Великдень у родині Івана Франка був не лише найбільшим християнським святом, а й особливим днем у його житті – сповненим світла, родинного тепла, але й болючих втрат. У цій традиції переплелися бойківські звичаї, міська культура Львова і глибокі особисті переживання письменника. Як святкували Франки – від рідних Нагуєвичів до інтелігентних львівських гостин – і що означало це свято для самого Франка, про його традиції Великодня на лекції розповіла директорка Інституту франкознавства Наталія Тихолоз.
Свято Великодня для Івана Франка було особливим, повʼязаним як радісними, так і сумними подіями в його житті. Саме після Великодня він вирушив до Києва, щоб одружитися з Ольгою Хоружинською. Водночас у різні роки напередодні цього свята померли його батько і син. У великодній період тяжко захворіла мати, яка відійшла вже на Зелені свята.
Перший його вірш називався «Великдень», щоправда, він не зберігся – поет спалив його як недосконалий. У своїх роздумах про свято Франко писав, що цього дня воскресають і Христос, і весна, тоді як зима, зло і смерть відступають. Це перемога правди, справедливості й любові.
Як науковець він уважно досліджував великодні традиції, народні вірування, обрядовість і навіть історичну дату смерті Ісуса Христа. Походження назви свята пояснював тим, що «коли Христос воскрес, то пан Біг сточив два дні докупи».
Як святкували у бойківських Нагуєвичах
Рідне село Івана Франка Нагуєвичі зберігало традиції бойківського краю. Тут підготовка до Великодня починалася заздалегідь. Ще на Благовіщення уважно придивлялися до погоди: вірили, що такою ж вона буде і на Великдень. У понеділок перед святами їхали на ярмарок, щоб закупити все необхідне. Чистий, або «Живний», четвер був днем без роботи. Паски тоді не пекли: тісто починали місити лише в п’ятницю ввечері, а випікали в суботу до сходу сонця.
Паска була великою, з чистого пшеничного тіста, замішаного на молоці. До неї додавали пахучі спеції: бібки (плоди лаврового листя), гвоздику, імбир, родзинки. Бідніші родини пекли паски з вівсяного борошна. Господар саджав паску до печі на великій дерев’яній лопаті – крузі – зі словами: «Господи, благослови». Окрім великої паски, випікали меншу «посестру» і багато перепічок. Згодом для цього використовували спеціальні глиняні пасківники. До церкви паски несли в дерев’яних пасківниках, а великі, які не вміщалися, загортали в скатертину.
Писанки, як зазначав Франко, мали значення талісмана: «Свячені писанки або взагалі яйця є першою стравою, яка переломлює піст». Червоні крашанки символізували сонце, їх дарували на благополуччя і любов. Шкарлупу бойки кидали у воду, щоб рахмани (мешканці потойбіччя) дізналися про свято. У ніч з суботи на неділю біля церков або цвинтарів чоловіки палили багаття – як символ сходження Святого Духа.
На Великдень усі йшли до церкви, а після святкового сніданку збиралися на гаївки. У Дрогобичі існував звичай співати великодні вірші. У селах також стріляли з моздірів, невеликих гармат, що нерідко призводило до пожеж і травм. Цікаво, що у Нагуєвичах обливання відбувалося не в понеділок, а у вівторок.
Великдень у Львові
Після одруження Іван Франко намагався святкувати Великдень у родинному колі. Винятком став 1904 рік, коли він мандрував Італією разом із сусідом Михайлом Грушевським.
На Великдень Франко любив співати у церкві на крилосі, а його дружина тримала воскову свічку. До святкового столу запрошували православного священника, який освячував паску вдома. Коли родина жила на вулиці Крижовій (нині Чупринки), кошик носили до собору Святого Юра. Після сніданку донька ходила туди ж на гагілки.
Дружина Ольга Франко була вправною господинею, їй допомагала кухарка Лукія Крохмальна. Святковий стіл прикрашали весняними квітами, а кімнати – китицями черемхи й бузку. Сніданок починався з яйця, яким господар частував усіх. До столу обов’язково запрошували й кухарку.
Ольга Хоружинська походила зі Слобожанщини, а напередодні заміжжя мешкала у Києві, тож принесла у родину свої кулінарні традиції. За спогадами доньки Анни Франко, у Хоружинських пекли баби з шістдесяти жовтків, медяники, готували мазурки, різноманітні м’ясні страви, запіканки, рибу, подавали ікру, маринади, наливки й настоянки. Сама ж Ольга готувала пироги з м’ясною або змішаною з яйцями начинкою, пекла печиво з конфітюрами і медянички.
Відомо, що 1906 року на Великдень Франко привів до Грушевського на Софіївці відомих гостей – Марію Заньковецьку, Миколу Садовського, Гната Хоткевича, Дениса Лукіяновича, Володимира Гнатюка. Після частування всі разом пішли гуляти містом.
Гостина у селах
Франків часто запрошували на Великдень родичі й знайомі у села Галичини та Гуцульщини: вітчим у Нагуєвичі, брат Онуфрій у Підгірки біля Калуша, Уляна Кравченко у Сілець (нині Стебник), сільські священники.
Письменник охоче використовував ці поїздки, щоб досліджувати іконографію, фольклор та етнографію. На літургіях він співав із хором, читав Апостола, а потім водив гаївки, паралельно записуючи їх.
Особливо любив бувати в селі Яйковець на Жидачівщині в отця Северина Борачка. Саме там він казав: «Тільки на селі відчувається правдиве свято празника, в місті нема того святочного вражіння». У 1905 році у час Великодня до Львова приїхав Михайло Коцюбинський, який їхав на лікування за кордон. Разом із Франком і Гнатюком вони вирушили на святкування до Яйковця.
Останні Великодні
Згодом здоров’я Франка погіршилося, і свята втрачали колишню радість. Великдень 1908 року він провів у лікарні. У 1914 році востаннє святкував удома з родиною, але вже без сина Андрія. Того ж року Ольгу Франко шпиталізували до психіатричної лікарні, сини пішли на фронт Першої світової війни, а донька поїхала до Києва. У 1916 році Франко скромно відзначив останній Великдень із племінником і вже за місяць помер.
Попри всі випробування, Великдень залишався для родини Франків не просто святом, а важливою опорою, традицією, що єднала покоління. Його діти зберегли ці звичаї навіть у часи заборон і передали їх далі. Як зауважила Наталія Тихолоз, останні великодні Франка були сповнені суму, але водночас і глибокого усвідомлення прожитого життя. Світло цього свята, як і його ідеї, пережило час і продовжує підтримувати наступні покоління.
«Коли ми сьогодні готуємося до Великодня і очікуємо миру, нагадуються останні роки життя Івана Франка. Ці ідеї і натхнення, які він передав наступним поколінням, їх підтримувало. Це тримає також і нас зараз. Час великодній наказує нам радіти і мусимо цю традицію підтримувати. Світло Великодня зігріває нас, незалежно від того, де б ми не були», – підсумувала Наталя Тихолоз.
Більше про великодні традиції та рецепти родини Франків можна дізнатися з книжки Наталії Тихолоз «Великдень у Франків. Дух і смак традицій».