавості потягло мене до місця нещастя. Там, куди влучив снаряд, теліпалася табличка, на якій рукою якогось жартуна було виведено «Мертвий двір». Очевидно, замок уже зажив слави небезпечного місця. Вулиця була зачерлена великими калюжами крові; навколо валялися продірявлені каски й порване реміння. Масивні залізні двері порталу були розшматовані й зрешечені осколками, кам’яний стовпчик забризканий кров’ю. Я відчув, як мої очі притягає туди, мов магнітом; водночас у мені відбувались якісь глибинні зміни.

У розмові з товаришами я помітив, що цей випадок не в одного вже вельми пригасив воєнний запал. Те, що він і на мене сильно подіяв, я зауважив з численних слухових ілюзій, які торохтіння кожного воза, що трусився мимо, перетворювали для мене на фатальне лопотіння лиховісного снаряда.

Воно, до речі, супроводило нас усю війну, оце скулювання при кожному раптовому й несподіваному звуку. Чи то гримів, проносячись, потяг, чи падала на підлогу книжка, чи лунав нічний крик – завжди серце на мить завмирало з відчуттям великої й невідомої небезпеки. То був знак, що чотири роки ми простояли в густому затінку смерті. Так глибоко подіяв цей випадок у тім темнім краю, що лежить поза свідомістю, що при кожному порушенні звичного стану речей смерть грізним воротарем вискакувала з брами, як у тих годинниках, де вона щогодини з’являється над циферблатом з клепсидрою і косою в руках.

Увечері того-таки дня настала довгоочікувана мить, коли ми, з важенним спорядженням, вирушили на бойову позицію. Крізь руїни села Бетрикур, що примарно стриміли в химерному напівмороці, шлях привів нас до самотньої, захованої в ялицевих хащах лісничівки, так званої «фазанярні», де розташували полковий резерв, до якого до цієї ночі належала й 9-та рота. Нею командував лейтенант Брамс.

Нас зустріли, розділили на відділення, і вже незабаром ми опинилися в колі бородатих, обліплених закоржавілою глиною братчиків, які привітали нас з насмішкуватою приязністю. Нас питали, що там чувати в Ганновері, і чи, бува, не скінчиться вже скоро війна. А тоді розмова, до якої ми жадібно прислухалися, в однотонній лаконічності закрутилася навколо шанців, польової кухні, відрізків окопів, артилерійських обстрілів та інших справ позиційної війни.

За якийсь час за дверима нашого хижкоподібного пристановища почулася команда: «На вихід!» Ми стали до наших відділень і на наказ: «Заряджай, на запобіжник став!» – з потаємною хіттю вклали до магазину обойму бойових патронів.

А тоді всі мовчки, потилиця в потилицю, наосліп рушили нічним, помереженим темними перелісками тереном. Час від часу лунав самотній постріл, або з сичанням спалахувала ракета, щоб по короткому, примарному освітленні залишити по собі ще непрогляднішу пітьму. Монотонне бряжчання рушниць і саперних лопаток, перебите застережним вигуком: «Обережно, дріт!»

А тоді зненацька брязкіт падіння і лайка: «Прокляття, не лови ґав, не бачиш – вирва!» Втручається якийсь капрал: «Тихо, хай вам грець. Ви що, думаєте, у франци лайно у вухах?» Всі піддали кроку. Непевність ночі, миготіння трасуючих куль і неквапні спалахи рушничного вогню викликають збудження, якесь дивовижно бадьорке. Іноді пронизливо тонко продзижчить коло вуха наосліп  випущена куля, щоб згинути безслідно десь вдалині. Як часто після цього першого разу я крокував у напівмеланхолійному-напівзбудженому стані через вимерлі краєвиди на передову!

Нарешті ми канули в одну з траншей, що білим гаддям звивалися крізь ніч до позиції. Там я опинився, самотній і змерзлий, між двома поперечинами, напружено вдивляючись у ряд ялиць, наскладаних перед окопом, в яких моя уява вимальовувала всілякі постаті з тіней, в той час як крізь гілля вряди-годи заливчасто ляскотіли й рикошетили заблуклі кулі. Єдиним урізноманітненням у цей майже нескінченний час стало те, що по мене зайшов один старший товариш, і ми довго дибали довгим, вузьким переходом до висунутого далеко вперед окопного форпосту, де знову-таки зайнялися розгляданням місцевості. Цілих дві години я, попри виснаження, марно силкувався заснути в цій голій крейдяній ямі. Коли засірів світанок, я був такий самий блідий і вимазаний глиною, як усі решта. Мені здалося, це кротяче життя триває вже місяці.

Позиція полку розгорталася крейдяними просторами Шампані навпроти села Ле Ґода. Справа вона прилягала до ліска, понівеченого артилерійським обстрілом, а тоді зиґзаґами перебігала через велетенські поля цукрового буряка, з яких пістрявіли червоні штани загиблих під час атаки, і закінчувалася в ложі потоку, через яке ми за допомогою нічних вилазок підтримували зв’язок з 74-м полком. Потік шумував на греблі зруйнованого, оточеного похмурими деревами млина. Його води вже місяцями омивали загиблих якогось французького колоніального полку з лицями, схожими на чорний пергамент. Моторошне місце, коли вночі крізь рвані хмари місяць кидає тремкі тіні й здається, до жебоніння води й шереху очерету домішуються якісь химерні звуки.

Служба була виснажлива. Життя починалося з настанням сутінків, коли вся залога вже мусила стояти в окопах. Потім, від 10 вечора до 6 ранку, двом по черзі з кожної чоти дозволялося поспати, так що кожному припадало дві години нічного сну, який, утім, через ранню побудку, походи за соломою та іншу діяльність насправді танув до кількох хвилин.

Вартові або чергували в окопі, або пробиралися в один з численних спостережних окопів, пов’язаних із позицією довгими сполучними траншеями – певний тип охорони, від якого через небезпечне положення цих постів в ході позиційної війни вже невдовзі відмовилися. Ці безконечні, виснажливі нічні варти за ясної погоди й навіть у мороз були ще стерпні, але перетворювалися на муку, коли, як то здебільшого в січні, йшли дощі. Коли волога просякала спочатку крізь накинуту на голову плащ-палатку, а потім проникала крізь шинель та однострій і годинами струменіла тілом, ти западав у настрій, який не міг поправити навіть гомін, з яким наближалася твоя зміна. В досвітніх сутінках проступали виснажені, обшмаровані крейдою постаті, що, клацаючи зубами, з блідими обличчями, кидалися на гнилу солому вогких бліндажів.

Ці бліндажі! То були відкриті до окопів, вирубані в крейді нори, криті дощаним настилом в одну верству й притрушені кількома лопатами землі. Після дощу в них ще днями скрапувало; тим-то певний шибеничний чорний гумор прозвав їх «сталактитовою печерою», «чоловічою лазнею» тощо. Коли солдати збиралися там перепочити, то були змушені виставляти ноги в траншею, так що за них неодмінно перечіпалися всі, хто там проходив. За таких обставин про сон, ясна річ, і вдень не могло бути мови. Понад те, слід було ще дві години відстояти денну вахту, вичистити траншею, принести їсти, каву, воду і тому подібне.

Мабуть, зрозуміло, що це незвичне життя здавалося нам дуже суворим, особливо тому, що більшість із нас важку працю досі знали лише з розповідей. До того ж, нас прийняли тут, на передовій, зовсім не так радісно, як ми сподівалися. «Старі» радше не оминали жодної нагоди познущатися з нас, і будь-яке обтяжливе чи несподіване завдання самоочевидно лягало на плечі «добровольців». Цей перейнятий з казарми на війну звичай, що аж ніяк не сприяв покращенню настрою, до речі, зник після першої ж витриманої спільно битви, після якої і ми почали вважати себе «стариками».

Та й час, коли рота перебувала в резерві, був не набагато приємніший. Тоді ми жили в накритих ялиновим пластям землянках біля фазанярні чи в ліску Іллєр, в яких замішана на кізяках глинобитна долівка принаймні приємно пашіла бродінням. Іноді прокидалися достоту в калюжі. Хоча досі я знав ревматизм лише з назви, вже через кілька днів, унаслідок постійного промокання, відчув болі в усіх суглобах. Уві сні в мене було таке відчуття, ніби кінцівками перекочуються залізні гирі. Ночі й тут не служили сну, їх використовували для поглиблення численних сполучних і підхідних траншей. У кромішній пітьмі треба було, якщо тільки не світив француз, із певністю сновиди невідступно йти по п’ятах того, хто попереду, якщо тільки не хотів відірватися і годинами блукати в цих окопних лабіринтах. Земля, до речі, була легко піддатна; лише тонка верства глини й гумусу вкривала потужні крейдяні відкладення, м’яке тіло яких легко прорізала саперна лопатка. Час від часу порскали зелені іскри, коли сталь натрапляла на розсіяні в породі, з кулак завбільшки кристали заліза. Вони складалися з багатьох збитих в одну кулю кубиків, а коли їх розчахнути, давали золотий полиск.

Промінчиком світла в цьому безрадісному одноманітті було щовечірнє прибуття польової кухні на розі переліску Іллєр, де після відкриття казана навсібіч линув смачнючий запах гороху з салом чи ще якихось ласощів. Утім, своя ложка дьогтю була й тут: сушені овочі, що їх розчаровані гурмани зневажливо обзивали «колючим дротом» чи «польовою потравою».

Навіть у щоденнику знаходжу злісливий запис від 6 січня: «Увечері приторохтіла кухня і привезла таке свинство, мабуть зі змерзлого харчового буряка збадяжене». Натомість під 14-м стоїть захоплений запис: «Пресмачна горохова юшка, пресмачні чотири порції, муки насичення. Влаштували змагання, хто кого переїсть, і побились об заклад, в якому положенні найбільше в себе можна увіпхати. Я був за стояче».

Зате видавали удосталь блідо-рожевого шнапсу, який розливали у підставлені накривки казанків. Він сильно відгонив спиртом, однак в холодну й сиру погоду був незамінний. Так само й тютюн: видавали лише кріпкий бакун, зате досхочу. Образ солдата, що зберігся в пам’яті з тих днів – вартовий, у шпичастій сірій касці стоїть, сховавши зціплені долоні в кишені довгополої шинелі, коло бійниці й пахкає люлькою над прикладом рушниці.

Найприємнішими були дні відпочинку в Оренвілі, які ми проводили за тим, що відсиплялися, відчищали одяг і вправлялися в муштрі. Рота мешкала у велетенській стодолі, входом і виходом до якої слугували дві, схожі на курячі бантини, драбини. Хоча тут досі було повно соломи, всередині поставили грубки. Однієї ночі я накотився на одну з них і прокинувся тільки внаслідок зусиль кількох товаришів, які мене завзято гасили. На превеликий жах я виявив, що мій однострій ззаду геть обвуглився, так що довший час я був змушений ходити у схожому на фрак вбранні.

Після короткого перебування в полку ми остаточно втратили ілюзії, з якими сюди прибули. Замість сподіваних небезпек ми знайшли бруд, труд і безсонні ночі, для подолання яких треба було героїзму, що якось мало нас надихав. Та ще гіршою була нудьга, згубніша для солдатських нервів, ніж близькість смерті.

Ми не могли дочекатися наступу; ось тільки для появи тут обрали найневдаліший час, коли будь-який рух завмер. Та й невеличкі тактичні операції були призупинені тією ж мірою, в якій посилилося розбудовування окопів і прибував на нищівній силі вогонь оборонця. Кілька тижнів перед нашим приїздом якась одна рота ще наважилася після слабкої артилерійської підготовки на локальну атаку на смужці в кількасот метрів. Французи, як у тирі, повідстрілювали нападників, лише одиниці підібралися під самі дроти; ті нечисленні, що вижили, чекали, переховуючись по норах, ночі, аби під покровом темряви поплазувати назад.

Ця постійна людська перенапруга була спричинена ще й тим, що позиційна війна, яка вимагала від командування  зовсім інакше розпоряджатися силами, була ще зовсім новим і несподіваним явищем. Велетенська кількість постів і невпинне копання шанців виявлялися переважно непотрібними, навіть шкідливими. Бо головне – не потужні укріплення, а відвага й снага людей, які за ними стоять. Все більша глибина окопів, може, і вберігала когось від пострілу в голову, але й створювала залежність від захисних споруд і бажання залишатися в безпеці, від яких згодом украй неохоче доводилося відмовлятися. Та й зусилля, скеровані на підтримання цих споруд, ставали дедалі всеохопніші. Найприкріше, що могло статися, приходило з відлигою, яка перетворювала потріскані від морозу крейдяні стіни на суцільну кашу.

Звичайно, ми чули в окопах свист куль, іноді до нас із реймських фортів долітали навіть снаряди, проте ці невеличкі воєнні пригоди аж ніяк не дотягали до наших сподівань. Втім, кривава серйозність, що чаїлася за цими позірно випадковими подіями, іноді таки нагадувала нам про себе. Так, 8 січня у фазанярню влучив снаряд і вбив лейтенанта Шмідта, ад’ютанта нашого батальйону. Говорили, до речі, що командир французької артилерії, який керував обстрілом – власник фазанярні.

Артилерія стояла ще відразу за позиціями; навіть на передовій була встановлена польова гармата, сяко-тако прикрита брезентом. В одній розмові, яку мав з «гармашами», я з превеликим здивуванням почув, що свист рушничних куль непокоїть їх значно більше, ніж вибухи снарядів. І так скрізь: небезпеки власної професії видаються нам зрозумілішими й не такими страшними.

Щойно настало 27 січня, опівночі, ми тричі прокричали «Ура!» на честь нашого кайзера й цілим довгим фронтом затягнули «Слава тобі у вінці переможнім». Французи відповіли рушничним вогнем.

В ці дні зі мною трапилася одна вельми неприємна пригода, яка мало не поклала передчасний і безславний край моїй військовій кар’єрі. Наша рота перебувала на лівому фланзі, а мене ще з одним товаришем над ранок, після цілої ночі на посту, послали на варту в улоговину потоку. Через холоднечу я зробив заборонене: накинув на голову ковдру й притулився до дерева, поставивши рушницю біля себе в кущах. Раптом позаду я почув якийсь шерех, кинувся туди – гвинтівки нема! Черговий офіцер підкрався до мене й непомітно забрав її. За кару він самовільно послав мене, озброєного самим лише кайлом, у бік французьких постів, приблизно 100 метрів наперед – божевільна ідея, що мало не коштувала  мені життя. Бо заки я відбував цю химерну вахту-покарання, патруль з трьох добровольців прокрався широкими плавнями аж на край потоку й при цьому так необачно шарудів високим очеретом, що французи його тут же помітили й обстріляли. В одного з них, на ім’я Лянґ, влучили, і більше його ніхто не бачив. Оскільки я стояв зовсім близько, мені теж добряче перепало від таких популярних тоді серійних залпів, так що гілки верби, під якою я стояв, так і засвистіли мені повз вуха. Я зціпив зуби й затято не рушав з місця. На світанку мене забрали.

Всі ми щиро зітхнули з полегкістю, почувши, що остаточно покидаємо цю позицію, і відсвяткували прощання з Оренвілем гучною пивною учтою у великій стодолі 4 лютого 1915 р. нам на зміну прийшов якийсь саксонський полк, і ми помарширували до Базанкуру.

Ернст Юнґер. В сталевих грозах. Переклад з німецької Юрка Прохаська. – Чернівці: Книги – ХХІ, 2014. – 324 с.

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
powered by lun.ua
Пропозиції партнерів

Дискусія

Для того, щоб залишити коментар, необхідно увійти
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук